Пришла пора очарований

И слов красивых листопад.

Пора Любви, а не прощаний.

Дождей, лукавый взгляд...

 

Пусть листья вспыхнув, ниц упали.

Их красота тому виной,

Что руки нежные подняли

Под шепот о Любви Земной.

 

И звезд холодное сиянье,

Теплом сверкают в взгляде том,

Что робостью, еще недавно,

Томило сердце над ручьём.

 

Пришла пора, пора свиданий,

И чувства обретя покой,

Ложатся на сердце печальным,

Но теплым ласковым огнем.

Всех поздравляю с осенью!

Всех тех, кто любит это время года, с его дождями, грозами, золотыми лесами, прозрачным звенящим воздухом и высоким холодным небом...всех, кто любит тяжелые тучи, шерстяные пледы, книги и чай с лимоном, всех, кто любит ехать куда-нибудь, неважно куда, смотреть в залитые дождем стекла и слушать музыку...бродить под дождем без зонта...ловить губами холодные поцелуи дождя!...

 вот только сейчас она немного навеивает на меня тоску. И песня, старая, но одна из любимых... "В Киеве осень". Будет ли моя осень в Киеве? Кто знает... Хотя если очень постараться - все может быть.

Мне кажется, что лето хоть и мило,
Но все таки оно не для меня.
Устала я и от жары постылой
И от того, что ночь короче дня.
А лучше осень, с ее желтым цветом,
С прохладой вечеров и утренним туманом,
Что иногда, как от зимы приветом,
Подарит иней на траве, искринкой пряной.
Дождливым днем, когда вокруг все мокро
И влагою пропитана листва,
Так здорово уйти под небом блеклым
В тот дальний лес, лишь видимый едва.
И там, в уединении невинном,
Найти потерянные за лето слова.

                         ...Унылая  пора! Очей очарованье!

                         Приятна мне твоя прощальная краса –

                         Люблю я пышное природы увяданье….

                                                                                                     А.С. Пушкін

Останній листок

 

 

З кожним поривом шаленого вітру листя  рясно падало жовтогарячим дощем, особливо у напів спустошених парках, де стояли поодинокі лавки, припорошені листям. Було сумно без запальних трелів пташок, пістрявої ковдри трав з жовтавими і білими вкрапленнями кульбаб. Нічого не залишилось, стояла пізня осінь. Під рукав, за шию і особливо в душу задував протяжний і все більш холодний шквальний вітер. Скоро і останні залишки засинаючої природи скує кригою, але нині , незважаючи на безрадісний пейзаж, картина виглядала гармонійною і доречною, навіть ставало  шкода що люди не полюбляють таку погоду. Від не надто приземлених думок мене швидко відірвали.

- Чекай...- долоня ще тримала в собі тепло його долоні, тому коли він обережно звільнив Ії , я одразу схопилась за його руку...наче і справді могла втримати його таким чином.

   Він благаючи подивився на мене, вуголки губ нервово затремтіли, але в тому не було жодного натяку на іронію. Я не мала слів, вони десь розгубились, все в голові перемішалось з великою долею відчуття НЕ-гідності і сорому. В мене був один шанс і я конче боялась його занапастити. Може тому, що розуміла що він вже давно не має ваги. Я стискала його долоню, і судомно хапала ротом повітря, але сублімувати його у слова не виходило, а навпаки, паніка охопила мої думки, де крутилось : „Інколи бувають секунди, коли все вирішують хвилини і триває це годинами.”

   Все було вже зроблено, сказано і закінчено. І хоча чаша була випитою до дна, я ніяк не хотіла збагнути : що робити коли все скінчено? Ось він –логічний кінець, який чекає на все суще, і немає різниці що це: відносини, життя, Всесвіт. Все має свій початок, розвиток, апогей, розв’язку і врешті-решт Кінець. Власне, чого боятись? Зараз я відпущу його руку, а завтра висохне чорнило, яким була поставлена крапка. І я не бачу сенсу в пам’яті тих болісних миттєвостей, я знаю що маю чудову вибіркову пам’ять, яка  не дасть мені страждати.

    Кого я дурю? Тими лініями на своїх долонях, там де перетинаються лінії голови, серця, долі і чого завгодно, кожною судиною я відчувала як дещо назавжди мене покидає, зникає, щезає з буття і поринає в безмежну прірву небуття. Бо знаєте що таке буття? То присутність у часі. Я відчуваю як крізь мої пальці, що сплелись з його пальцями, стікає пісок, як струмує вода. Як відривається листок і падає донизу, там, де його витопчуть і за герметизують його рештки у кригу чи грунт. Я відчула як все проходить і минає: все що є навколо мене проходить не повз, а крізь моє існування, як мої лінії перетинаються з іншими. Я відчула як наді мною сотні тисяч листочків відриваються щоб вже ніколи не згадувати, як ранньої весни пробивались з пуп’янків назустріч ще не сміливому сонячному промінню. Ніколи не зазнати розквіту. Це найстрашніше слово - ніколи. Синонім  до подвійного відчуття невідворотності і безсилля. Ніщо в природі не залишиться ні на секунду довше за суворо відмірений часом строк. І я, як скоромний представник створіння яке стоїть на найвищому щаблі розвитку інтелекту, наче найслабкіша істота, амеба якась, чи інфузорія туфелька, чіпляюсь за свої почуття, прив’язаності, звички. Ось чого я варта! Амебного життя!

    Проте я його не відпустила. Він так і стояв, а я сиділа: рука затерпла, м’язи занили, заніміли пальці. Очі він від мене відвів. Напевне тому що здогадувався що в них я бачу як падає останній листок, а сітківка закута в перші морозні  візерунки. Я не змогла проронити ані сльозинки і зовсім не тому, що не можна показувати чоловікам свою залежність. Просто на таку дрібницю в мене ще спереду відведено безліч зимних ночей, а зараз –ні, бо це одна лише мить, одна єдина, яку я ледь розтягую, і тому не маю права витрачати дорогоцінний час на якісь сльози.

 Він голосно позіхнув. Болісно, але з ноткою нетерплячості. Найменше за все на світі мені хотілось знати про що він зараз думає. Я не могла повірити що це- ВСЕ. Свідомість моя роздвоїлась і сперечалась вірю-невірю.  „ Нічого такого і не було” „Як раз все вже закінчилось, просто було саме ТАК. То і примирись з цим.” „Є ні, все буду добре. Ми повертаємось до того, до чого звикли.” „Двічі в одну ріку не ввійдеш”. На заперечення вразливої половини моєї свідомості пролунало „ Вода... все тече... змінюється і не лишається як раніше”

    Як потічок підхоплює і несе по водах помаранчевого листочка кудись далеко...

Рука (ці думки про фізичну незручність і біль здавались мені огидними і я з усіх сил намагалась їх відкинути подалі, та вони повертались все настирливіше і частіше) вже боліла, і я на якусь невловиму долю секунди навіть дозволила собі надіятись, що він візьме мою руку між своїх і ніжно погладить її заспокоївши нервові здригання ... Все це пережиток старого і тому подібні думки не мають права навіть на статус мрії. Мені все здавалось що він от-от скаже : „ Ну, я пішов?” чи „Так і триматимеш?” чи „ відпусти...” Але він чекав.

Він дав мені час змиритись. В час розлуки він і гойдав мене на руках, ховав в плече моє обличчя, пригладжував волосся, цілував скроні. Справа зовсім не в тому, що він відчував провину, та і я достатньо сильна аби піти з гідністю, але в паз злі не вистачало двох деталей, а коли вони стали на місце я не мала часу аби це усвідомити.   Тепер він дав мені мить щоб я усвідомила, що між завтра і позавчора, між закоханим „люблю” і прощальним цілунком існує лише одна миттєвість – коли я відпущу його долоню. Бо він мене вже відпустив, і настала моя черга.

  ВСЕ. Облишимо пусті надії. Відкинула секундну апатію, яка охопила мене. Долоня змокла, але я по інерції, інстинктивно вхопилась міцніше і тільки зараз побачила криваві доріжки від моїх нігтів. Паніка вмить охопила мне, і серед броунівського руху безлічі думок  в голові пульсувала одна: „Як я зможу відпустити?! ...ЯК?”

---

   Світ здавалось сповільнив свій геліоцентричний рух, і під тягарем і товщею атмосферної недомовленості навіть дихати стало недоречно, настільки вона здавалась священною. Недоречним стало все. Десь на поверхні своєї свідомості я раптом спіймала причину. Настільки просту, об’єктивну і єдину, що я впала в ступор! Все виявилось настільки ясним і чітко промальованим... Я не встигла ще точно сформулювати як слід цю думку, яка раніше ніколи не приходила ні за яких обставин, як вона, наче злякавшись завеликої уваги, занирнула в мою голову поглибше. В ту саму пекельно розгублену мить, мене блискавкоподібно зсудомило і моя рука,  неестетично здригнувшись, відпустила його- червону і , здається, опухлу. Мені стало дуже шкода, що я так довго мучила його. Він поспіхом засунув руку в кишеню куртки. Подивився на мене поважно, з полегшенням. Я ледь кивнула йому і губи мої самі зробили натяк на винувату посмішку. Голова враз спорожніла і стала схожою на тільки що вимиту скляну банку. Він повільно, не обертаючись, щезав за стіною жовтогарячого дощу опадаючого листя. Вечоріло. Холодало.

То он воно як.

  Коли падає останній листок, небо вже не плаче. На той час воно вже достатньо замерзло, і з кожним попереднім листочком, воно ставало крижанішим і міцнішим. А може природа просто чекає на розквіт нової зелені, і в неї занадто вибіркова пам’ять щоб мучитись кожен раз і пророняти нові сльози.

  ...Я хутко підвелася – мене чекало багато роботи. Треба було назбирати великий гербарій і зафарбувати його в зелений колір. Кожен має право на надію.

Я вспоминаю, что в мире есть еще что-то прекрасное, светлое, чистое что-ли. Хочу дышать снова и снова, ощущать мир в моей душе маленький, но в то же время объемный в нем есть все и радость и печаль, любовь и ненависть, тишина и музыка, грубость и нежность… но все в настолько идеальном балансе что ничего не хочется менять, все во мне, все со мной и для меня… это то что чувствуешь когда любишь… и когда любят тебя… но я не влюблена ровно, так же как и не любима. Сейчас у меня есть только эта музыка и мой маленький внутренний мир…

Осень заканчивается, но от этого никак не легче. Надоела взгляду серость окружающего: домов, улиц, деревьев, неба над головой…Совсем не хочется никуда выходить. Сыро, мокро, холодно... И все еще так долго будет длиться! Жаль, что у нас такое длинное время холодов и такое короткое тепла. Бреду так сегодня... Думаю о своем о девичьем... Настроенья - ноль, ветер противный дует, зябко.Только некоторые бабульки с молоденькими мамочками вынуждены выгуливать наше подрастающее поколение. И этому подрастающему поколению похоже все ни по чем. Носятся по площадке, играют...СЕ ЛЯ ВИ...
Вдруг за спиной раздается голос (даже не поняла то ли девочки, то ли мальчика):"Ба! Смотри. Вон там на дереве листочки хотят улететь на юг, а дерево их не отпускает". УЛЫБНУЛО!
А меня что и кто в теплые края не пускает?...Пожалуй, реалии бытия...

Грустная осень за окном настала

И уже я по дворам и паркам не брожу

Ведь мышей на улице стало очень мало

Потому я на окошке сам-один сижу

Посмотрю на птичек я на юг летящих

Да, без птичек на дворе неприкол совсем

Все, не буду я ловить птичек настоящих

Я пойду куриного "Вискаса" поем

всем хайосеняя темкая понимаю, что тема заежженано....все таки как вы думаетекогда мы умираем,потом перерождение есть или вечная жизнь в аду или в раюпожалуйста ответте если знаете, догадываетесь, либо чувствуете!!!!!!!!1заранее благодарна