Так як 85% хворих на СНІД – це ін’єкційні наркомани (це я почула від їх керівника) то і вистава була наркоматською. Я вперше побувала на інтерактивній виставі, як назвав її той чувак.
Вистава починалася з того, що дівчина зустрічається з своїм другом, наркоманом, і він пропонує їй піти з ним на наркоматську хату (типічний сюжет)… вистава переривалася і почалася розмова з глядачами… це була перша частина… На ній було до болю скучно… я почала жаліти ті 10 грн., що віддала за квиток, шкодувати втрачений час і ті 15 хвилин дороги за яких я змерзла як собака! Звичайнісінька планшетна розмова, яку 100 разів можна було почути в школі на виховних годинах, прочитати в брошурках і т. д. Але розмова з глядачами починала додавати мені ентузіазму…
Друга частина була про те, як пройшло 5 років… Той друг-наркоман помер від СНІДу… дівчина вийшла заміж і боїться, що теж має заразу, бо 5 років назад спробувала наркотики через того ж шприца… Маленька тендітна дівчинка-акторка так виклалася в своєму монолозі… як вона грала… з її віст розповідь про похорони чувака, про його маму, про власні страхи коцала моє горло і до болю хотілося ревіти голосно і довго… (але там було досить багато людей, і кричаи не можна було) У мене просто тікли сльози і я прикушувала губу, щоб не скавчати сильно… Остання її фраза…слово… вона звала того хлопця(його звали Андрей(вистава була російською, це був мінус)) Шалений крик залитий сльозами, паніка, вона ніби всю свою силу вклала в той крик… у мене захололо все в середині… я ледь не здохла… от тоді я прокусила губу до крові, і ледь не зламала пальці від того, що від нервів крутила собі руки… Було аж занадто емоційно… та мене врятувало те, що вся жіноча частина глядачів біли з очима на мокрому місці… але ні.. були унікуми, яким пофігу було…
Після цього знов бесіда… яка завела мене в глухий кут… дала привід для думок… я знала багато чого про наркоманів, про СНІД… але ця розмова дійшла до мого мозку і душі краще за всі попередні…
Третя частина про те, як би було б, якби вона сказала НІ, і відмовила б і його… ця частина звичайно була утопічного характеру… але хепі енд був просто необхідний, бо без нього дуже слабкі на нерви дітки(такі як я) мали б зрив або кінець життя в дуже поганому випадку… Як би я не була скептично налаштована на те її слова, як вона відмовляла його… але дещо, здавалося реально розумним і більш реальним ніж на виховних годинах і уроках ОБЖД. Там ніби сам чувак розповідає про шкоду того, що він робить… він те все усвідомлює, але ,як і всі наркомани, переконують себе і інших в своїй силі волі, що вони кинуть тоді, коли захочуть, але зараз вони просто не хочуть, вони переконані, що вони індивідуальності, незвичайні, особистості, а ми звичайні люди – гавно… та суть не в тому… Мені реально сподобалася його ідея про модернізацію оцих виховних годин… було запропоновано, щоб лекції про наркотики читали не якісь лікарі, чи методисти, а запросили б наркомана, він би все розказав би… все, як є насправді, а для профілактики відвести дітей на похорони молодого наркомана, нехай побачать, почують адський крик матері, змогли б уявити себе на місці небіщика, якщо б вибрали шлях наркомана…
І от ніби все чудово, вона запрошує його до себе на чай замість тієї наркоматської туси… вона йде, він типу за нею, « ти йди, я за тобою через пару хвилин»… І тут почалося таке… ніколи я не бачила, як справді проходить ломка у наркоманів, але я думаю це все є так, як показав той чувак… Він так корчився, бідолаха… він плакав, кричав, чесався, бився в паніці… то все було на стільки реально, що мені стало страшно і не сили тримати себе в руках, я починала плакати в захльоб собі в руки(мене почули тільки ті, хто сидів безпосередньо поруч)грала дуже гучна музика. До речі про музику… то було досконало підібрана музика, яка сама маніпулювала почуттями глядачів і як найкраще підкреслювала те, що творилося на сцені.
На початку третьої частини керівник сказав, що ми самі закінчимо виставу… «Все в наших руках, підніми руку за життя»…
І слухаючи (бо дивитися не могла) на муки того хлопця, я подумала, що якщо всі піднімуть руки, то і станеться хепі енд… і от я розплющую очі і бачу 3 підняті руки (в залі було чоловік 50-60)… достатня частина постійно оберталися на тих 3 і не розуміла що сталося… Я теж підняла руку, а іншою витирала свій чорний олівець для очей з усього обличчя. Мої сусідки, спитавши навіщо піднімати руку, підняли… і так всі глядачі сиділи і тягнули руки догори, як школярі, яким не терпиться вийти до дошки… і нарешті музика стихає… чувак заспокоюється і під оплески йде до дівчини(вона вже стояла в кінці зали за глядачами) і вони обіймаються…
Вистава завершилася подяками, що ми врятували життя… і ще одна бесіда про те, що ми молодці, і що треба робити, щоб і в житті було так, як у виставі… Протягом цієї бесіди в 15 хвилин хлопець і дівчина стояли на сцені обійнявшись… але хлопець все ніяк не міг заспокоїтися він плакав, вона плакала… Я ревіла, як скажена, майже всі дівчата плакали, деякі хлопці шмигали носами…
Вистава надзвичайна… я рада, що пішла на неї… можливо навіть вона додала мені трохи толку, і я не виключаю можливості змінити своє життя на краще…
Ну не знаю, як іншим, та мені ця вистава донесла набагато більше, ніж всі виховні години за все моє шкільне життя… реально захотілося змінити щось в своєму житті, допомогти комусь, і взагалі зробити корисну штуку для світу… Ця вистава залишиться в мене в голові на дуже довго… давно я такого не відчувала…
Ну от так… от такий вечір першого грудня. Всесвітній ДЕНЬ боротьби зі СНІДом… боріться з ним кожен день… а не згадуйте про цю чуму лише раз на рік…
Вибачте, що так багато… та якось «Остапа понесло» не могла зупинитися… сподіваюся донесла хоча б часточку того, що відчула сама…
27 жовтня о 19.00 на малій сцені НПМ «Україна» київський глядач зможе побачити виставу режисера Володимира Кучинського «Ma-Na Hat-ta (Небесна земля)» у виконанні акторів Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса.
Жанр постановки її творці визначили як «судовий експеримент» за радіоп'єсою І. Бахман «Добрий бог Мангеттену».
«Поетичний твір, що вражає просто в серце, а розум приводить у захват. Драматична балада про кохання між двома молодими людьми. Їхня випадкова зустріч у Мангеттені переростає в почуття поза часом і простором, яке, урівнобіж з рухом ліфта у хмарочосі, піднімає їх вище й вище, до сонму “вічних закоханих”.
В. Вебер
«…про сміливість театру ім. Курбаса, з якою він береться за тексти, які важко інсценізувати, відомо давно, і вона вже приносила добрі плоди у випадку зі Сковородою чи Платоном.
Перетворивши назву «Добрий бог Мангеттену» на Ma-Na Hat-ta, слово, що мовою індіанців означає «небесна земля», режисер намагався відірвати сюжет від землі, піднести дію не лише на останній поверх хмарочоса, а вище, далі, в безконечність. Поєднання трагічного духовного досвіду з інтелектуальною енергією, неспокій, що шукає розв'язання реальних життєвих проблем у духовній площині, в цьому і принади, і проблеми для тих, хто береться за цей літературний матеріал. Тож у такому контексті вистава «курбасівців» – спроба піти крізь сюжет у глибину тексту».
Катерина Сліпченко
Діють:
26 жовтня о 19.00 на малій сцені НПМ «Україна» буде показано прем’єрну виставу Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса «Лісова пісня» за однойменною драмою-феєрією Лесі Українки.
«Лісову пісню» режисер Андрій Приходько поставив для «курбасівців» на честь 140-річчя від дня народження Лесі Українки. Ця постановка балансує між інноваційним, сміливим, несподіваним прочитанням хрестоматійного твору та уважним, обережним ставленням до авторського тексту. «Лісова пісня» театру Леся Курбаса – є щемкою та емоційною, і, водночас інтелектуальною. У ній звучить справжня українська музика від гуртів «Кросна», «Божичі» та «Древо», а також спів сопілки. Вона є театральним міксом сюрреалізму, народних традицій та мистецьких експериментів. Для постановника та акторів вистави головною є проблема людини, яка, втрачаючи глибинне та природне, позбавляється власної сутності. На очах у глядача відбувається гра з простором, а костюми й музика апелюють до чуттєвості. «Лісова пісня» іде у «трьох колядах», зміна яких символізує не тільки зміну сезону, але й зміну стану душі.
- перша частина «СВЯТО», де людина відкриває, пізнає природу як Кохання і кохання як Природу, складається з прадавніх ритуалів і пісень (розігрується як українські народні дійства);
- друга частина «КЛОПІТ», де в метушні, побутових сварках герої вистави втрачають поезію, переходять на брудну прозу і врешті взагалі втрачають рідну мову, (в жанрі реалістичної драми);
- третя частина «СМЕРТЬ», де на місці колишнього розквіту і краси панують сучасні злидні, деградація, де герой, дійшовши до повного духовного занепаду, гине (документальний театр, що доходить до сюрреалізму).
І ще одна несподіванка!!! Під час перегляду вистави глядачі відчувають себе безпосередніми учасниками дійства, причетними до краси природи, а іноді й доволі жорсткого світу людини.
«ГОТЕЛЬ МАФУСАЇЛ»
Imitating the dog
Вперше в Україні! 12-13 вересня в малому залі Палацу "Україна" о 19.00
Сценарій та режисура – Ендрю Квік та Піт Брукс
Декорації – Лора Гопкінс
Саундтрек – Дейл Бойнтон
Монтаж – Саймон Вейнрайт та Сет Гонор
Гаррі працює нічним портьє у готелі в одному з європейських міст, що потерпає від війни. Незважаючи на далекі відлуння гарматного вогню та мінометного обстрілу, у своїй роботі він цінує спокій та усамітнення. Його сповнює вдячність , адже усе, що він мусить робити, – це реєструвати гостей та показувати їм їхні кімнати. Однак у Гаррі є одна проблема, яку він відчайдушно намагається подолати, - він не пам’ятає, як потрапив до готелю, або ж чим він займався раніше. Він навіть не впевнений, чи Гаррі – його справжнє ім’я.
Дивакувата пара порушує спокій вечорів Гаррі на робочому місці, дражнучи його історіями з його власного минулого… Згодом він дізнається, чому готель сповнений дивних звуків та шепотінь. Фатальне покарання Гаррі – чути та витримувати ці історіі знову й знову…
ПОСТАНОВНИКИ
Imitating the dog - одна з передових театральних труп Сполученого Королівства, що не припиняє дивувати глядачів та критиків винахідливістю композиціїї та інновативними театральними формами.
Театр засновано у Лідсі в 1998 році. Відтоді трупа представила 5 великих спектаклів, серед яких – «Готель Мафусаїл: Einmal ist Kenimal (одного разу значить ніколи)» (1999), «Ковчег» (2000), «Злочинні насолоди» (2001), «П’ять миль і падіння» (2002/3), «Келлерман» (2009) та «Казки з бару «Загублені душі» (2009/10), а також багато малих перформансів та освітніх проектів.
Для Imitating the dog характерне виконання, у якому поєднуються експерименти з оповіданням та сюжетною проекцією у сучасному театральному досвіді. Трупа використовує у своїх постановках цифрові медіа, дизайн та фізичний перформанс з метою створення самобутніх світів, у яких досліджуються загально людські та особисті одержимості, а саме – власна ідентичність, смерть, любов та сексуальність.
Вибір критиків Guardian Листопад 2006
«…не схожа на жодну іншу виставу, що коли-небудь бачив… інтригуюючий, успішний сюжетний експеримент та у той же час самостійний витвір мистецтва» (Yorkshire Evening Post).
Актори: Морвен Макбет, Ричард Малкольм, Домінік Фітч, Анна Вілсон-Гол.