Можна було б написати єдине твердження - "всі люди унікальні, і я теж унікальний бо є людиною", але це було б надто просто, сухо, і мабуть не зовсім доречно. Бо потрібно не довести свою унікальність, а описати власне її розуміння.

Писати можна тільки правду, бо потім це пійде на читання і підпис друзям. То ж почну, бо часу обмаль!

Мабуть варто почати з того, що я є одним з тих, хто народився при Радянському Союзі, і встиг його посмакувати в садочках, школах і піонерських таборах - звичайним хлопцем-малюком, "жовтнятком-ленінцем", і навіть піонером.

Після цього мені пощастило застати НЕП, перебудову, відокремлення та "незалежнізацію" України.

Зростав та виховувався я в інтелигентній родині з творчою мамою-художником, та моторним і підприймачним батьком-директором підприємства (на період коли такі тільки почали з'являтись). Від матері я отримав творчі таланти, від батька здібності до заробітків та керівництва.

Так як близьких родичів я маю багато, то це допомогло мені близько ознайомитись з дуже різними галузями в житті українського народу абсолютно різних соціальних прошарків - від селян забутих селищ до директорів корпорацій, депутатів і інших можновладців.

Я завжди був самостійним - рішення за себе приймав сам. Обирав собі гральні та навчальні гуртки, спортивні секції, навчальні заклади, та місця і засоби заробітку. Дуже рано почав жити окремо від батьків, вирішивши посмакувати дорослого життя ще до повнолітнього віку.

Не цураючись роботи і маючи жвавий розум, я почав застосовувати різні "бізнеси" ще в школі - за гроші, або по бартеру давав зписати контрольні, бігав здавати склотару, макулатуру, металобрухт, а потім, долучившись до комп'ютерів організував власний (і один з перших в Україні) конвейер запису і продажу комп'ютерних ігор на дисках, коли мені було лише 11 років!

Через звичку використовувати час ефективно, після школи я пішов навчатись у вищий військовий навчальний заклад - це дало мені змогу як отримати освіту (звичайну та військово-орієнтовану), а також відслужив строкову службу в збройних силах.

За час навчання випробував все - сержанство, працю в секретній частині, і навіть встиг організувати власний Клуб Веселих та Кмітливих і провести декілька виступів в ролі капітану команди.

Всуміші з можливостями дарованими з приходом в Україну доступного Інтернету, любознавство, комунікабельність і відмінне знання англійської мови нагородили мене знайомствами з людьми практично з кожної країни світу. Ці знайомства я використовував для подальших подорожей та загального особистого розвитку як материально-грошового, так і морально-духовного. 

Лишаючись доброзичливим і позитивним, я є вимогливим до себе та до всіх з ким маю справи. Загартовуючи власну силу волі, цілеспрямованість, завзятість в справах, я не забуваю про друзів, і намагаюсь допомогати їм справами, або порадами та моральною підтримкою.

Ще унікальності мені додає те, що про мене кажуть друзі: 

мені здається що грощі та добробут для тебе не мета, а засіб; *** я вважаю тебе доброю, чемною людиною, поряд з якою завжди тепло та затишно; *** в тебе нема приторної солодкості; *** ти можеш висловити свою думку, абсолютно протилежну до думки опонентна, але це не викликає негативних емоцій; *** ти не бравуєш своєю особливістю, ти просто такий який є, а любити тебе чи ні - вибір добровільний) 

І на останнє, мабуть найунікальніша моя риса - у вмінні казати людям правду, і адекватно сприймати правду самому

--- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤

Ессе складено 21 лютого 2010 року, Калакуцьким Миколою Костянтиновичем.

--- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤ --- ¤

---

Як я написав в темі - це ессе не стільки для блогу, скільки для квесту, але блог, як інструмент, буде мені допомогати в виконнані квестів.

Я ПРОШУ (!!!) кожний, хто згодний з тим, що я - унікальний, і готовий підтвердити це, будь ласка, повідомте мені, як я можу отримати ваш підпис під своїм ессе (в реалі, звісно, а не віртуальний)

Для цього можете написати мені лист на [email protected] , або зателефонувати 099-0750507, або залишити коментар до цього запису.

Дякую за допомогу, друзі! (А також за конструктивну критику ессе) (-:

Давным-давно Мертвое море было живым.
Оно подлизывалось, как собака и шипело, как кошка и было такого изумительного цвета, что чайки превращались в колибри от одной легкой брызги.
На его берегах стоял красивый и добрый город. Люди его были всегда счастливы и жили в радости. Всем хватало места и улыбок. В море плавали и играли дети, к ним подплывали дельфины, а вечерами заплывали золотые рыбки.
Все, испившие соленой воды, обретали неимоверно красивые, до глубины души пронзавшие слушателя, голоса.
Если слезинки и появлялись на глазах горожан, то только от счастья либо восхищения.
Хотя делу это мало помогало. Женились там только по любви, и муж на руках заносил новобрачную на изумительного изящества парусник, а после он их отвозил в свадебное путешествие, длившееся, пока не протрубит горн, означающий, что другая пара тоже хочет обвенчаться.

Но от такой идиллии море высохло, ведь люди не плакались.

На прощание море подарило жителям целебные свои минералы, чтобы компенсировать уход, и порадовать людей.

Тетянка їхала на ескалаторі. Почався вересень  - трохи сумний місяць. З дитинства вона не любила айстри. Хоча ці надзвичайно красиві квіти були схожі на зірки, вони нагадували про те, що скоро осінь, що  знову доведеться чекати літа інші довгі зимові місяці. А ще айстри нагадували 1 вересня, школу, бантики на голові, приємне хвилювання від зустрічі з однокласниками. Осінь  лишилася оазою меланхолії...

Тетянка нарахувала 10 симпатичних жіночих сідниць, і усі вони, включаючи її власну, були у джинсах. Оце таки універсальний одяг  в таку мерзотну погоду, коли холодно, темно, дощ здається розпочнеться от-от.... Начебто кожен хоче бути неповторним – "Я, я ж особистість...."
А подивишся, як люди вдягаються, і, здається, що ця теза жодної критики не витримує... Правда, дві дівчини були у спідницях. Але їхні високі підбори наштовхували на думку, що вони працювали в якомусь офісі і були вимушені дотримуватися дрес-коду, навіть відморожуючи собі коліна.

Навіть в цю гидку погоду Таня не могла не помітити надзвичайно красу неба. Воно було живим. Рельєфним, структурним, хвилястим, неначе пісок на дні Азовського моря ранком, в штиль, коли можна було ходити босоніж і приємно лоскотати і масажувати ступні цим піском. Подібним на дно моря було і небо сьогодні ввечері. Його експресія і надзвичайний сірувато-блакитний колір промовляли до змерзлого, запрацьованого, вдягненого в джинси перехожого, здавалося, закликали – поглянь на мене...  

„Дивлюсь я на небо, і думку гадаю
Чому я не сокіл, чому не літаю?..

Але в цей самий момент замість неба була сіра стеля, сіра і до безвиході проста. Дивитися на ескалаторі було ні на що. Незнайомі люди вже давно припинили цікавити дівчину. Тим більше, на ескалаторі нічого нового особливо не побачиш, тільки вкотре переконаєшся, що українські дівчата красиві, читати незручно, бо можна впасти в тому місці, де ескалатор закінчується.

Все що лишається -  витріщатися на рекламу. Наприклад, слідкувати, як дівчина щось нюхає, потім на наступному лайтборді дим, потім знову дим, а потім з’являється гидка розчинна кава НеКафе в кінці.. Чим капіталісти і користуються..

Якщо б ви з протилежного ескалатора подивилися на Таню, то занотували б, що її обличчя раптово викривилося огидною гримасою.

 "Бенефіс екс-президента. Сузір’я зірок у Палаці Україна"..

Серед зірок були безталанна товстошия співачка (яка під час суспільних заворушень мріяла покинути країну зі своїм  новоспеченим чоловіком-олігархом, та, на жаль, залишилась), російський солодкоголосий фарисей, та інші не надто свідомі і талановиті співаки.

Проти цього президента,  за правління якого купка олігархів  грабувала Україну, а мільйони її синів і дочок стали заробітчанами на гірких закордонних хлібах, щоб якось виховати дітей, колись влаштовували акції протесту. А зараз на його честь влаштовують масштабні святкування..  

І чому в нас не було люстрації? Чому Україна не змогла розпрощатися зі своїм минулим, влаштувати як що не справжній, то хоч би показовий, моральний  трибунал? Щоб такі примари минулого вже ніколи не з’являлися в телеефірі, не розповідали, як треба жити. Бо їм має бути глибоко соромно за свої дії. Та ні – скоріш за все доживемо, як колишнього президента будуть ховати разом з його брудними таємницями, і ще черга кілометрова буде стояти  з квітами...

Тетянка йшла похмурою дощовою вулицею і палила цигарку. На душі було так тоскно, так боляче, так безпорадно. А ще й вдома ні з ким буде поговорити, бо жила вона з абсолютно чужою та ворожою до неї людиною.

Цигарка була тією рятівною соломкою, за яку можна було вхопитися, щоб не остаточно не втонути в хвилях душевного розпачу. Звичайно, це ілюзія, бо, окрім отруйної порції  нікотину, цигарка нічого не дає. Але іноді за допомогою ілюзії можна врятуватися від душевної хвороби, як від фізичної  - за допомогою плацебо, пустих пігулок, які не містять ніяких корисних речовин. Хоч це не мамині груди і не теплі м’які губи коханого, але смокчеш собі по Фройду, і отримуєш задоволення. А легені відхаркують отруту.

Дівчина довго підіймалась вищербленими сходами до своєї квартири. Брудні стіни в’їдливого яскраво-зеленого кольору - предмету гордощів радянської хімічної промисловості, - було прикрашено, неначе печеру Ласко, шедеврами "гомо сапіенсів" початку двадцять першого століття.

„Я люблю Лену”.
„Саша – мудак”.

Якщо б цей під’їзд, як печеру, розкопали б років через мільйон разом с недопалками, соняшниковим насінням, плювками та пустими пляшками з-під пива, то нащадкам людства,  мабуть, було б соромно за своїх пращурів.