День пам’яті жертв Голокосту, як правило, – це ще й день доволі передбачуваних статей на цю тему. Статей з відчутною твердою громадянською позицією,автори яких палають гнівом, обуренням тощо.

У них, щоправда, часто є суттєвий недолік: сюжети майже завжди передбачувані, й емоції також. Тому здається цікавим дещо розширити палітру емоцій, сюжетів і думок з цього приводу. В неочікуваний бік.

Власне, ідея статті виникла з доволі дивного факту біографії видатного німецькомовного поета Пауля Целана, який половину свого п’ятдесятирічного життя провів у Чернівцях. Під час війни був в’язнем гетто і трудових таборів, у таборах загинули його батьки. І от через роки після війни, в цілком мирні часи, у нього з’явилася дивна риса, яку можна було б вважати хворобливою. Під час спілкування він почав іноді зриватися і звинувачувати співрозмовника у фашизмі, у тому, що той міг би бути катом. А співрозмовник, між іншим, що називається, ні сном, ні духом. Такою жертвою гніву поета міг бути сусід, колега-викладач, хтось із знайомих літераторів – будь-хто. Співрозмовники ображалися і дивувалися. Целан тим не менш шаленів від гніву і ще від того, що інші настільки сліпі, що не бачать очевидних речей. Адже відчути фашиста, здавалося йому, так легко.

Такі скандали аж ніяк не були рідкістю. І, до речі, йшлося зовсім не про німців. Целан жив після війни у Франції, й оточення його було цілком інтернаціональне. Як і претензії Пауля.

Можна було б проігнорувати цю дивну подробицю з життя поета (якого, між іншим, вважають чи не головним поетом післявоєнної Європи), однак, відомо, психологи стверджують, що злочинець завжди відчуває того, хто міг би бути жертвою. Причому відчуття це дуже тонке. Зрозуміло, що і жертва має відчувати потенційного ката. Це питання її життя, інакше вона загине. Легко припустити, що Целан так і не вийшов із ролі в’язня і, відповідно, фашиста відчував за тонкими речами, за інтонацією, посмішкою, виразом обличчя. Причому фашиста, який не здійснився і не знає про себе, що він – фашист.

Не знати про себе щось суттєве і діяти, не знаючи цього, – звичайна драма людського життя. Та чи варто чекати війни або розмови з колишнім в’язнем Целаном, щоб дізнатися, що в тобі живе фашист? Знання Целана, звісно, було інтуїтивним, побудованим на особистому досвіді. У невеликому місті, де серед катів, які ведуть твоїх родичів на розстріл, ти бачиш добрих знайомих, наприклад, свого гімназійного вчителя або сусіду, який і в цій ситуації з посмішкою вітається із тобою, – таке прозріння цілком природне. Проте нам скористатися досвідом Целана важкувато. А переживати все, що пережив він, заради набуття такої дивної властивості, очевидно, не варто.

Відомі європейські мислителі, котрі фашизм і фашистів бачили на власні очі, спробували визначити перелік наочних прикмет, що дозволили б виявити отой прихований фашизм, який завжди з тобою або принаймні завжди поряд. Ознаки прихованого фашизму шукав видатний вчений і письменник Умберто Еко, який народився у фашистській Італії. Чимось подібним займався психоаналітик галицько-буковинського походження Вільгельм Райх, який також був і очевидцем, і, до певної міри, жертвою, а також – автором одного з перших досліджень фашизму: «Фашизм і психологія мас», яке почав писати ще 1930 року.

Спочатку цікаво було б визначитися із термінами. Адже фашизм, який свого часу був суто італійським явищем, згодом увібрав у себе так багато виявів, що стало зрозумілим: він виходить за рамки конкретної політичної доктрини. Це узагальнення. Йдеться про особливий світогляд, однією з головних ознак якого є те, що він містить в собі агресію до інакшого і готовність зруйнувати ІНШЕ заради уявної гармонії і щастя. З цієї точки зору Еко говорить про так званий «вічний фашизм», який назвав «ур-фашизм». Це явище не зникло із загибеллю певних постатей. Він залишається і сьогодні. Які ж його ознаки?

Гадаю, читач буде здивований, наскільки часто він зустрічається у повсякденному житті з виявами, притаманними саме фашизму. Якою недвозначною здається ситуація в Україні ( і на Заході, і на Сході), якщо користуватися ознаками того ж Умберто Еко (а він, нагадаю, також був очевидцем фашизму). Особисто я рекомендую читачам ZAXID.NET, ознайомившись із ознаками непомітного фашизму, прочитати уважно усі (майже півтисячі) коментарі до статті Володимира Павліва «Зарыть топор войны».

Отже, звернімося до ознак, які описав Умберто Еко.

Першою характеристикою ур-фашизму є культ традиції (...). Вважається, що істина вже проголошена раз і назавжди; залишається тільки тлумачити її темні словеса.

У сенсі показної відданості традиціям українське суспільство – якщо не попереду планети, то завжди висловлює бажання бути в цих перших лавах. Зауважимо, що ця ознака, на диво, підходить і до більшості релігійних спільнот (однак це складна тема). Щодо традицій. Що ж поганого в шароварних танцях? Поставте це запитання Еко, який чомусь асоціював їх із фашизмом.

Отже, знову до цитат із твору сеньйора Еко, який виклав прикмети фашизму у чотирнадцяти розлогих пунктах. Ще кілька ознак:

Дія ж прекрасна сама по собі і здійснюється без рефлексій (...)Вважається, що думання не є мужньою справою. На культуру дивляться із підозрою, оскільки вона є потенційним носієм критичного ставлення. Підозрілість щодо інтелектуального світу завжди сигналізує про присутність ур-фашизму. Офіційні фашистські мислителі в основному займалися тим, що звинувачували сучасну їм культуру та ліберальну інтелігенцію у відході від віковічних цінностей.

У сучасній культурі наукове співтовариство поважає незгоду як основу розвитку науки. З точки зору ур-фашизму незгода є зрадою.

Незгода – це ще й знак інакшості. Ур-фашизм зростає і шукає консенсусів, експлуатуючи вроджену боязнь іншого(...) Найперші гасла фашизоїдного або пре- фашизоїдного руху спрямовані проти інородців.

Пацифізм сприймається як братання з ворогом. Пацифізм є чимось ганебним, оскільки життя є вічною боротьбою(...)

У вас ніколи не виникало схожих відчуттів? Ви поважаєте у повсякденному житті незгоду? Тоді абсолютно серйозно схиляюся перед вашою толерантністю. Таких людей в Україні небагато. Для того, щоб поважати незгоду, треба бути відчайдухом, майже божевільним. Погодьтеся, за процитованими ознаками десь так 80-90 відсотків коментаторів в Інтернеті є закоренілими фашистами. А Еко запевняє, що для формування чогось більш-менш фашистського у державі достатньо однієї з тих ознак.

Усі ці зауваження є більш-менш передбачуваними. Однак Еко каже і про тонші речі. Ось, наприклад, ще одна безперечна ознака того, що суспільство тяжіє до фашизму:

Всякого і кожного виховують, щоб він став героєм. Зауважимо, у міфах герой втілює собою рідкісну, екстраординарну істоту, але, згідно з ідеологією ур-фашизму, героїзм – це норма.

А здавалося б, що в цьому поганого? Між іншим, чи не здається вам, що і культ героїв-комсомольців, і культ героїв ОУН-УПА здалеку виглядають настільки подібними, що італієць би їх не розрізнив? Наприкінці Еко зауважує:

Було б так зручно для всіх нас, якби хтось виліз на світову арену і сказав: «Хочу знову відкрити Освенцим, хочу, щоб чорні сорочки знову замарширували на парадах італійськими площами». На жаль, у житті так добре не буває! Ур-фашизм може поставати у найневинніших видах і формах.

На завершення хотілося б розповісти про доволі повчальну долю нашого земляка. Уже згадуваний науковець Вільгельм Райх – вічний вигнанець і затятий дослідник фашизму. Після Першої світової він змушений був тікати з Буковини до Австрії, далі - до Німеччини, у тридцяті з Німеччини до Данії, потім до Норвегії і звідти до США. І що ж зустрів дослідник у вільній Америці? Правильно, все той же прихований фашизм. Ми можемо тільки гадати, що відчував Целан, коли бачив потенційного ката, адже він не ділився враженнями. А от Райх писав про враження від зустрічей з такими людьми охоче. Цитата:

Я сидів у барі і тягнув свій хайбол, а ти щойно повернувся з війни і був злегка напідпитку. Ти описував японців не інакше, як «огидного вигляду мавп». А потім зі специфічним виразом на обличчі, яке я часто зустрічаю у людей із пригніченою психікою, ти сказав: «Знаєте, що ми робили з джапами (японцями) на Західному Березі? Ми перевішали їх усіх до останнього. Але дуже повільно, злегка затягуючи петлю кожні п'ять хвилин ... дуже повільно ... ось так ...», – і ти стиснув свою долоню, демонструючи, як ти це робив для більшої наочності, маленька людино. Офіціант поруч схвально кивав, захоплюючись твоїм героїзмом. А чи тримав ти колись на руках японське немовля, маленький патріоте? Ні? Ти і далі століттями будеш вішати японських шпигунів і американських льотчиків, російських селянок і німецьких офіцерів, англійських анархістів і грецьких комуністів. Ти будеш розстрілювати їх, карати на електричному стільці, душити в газових камерах, але це ані найменшою мірою не вилікує ні твій запор у кишках і мізках, ні твою нездатність любити. Ніяка кількість розстріляних і повішених не витягне тебе з лайна - вічної твоєї обителі».

Все це про офіційного американського героя війни, борця із фашизмом. Зауважимо, що в цьому уривку Райх недвозначно дає зрозуміти, що фашизм – справа не національності, ідеології або релігії.

Щодо інтернаціональності фашизму і пам’яті: між іншим, єврей Райх зауважив, що прихований фашизм притаманний євреям точно тією ж мірою, що і всім іншим національностям. Нібито не політкоректне зауваження, але воно цілком наукове. Погодьтеся, інша точка зору відгонила б расизмом. Зробимо ж лукавий висновок, що українцям цей латентний фашизм притаманний як і росіянам, а росіянам – як і німцям. А реалізація – справа часу і обставин. До речі, вже серед ознак Райха, за якими він визначав цей прихований фашизм, навіть зайва довіра до реклами. За Райхом, людина, яка є активним і наївним споживачем реклами, – непоганий матеріал для фашистського суспільства.

Райх не дуже сподівався на швидкі зміни до кращого. Однак все ж писав до людини майбутнього, яка хотіла б перестати бути фашистом:

Ти прийдеш до розуміння того, що бібліотеки у твоєму житті важливіші спортивних змагань, що медитативна прогулянка лісом набагато цікавіша за блискучий парад, що вилікувати когось набагато приємніше, аніж вбити, що покладатися на себе самого надійніше, аніж на націю, а м'яка ввічливість ліпша за крикливий патріотизм...

Здається, і нині ці цінності поділяють не так вже багато людей. У нас все ще цінують паради і по вуха закохані у крикливий патріотизм, а в пацифізмі, у спробі зрозуміти іншого вбачають щось підозріле, ганебне, й незгода дратує нас до шалу. І не вбачають у цьому нічого дивного. Наше життя – це коктейль зі статті Еко! Пишатися тут можна лише тим, що це не просто несмачний коктейль, а винятково несмачний.

Отже, до висновку. Можливо, передбачувані сюжети з передбачуваними емоціями, яскравою громадянською позицією страшенно важливі у дні трагічної пам’яті. І може, варто говорити про вічну пам’ять та якісь глобальні речі... А можна перейнятися дивним питанням. Чи приємно було б нам спілкуватися з нервовим в’язнем Целаном? Ще наговорив би неприємних слів, божевільний...
Джерело:
ZAXID.NET
Автор: Сергій Воронцов