хочу сюди!
 

ИРИНА

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 45-54 років

Замітки з міткою «блог світанок»

Віктор Бойко "ІСТИНА"

Де ж та істина?.. – не знаю,

Але щоб там не було,

Знаю сонечко палає,

Щоб дарувати всім тепло.

 

Вірю лише тому другу,

Що не пнеться в чужий двір,

Що по долі тягне плуга

Й не «ричить» на всіх як звір.

 

У житті всього багато,

Та життя завжди одне,

Якщо Бог тебе засватав

Долю ти – не обійдеш.

 

Не діли на двоє совість,

Завш самим-собою будь,

Бо життя несе, як повінь

І не буде легким путь.

 

Не дивись в чужі засіки,

Май завжди в житті своє,

Завжди вчись в малої пташки,

Як вона гніздечко в’є.

 

Все життя по соломинці,

У турботах і в поту

Із собою на одинці

Вибудовує мету.

 

Не надійсь на милість Божу,

Побори жадоби власть –

То на старість тобі може

Хліба кусень хтось подасть.

Віктор Бойко "ПОГЛЯНЬ УКРАЇНО!"

Поглянь Україно моя,

В свою історію очима,

Вдивляйсь у історичне Я –

Скільки ж усього за плечима.

 

Ще від трипільської пори,

За хліб посіяний тобою,

Повзли чужинці з-за «гори»,

Дзенькали шаблі у двобої.

 

І все за землю, все за хліб,

До нас повзли «ординців» хмари,

А ти себе не берегла,

В родинних потопала чварах.

 

А в нас же все своє було:

І хліб, і воля, і свобода,

Та оте прокляте: «моє»,

Як кістка в горлі для народу.

 

Поглянь Україно моя,

До чого ж нині ми дожились,

Куди ж веде нас колія?..,

Та ми ж такими – не родились.

 

Чому байдужі ми такі,

До тих, що нам чуже все сіє?

Все віддаємо за гроші

Й ждемо завжди собі «месію»

 

Все щось шукаєм по світах,

А своє поле заростає,

Мораль закута в кандалах.

Життя такого – не прощає.  

В. Бойко "ОСТАННЄ СЛОВО"

Жив поет один на світі,

В старій хаті, за ставком.

Десь далеко жили діти

І він жив, як під замком.

 

Жив самітньо, як билина

І ніхто його не знав,

Поки він одного літа

Слово дивне написав.

 

В його слові, наче в пісні.

Усе йшло десь з глибини:

І сумні, і добрі вісті,

Як трикутники з війни.

 

В слові тім штормило море,

Оживало все й цвіло

І те слово неповторне

Не розгаданим було.

 

В нім, в жнива, хліби косились,

Була коса в важкій руці.

Часом  і сльоза котилась,

По жіночій, по щоці.

 

А знайшли його зимою.

Лист останній на столі:

– Не сумуйте ви за мною,

 Я згорів на власнім тлі.

 

Людям в спадок, на прощання,

Майже мертва вже рука

Строчку вивела останню:

«Живіть довго. Всім «пока».

 

І пішов... від всіх... навічно,

Тихо, мирно, як заснув.

Завжди добрий, непомітний,

Як пір’їнку вітер здув.

Літа орел

Літа Орел в небі синім,

Гострим зором бачить,

Як Україна і понині

Від наруги плаче.

 

Ой, скажи нам Орле-Брате 

Ти ж з неба все бачиш:

Чи нас воля жде у хаті,

Чи життя собаче?..

 

Нас політикою травлять,

Як сто років тому.

Знову нами «жиди» правлять,

У нашому домі.

 

Скрізь лайно чуже смердить –

Навіть сумно думать.

«Пейси» вщент заполонили

Нашу славну Умань.

 

Наших прізвищ по-накрали –

Оті кляті «пейси»

І в «офшори» все вивозять

Україну в кейсах.

 

Моня Шмондер – Притиковський,

Ізя – Юрій Шмойко,

Хаїм  став – Дімент Собачник –

Носить костюм тройку.

 

А місцеві яничари

Їм за гроша служать.

П’ють жидівські їхні чари,

З дияволом дружать.

 

Всякі Шмендзьори і Шмари

Кажуть: «Гірше-краще».

Все гризуться в диких чварах

Невідомо нащо?..

 

Певно жирний їм «шматок»

«Регійони» дали,

Що «вони» їм Україну

Усю оптом здали.

 

А ось Врущенко – мастак,

Теж оптом торгує.

Зрадив всіх, запросто так

І... Радіє всує.

 

 Все радіє сучий син –

Скоро буде з «ВАНКО»,

Буде воду лить на млин

Для «Insteblish» банку.

 

А недавно брате-орле,

Блиснув знак солодкий.

Всі чотири «Тамплієри»

Зібрались на сходку.

 

Все ділили: «Кому Схід,

Кому Захід буде» –

В них у душах був лиш лід,

Бо це дикі люди.

 

А усмішки в них: «Оскал»

Дикий, як звірячий

Й на Народ їм  наплювати,

Бо «вони» - не зрячі.

 

А Врущенко, як той юда.

Притулився з боку

І очами хитро блудить,

Чекає до строку:

 

«Як Базарова зіпхнуть,

Як до нищить Люлю,

Як «проффесору» підкинуть

В чай якусь пілюлю».

 

Скажи Орле. Ти ж все бачиш:

Що Україні «світить»,

Чи навіки нам зима,

Чи, хоч трохи, Літа?!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розбудіть мене, мамо

Ще остання зоря засинала,

Рожевів золотий небокрай,

Мені мама щоранку шептали:

Прокидайся, синочку. Вставай.

 

Ще як вдосвіта півні співали,

Темну ніч поглинала діра,

Мені мама щоранку шептали:

Прокидайся. До школи пора.

 

На гачечку вже торба висіла,

Попрасовані чисті штанці,

На столі уже паром пашіли

Ще паруючі, теплі млинці.

 

У тумані місяць ще блудить,

Досипає ще сни дітвора,

А матуся вже знов мене будить:

Прокидайся. До війська пора.

 

То коли ж Ви спите, моя Мамо? –

Себе завжди на думці ловлю.

Чую відповідь завжди ту саму:

«Та я потім, я потім досплю».

 

Досипає. Десь там… В тишині.

Заслуживши одвічного раю,

Та все сниться і сниться мені,

Чи прокинувсь? –  мене не питає.

 

І від того я щиро сумую,

Досипає вже й моя дітвора

І щоранку я мамине чую:

Прокидайся синочку, пора.

 

Віктор Бойко "ЗУСТРІЧ"

Зима стрічалася з весною,

В старім, березовім гаю.

Ми вдвох були тоді з тобою,

Стояли тут, де я стою.

 

Навіть і згадувати болісно.

Яка ж була тоді весна?..

Нам усміхались перші проліски,

А ти була чогось сумна.

 

Стояла сонечком освітлена,

Неначе ангел прилетів.

Чого ж ти пізно мені стрітилась

На перехресті у житті?

 

Скільки кохання ще додалося б,

Скільки б ще днів святих було? –

Та я щасливий, що так сталося,

Що моє щастя розцвіло.

 

Спливли роки струмком весняним,

Вже про співались всі пісні,

Лиш не позбутись того стану,

Що був тоді, у тій весні.

Віктор Бойко "ПАМ'ЯТАЙМО"

Сьогодні, як і все людство, сумую про ту безмірно страшну трагедію, яка болем і смутком впала на Японський народ. Тисячі невинних людей лишилися життя, стерті з лиця землі більше 3500 тисяч будинків, порушені важливі комунікації життєдіяльності країни, в  критичному стані знаходяться атомні електростанції. Навіть невідомо куди зникали разом із пасажирами цілі залізничні потяги. Сили природи, вже в котре нагадали людству, що на землі господарями являються вони. Це було ще одне, чергове попередження людству, що з природою експериментувати занадто небезпечно. Не виключено, що поштовхом до цієї трагедії могли стати втручання людства в життя природи: випробування і використання ще не зовсім дослідженої ядерної енергії, випробування всіляких «колайдерів», неконтрольоване нарощування і випробування зброї, безконтрольні викиди парникових газів. Все це і могло стати поштовхом до цієї трагедії. Земля якось мусить захищатися і тому попереджає: «Люди! Подумайте про майбутні покоління. Збережіть для них, нашу, може єдину у всесвіті  прекрасну Планету».

   А нині, вшановуючи пам’ять Японського народу, з дозволу читачів, я хочу вернутись до нашої української трагедії. До Чорнобильської. Бо це був перший дзвінок-попередження людям, що глумитись над природою небезпечно. Трагедія, що сталася в Японії – явище природне, а от Чорнобильська – утворення штучне. Я не знаю ким і в яких кабінетах це так «дальновидно» програмувалося, але факт – залишається фактом. Станцію побудували на пливунах, на землі, яка для цього була категорично не придатна, у гирлі річки Прип’яті, якраз в тому місці, де Прип’ять впадає в Дніпро. І... «Хтось» напевно добре прорахував, що в разі вибуху станції всі радіаційні стоки попливуть Дніпром через всю Україну, аж до Чорного моря: «Пийте українці століттями воду з «берами», та дякуйте старшого брата за щедрий подарунок». А найбільшим поборником будування станції саме в тому місці був академік Александров, але не виключено, що це була спланована політична акція і йому просто було наказано.

   Одне слово Чорнобиль в мене викликає сум і біль в серці. Так вже сталось, що в 1960 році я працював у тій місцині і маю що сказати про неї: про ї людей, що там жили і про природу того краю. Якщо Бог хотів там зробити райський куточок – то він там був. Кругом були гарні ліси наповнені всілякою звіриною, а в заплаві річки Прип’яті було багато озер, де водилось багато риби.  Навіть ще й нині пам’ятаю, як одного разу в озері, яке називалося здається Колодне, місцеві рибалки виловили сома вагою в 300 кг. Та головною цінністю того краю були люди. Лісгосп, в якому я працював, поселив мене з сім’єю в селі Старі Шепеличі – це 12 км. від самого міста Чорнобиль, щоби було ближче їздити на лісові ділянки. Квартирували ми тоді в місцевого жителя Андрія Булави. Господи. Які ж то були добрі люди. Вже пройшло пів віку, а я до сих пір пам’ятаю їхні обличчя: вони сіяли хліб, льон і люпин, вирощували всяку домашню живність. Жили мирно і тихо, як в Бога за пазухою, аж до тих пір, поки «старший брат» не нагородив їх атомною станцією і все їхнє мирне життя кануло в лєту. І, як потім повідомляло радянське радіо, на місті села Старі Шепеличі утворилася радіаційна плутонієва зона і на землі вперше прогудів дзвін людської анти діяльності в результаті якої величезний шматок української території перетворився в мертву зону. Дякуємо тобі «старший брате, за такий щедрий дарунок». Український народ пам’ятатиме про нього вічно. Особливо потомки тих людей, що жили колись в селі старі Шепеличі на Поліссі.

    Перед тим, як сталася Чорнобильська трагедія я тоді працював в Черкаському НІІТЕХІМІ фоторепортером і по роду діяльності часто проводив фотозйомки в Черкаському пожарному училищі, і назавжди зафіксував у пам’яті образи тих молодих курсантів, яких радянська імперія кинула на дах чорнобильської АЕС. І вони, не захищені нічим від радіації, лопатами скидали шматки всякого залізяччя, які дихали на них смертю.

Я навіть фізично відчуваю, як зараз, прочитавши цей мій матеріал зашиплять залишки тих, хто був причетний до тої трагедії. Будуть верещати: «Бандьора, що ти тормошиш прошле, ми ж несли вам благо». Та мені до тої їхньої істерики буде байдуже, бо мені болить за тих, кого спалила радіація,

за тих всіх, хто лишився землі, на якій вічно жили його предки, за наш Дніпро, якого та «велика дружба» перетворила в величезні калюжі, дно яких вщент заповнене багном, що залишилось нам від тої станції.

   До того ж нині відмічається 50 річчя Куренівської трагедії в Києві і ця дата теж нагадує про те, що людям потрібно з природою жити в мирі, а не йти їй на перекір в угоду своїм меркантильним інтересам.

   Можливо комусь моя писанина не сподобається. Та я й не пред’являю ні до кого ніяких претензій. Просто до того мене підштовхнула чергова трагедія в багатостраждальній Японії, яка знов, вже в котрий раз нагадала людям, що господарем на землі є Матінка-Природа і до неї треба відноситись толерантно, з повагою.           Віктор Бойко        

 

      ЧОРНОБИЛЬ

Над краєм Поліським зеленим,

Життєво розміреним, тихим

Здійнялася чорна хмара

Накрила все атомним лихом.

 

Отой, «вседаруючий» атом,

Що мав би служити всім людям,

Підкрався тихенько, підступно,

І життя вже простого – не буде.

 

І час там навпіл розділився,

І серце здригнулось від страху,

І люди в надії молились,

Життя положивши на плаху.

 

Хлопці, що ще й не любили,

Хапали той «атом» руками,

В передсмертній агонії бились,

І кричали згорьовані мами.

 

А в реакторі щось клекотіло,

І небо світилось криваво,

І хмара у небо злетіла,

З’явилась пекельна примара.

 

Накрила усе покривалом:

І небо, і поле, і води,

І горе котилася валом                      

В згорьовані душі народу.

 

А в Києві шабаш травневий,

Крокують шеренги парадом,

А над селом, що Шепеличі звалось

Плутоній «розсипався градом».

 

«Чи Андрій Булава винуватий?,                                                                                          

Що танцює  все  в  атомнім твісті,

Що вельможі з столичних пенатів

Кинуть атом  йому  на обійстя.

 

Що Чорнобиль покинутим буде,

Що з Поліського, чорного  бору,

На  зневірені  голови  людям

Наповзе страхітлива потвора».

 

Колись  тут   возами   возили

Селяни  пахуче  сіно,

А тепер страхітливий  Годзила*

Рушить покинуті стіни:

 

І виють вовки  у  дібровах,

Падають   мертві   олені,

І люди благають здоров’я

Вдихаючи стронцій в легені.

 

У Прип’ять, колись кришталеву,

В якомусь потворнім розгулі

Падають мертві дерева

І риба вмирає в намулі.

 

Тож за що? По чиїй забаганці

Страждають зневірені люди.

Коли ж ці закінчаться «танці»,

Чи спин  невідомому  буде?..

              

P. S. – Та найстрашніше те, що апокаліпсис цей створено не природою,

а  власноруч  людською  істотою. І щось немає впевненості, що подібне не  

повториться на нашій землі.

Тож схаменіться! Люди! Залиште хоч щось  своїм  нащадкам.  

Збережіть нашу, може єдину, животворну планету.              

                                               Автор

                                                                       2 травня 1986 року.                    

 

 «Годзила* – міфічна, людиноподібна мавпа, що  все розрушала. Із кіно».

 

 ОЛЕНИХА.  

 

 Чорна хмара над Поліссям,

Вкрилась  попелом  земля.

Оленина  на  узліссі

Лиже  мертве  оленя.

 

Чорна хмара. Наче з пекла

Над землею пролягла.

Клекчуть стогоном лелеки,

Сиплять попіл із крила.

 

Плаче мати. Плаче ненька:

Я старалась, як могла.

Ой пробач мені, маленький

Що  тебе  не  вберегла.

 

Не моя  вина. Пороблено.

Дзвони  мідні скрізь  гудуть,

Люди злі в тому Чорнобилі

Сотворили  нам  біду.

 

Ліс тепер  росте «нуклідовий»,

Воду з рік ми п’ємо  з «берами»,

Ось  тому  мій  сину  рідний,

Ти  лежиш  тепер  під  деревом.

 

Над твоїм  чолом  дитячим

Гілка  мертва все  гойдається,

Чорне сонце  в  небі  плаче,

Болем  серце  розривається.

               

              Над спаплюженим Поліссям

              Чорний  ворон  дико  кряче,

А на  чорному узліссі

Оленина  тихо плаче.

         9  травня  1986 р.

                           Автор.

Віктор Бойко "ЗЕМЛЯ"

Коли цвітуть у полі волошки

І поле пахне запахом  пшениці,

Тоді біжиш до нього  навпрошки,

Бо в таку пору дома не сидиться.

 

Коли над степом, десь в височині

Веселий жайвір крильцями тріпоче,

Завжди чомусь ввижаються мені,

Як волошки, знайомі чиїсь очі.

 

Тоді  до  степу  хочеться  піти

І стати перед полем на коліна,

І світ цей дивний зором осягти –

Такий безмежний,

                       щирий і не тлінний.

 

Чи є багатства, краще ніж поля,

Коли на них колоситься пшениця

І пахне хлібом  матінка-земля,

І волошки, і літо, що все сниться

 

О, Земле! Щиро дякую тобі,

Що ти існуєш тисячами років,

Несеш життя неспинно на собі

І я з тобою роблю свої кроки.

В. Бойко "ПЛАКУЧІ ВЕРБИ"

*****

Плакучі верби біля ставу

Поникли віттям до води.

Зі мною разом ви зростали,

Лишали в пам’яті сліди.

 

О, як же ви повиростали!

Неначе рідні дві сестри.

Чи ви б тепер мене впізнали,

Чи стерли пам’ять злі вітри?

 

Одна верба, як самоцвіти,

Моє кохання берегла,

Вона одна на цілім світі

Любов’ю чистою цвіла.

 

Друга верба в гарячім літі

Давала прохолоди тінь,

І батоги для ігор дітям,

І терпкий запах листя тлінь.

 

О, Верби, Верби! Рідні сестри,

Мого життя поводирі.

Життєвих іспитів «семестри»

І пам’ять у моїм дворі.

 

Скільки ж років уже пройшло:

Чи рік, чи два, чи сорок три,

Чи в вас, як в мене все бувало,

Життя котилося з гори?

 

Не передати все словами,

Як ви в житті мене вели,

І йшли зі мною завш роками

Й моїм порадником були.

В. Бойко "НЕ ЗАБУДЬ"

Ми жили, як подих вітру,

Все було, як у вісні.

Наших днів жива палітра

Усміхалася мені.

 

Наші дні, як дикі коні,

Все летіли десь вперед:

Теплим дотиком долоні,

Чорним пострілом на злет.

 

Все було: і щастя й горе,

Днів безмежний океан.

Все було, як шторм у морі:

Радість, зустрічі й туман…

 

Все залишилось, як в казці:

Пережиті нами дні,

Зустріч перша в день, на спаса,

І кохання на весні.

 

Та ми знали, що пройдемо,

Наш земний кипучий путь,

Що пройшли – вже не вернемо.

Лиш прошу: Ти незабудь.