Зібрали 6060 грн для дітей в Авдіївці.
- 17.11.16, 12:48
- Гурт "28"
Із «Депеш Мод»:
1) Соціум потребує компромісів.
2) Знаєте, такий дивний стан, коли одним оком бачиш світло попереду, а іншим, як би це пояснити – іншим ти бачиш те, що можна, мабуть, назвати іншим боком світла, ну, ви розумієте, одним словом, коли тобі водночас показують дуже багато, але ти в такому стані, що побачити вже нічого не можеш. 3) Тому що ти, врешті-решт, маєш що сказати, якщо тебе хтось запитався про найголовніше. 4) Перемога передбачає гуртування й радісну колективну масу, салюти і злагоджений хоровий спів, і тільки поразка, гірка особиста поразка, не передбачає нічого, крім п’яних санітарів й апарату штучного дихання, котрий до того ж, і не працює, вірніше ні – він працює, але ніхто не знає, як. 5) Водка, ти розумієш, вона жінок глушить, вони як риби стають. 6) І як вони грали! Як боги! Себто майже не лажали. 7) Мої друзі хочуть, аби з ними рахувалися. Вони ревниво ставляться до того, як із ними розмовляють і про що, як на них при цьому дивляться, намагаються зрозуміти, що про них думають коли говорять, постійно скандалять, з ними важко спілкуватись, вони нервують в компаніях, якщо це не їхня компанія, їх час від часу звідкись викидають, якби хтось із них летів літаком, його б і з літака викинули, це вже точно. 8) Нам усім по 18-19, переважну більшість моїх друзів уже повиганяли з навчання, вони тепер або безробітні, або займаються нікому не потрібними речами. 9) Гарна, вічно голодна компанія, котру незрозуміло що тримає разом, бо в принципі всі одне одного недолюблюють, ну, але це ще не причина, аби ігнорувати здорове спілкування. Робити нам, за великим рахунком, немає чого, хоча у кожного свої стосунки з дійсністю, в нашому віці вони зводяться до якихось простих примх і побажань – там покурити, випити, я навіть не знаю, що іще. Жінки нас ігнорують, навіть проститутки з кільцевої… і їм, і нам не вистачає бабок і суспільної любові, і вони, і ми переживаємо це мокре дощове літо на порожньому харківському передмісті, зарослому травою і заліпленому рекламою, фантастичне місце, фантастичні проститутки, фантастичне життя. Гомосексуалізмом ми не займаємось, хоча до того все йде. 10) За пару ночей на Південному вокзалі міста Харкова можна продати будь-що, навіть душу, якщо вона в тебе є. 11) Цього прохолодного червневого ранку він з головою дружить не зовсім.22) За останні 15 років у мене було більше ніж достатньо підстав, аби не любити це життя, життя від початку, щойно я почав його сприймати, виявилося штукою підлою і невдячною, воно відразу ж взяло за звичку обертатись такими лажовими ситуаціями, згадувати про які не хочеться, але які запам'ятовуються надовго. Хоча зі свого боку я особливих претензій ніколи не висловлював, очевидно, у мене все гаразд у моїх стосунках із життям, навіть пропри його клінічну мудакуватість.
23) Мене влаштовувала та кількість бабок, яка в мене була, себто влаштовувала не кількість як така, бабок в мене, насправді, майже ніколи не було , влаштовував сам принцип обертання їх навколо мене - я з дитинства помітив, що банкноти з'являються саме тоді, коли тобі потрібно, і приблизно в такій кількості, без якої ти не обійдешся, зазвичай це спрацьовувало, точно спрацьовувало, очевидно, якщо ти не до кінця втратив совість і зберігаєш бодай крихти якоїсь пристойності, в сенсі там чистиш зуби або не їси свинину, якщо ти мусульманин, то до тебе із нез'ясованою тобою регулярністю з'являється янгол із чорними бухгалтерськими нарукавниками й лупою на крилах і поповнює твій поточний рахунок певною сумою в грошовому еквіваленті, так, аби ти з одного боку, не зовсім ноги протягнув, а з другого не надто вийобубвався і не перепаскудив своєї реінкарнації купівлею танкерів із нафтою чи цистерн із спиртом.
24) Я розумів, що цілком міг народитися в іншій країні, куди гіршій, наприклад з більш суворим кліматом чи авторитарною формою правління... Так що я вважав, що доволі добре добре ще втрапив, тому не надто переймався цими речами. 25) Реальність прикольна сама по собі, проте цілковито лажова при підрахунку післяматчової статистики , коли ти аналізуєш свої та її показники і бачиш, що порушень з її боку було в кілька разів більше, а вилучення траплялись лише в твоїй команді. 26) Змінився одяг, але 80-ті, наскільки я розумію, і далі в моді.27) ...а в Союзі були дві речі, котрими можна було пишатись - футбольний чемпіонат і ядерна зброя, тих, хто позбавив народ таких атракціонів, навряд чи чекає спокійна безтурботна старість, ніщо так не підриває карму як х***ва національна політика.
28) ...та друзі на те вони й друзі, щоби правити в грубий контактний спосіб твій соціальний статус.
Людям, які все життя живуть на кордоні, їхнє порубіжжя зазвичай нормою й видається – воно визначає систему координат, воно є осердям ландшафту. Ми, східняки, часто дивимось на нашу українську географію саме так – чіпляючись периферійним зором за кордон, що весь час тяжіє на Сході – ось тут, зовсім поруч, на відстані одного марш-кидка. Західний кордон нами сприймається скоріше метафізично, аніж суто географічно – межа країни, брами Європи, час безвізу. Все це відбувається так далеко, що складно вважати це особистим досвідом.
Що цікаво, за галичанами, буковинцями чи закарпатцями доволі часто теж помічаєш це уявлення про Схід, як про щось із теленовин, причому теленовин на каналі, який не дивишся. Країна виявляється надто великою, аби вважати своїми всі її кордони. Кожен тримається за свій шматок простору, за свою систему координат. Відчуття простору «від Сяну до Дону» ближчим є, скоріше, для залізничників, ніж для політиків чи поетів. Себто, я не нарікаю – я дивуюсь. Країна дивує, і це, мабуть, не найгірше, що вона може зробити зі своїми громадянами.
Ось така країна – складна, суперечлива, займає багато місця на географічних картах, займає багато місця в нашому серці. Ну але іншої немає. Та й не потрібна вона – інша
Хоча є певна печаль у тому, що на сторіччя Злуки ми далі змушені нагадувати самі собі про те, що ці дві складові – східна й західна – є природнім доповненням одна одної, що вони одна одної потребують, підсилюють, надають сенсу. Переконуємо не лише тих, хто це заперечує, але іноді й самих себе, оскільки підстав засумніватись – завжди більш, ніж достатньо. Це печально, але і повчально теж. Ці, майже за Маркесом, сто років української самотності, себто соборності – вони ж можуть не лише пригнічувати, але й наснажувати. Слід, мабуть, трішки змінити стереотипи й визнати, що українську історію цілком можна читати й без брому. І дійсність нашу цілком можна сприймати без комплексу меншовартості. Ну ось така країна – складна, суперечлива, займає багато місця на географічних картах, займає багато місця в нашому серці. Ну але іншої немає. Та й не потрібна вона – інша.
Якось так сталось, що День Соборності, попри всю свою вписаність у контекст конкретного історичного періоду, далі є датою відкритою, живою і дражливою. Себто важливою. Можливо навіть, не менш важливою за День Незалежності. Оскільки наповнює цю саму нашу незалежність якимось реальним сенсом. Оскільки і тоді, сто років тому, і нині, за святкуванням злуки, за «живими ланцюгами» та словами про необхідність єднання, проступає розуміння того, що єднання насправді недостатньо, що воно далі є проблемним, а отже – затребуваним. І це насправді дещо насторожує – адже, здавалося б, цей шов, який поєднує дві частини єдиного, не мав би аж так вирізнятись на тілі країни, здавалося б давно слід сприймати її, країну, як єдине ціле, не надто акцентуючи на відмінностях і суперечностях, зосередившись натомість на спільному й подібному. А ось ні, поки що не виходить, Дніпро і далі лишається серйозним бар’єром, і не всякий політичний птах долетить до його середини.
Сто років соборності окреслили кордони на карті, проте не для всіх окреслили їх у свідомості
Сто років соборності окреслили кордони на карті, проте не для всіх окреслили їх у свідомості. Іноді ми схильні триматись своєї ділянки цього кордону, забуваючи одну просту річ: кордон, він як електроповодка – коли рветься в одному місці, без світла лишається весь будинок. Тому весь будинок і повинен бути зацікавлений у тому, аби ніде не рвалось. Саме тому нині всі ми й змушені разом відновлювати наші кордони. Адже йдеться тут не про шматок території, що знаходиться десь поза полем твого зору. Йдеться про те, що кордони стосуються всіх, кого вони окреслюють. Інакше не буває. Добре було б пам’ятати про це, святкуючи й проголошуючи урочисті, пафосні промови.
Одне слово, нам далі доводиться говорити про соборність – згадуючи історію, остерігаючись майбутнього. І якщо ретельне вивчення історії насправді може бути корисним, то ось оця невпевненість і настороженість стосовно майбутнього – нічого, окрім неврозів не дає. Майбутнє не повинно лякати, воно мало б налаштовувати тебе на чесну працю й правильне інвестування. Лишається вивчати історію. Бажано, не зловживаючи бромом.
Сергій Жадан, поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст