Про нарциссы
- 12.04.15, 21:06
Много.
Долго не могла найти время, чтобы написать хоть пару строк.
После выхода моей первой книги прошло всего лишь несколько месяцев. А как изменилась жизнь!
Когда я начала писать первые рассказы, был нелегкий период, и тогда казалось, что испытания, которые довелось пережить, слишком уж тяжелы. Вроде и сил не осталось, чтобы любить, верить, надеяться дальше. Впереди вроде бы только свет, который в конце тоннеля… Ну, вы поняли, о чем я.
Интересно, что с каждым новым рассказом в душу и тело вливались силы. Просто внутривенная инъекция. Кстати, рассказ с таким названием у меня тоже есть.
Силы и желание жить дальше появились. Как и сотни новых читателей, которые стали друзьями. Книги уехали в Россию, улетели на самолете в Англию, Америку и Израиль. И, самое главное, появились теплые отзывы, где люди писали о себе, делились своими проблемами и желали самого доброго. Когда читаешь письма, хочется плакать… Сколько у нас хороших людей! Это к тебе я обращаюсь, Катюша! Ты, которая вела меня по сайту и терпеливо обучала инетовским премудростям в то время, когда я не умела даже печатать! Ты помнишь? А как мы переживали, что книга никак не придет к тебе в Одессу, тогда ваш город у моря замело…
И ты, Танюхастик-лопухастик, моя светлая читательница, тонкая и добрая душа! Ты читала мою книгу в маршрутке у себя в городе, который так далеко от моего… А потом мне написала письмо незнакомая женщина, которая наблюдала за тобой в этой самой маршрутке. Она смотрела в твое лицо, ловила выражение твоих глаз и мимику и все стеснялась спросить – что с таким интересом читается? Прочла мое имя на обложке и разыскала меня. Теперь у нее тоже есть моя книга.
Когда я читаю на форумах, что кто-то прочел рассказы из книги, я думаю:
«Значит, все не напрасно!»
А еще говорят, что сейчас век инета и «живые» книги никому не нужны!
Я хочу сказать, что очень счастлива. Что очень вас всех люблю. Если бы не вы – ничего не было бы.
--------------------------------
фото прислала мне женщина-волонтер, это ее дочка, которая, когда началась война, сказала: мама, знаешь, кого я люблю больше всех? Тебя и Украину. А когда она получила книгу, она спросила: Мама, почему девочка катается на качелях ночью?
А я подумала: действительно, почему?
Не знаю. Но знаю, что маленькая украинка - настоящий патриот и вырастет хорошим человеком.
Як же нестерпно спати вдень! Для мене пообідній час, коли ми всією групою йдемо до спальні - найболючіший. Я відчуваю в собі ще багато сил. Хочеться бігати, кататися на гойдалці, ліпити щось з піску.
Я лежу і розповідаю хлопчикові, ліжко якого поруч з моїм, про щеня, яке мені подарували вчора. Він слухає і заздрить. У нього немає цуценяти і він уже давно просить батьків про нього. Потім помічаю, що хлопчик щось дуже довго не відкриває очі. Він спить?! Отакої! А я так старалася!
Сплять усі. Навіть вихователька прилягла на вільне ліжко. Я ховаюся від неї за залізними прутами, але вона помічає і погрожує мені пальцем.
А одного разу в дитячий садок несподівано прийшла мама. Уявляєте? Одразу по обіді! І мені не довелося страждати в ліжку!
Ми пішли з нею в парк. Я кружляла на каруселі, а мама махала мені рукою щоразу, коли я зі своєю конячкою пролітала повз неї. Це було так весело!
Потім ми пішли туди, де було багато-багато сухого осіннього листя. Лежали на ньому. Я втягувала в себе його незвичний, ні з чим не зрівнянний, запах. Дивилася на багряні шевелюри дерев над нами, на небо. Я була щаслива. Адже зі мною мама. Вона багато працює, у неї прийом хворих, нічні чергування, мені її не вистачає. Напевно, вона вже всіх вилікувала і тому сьогодні не на роботі. Як було б добре, щоб ніхто не хворів! Тоді не треба було б ходити до лікаря взагалі! Відкрию вам свій секрет: я дуже боюся всіх лікарів, окрім мами.
Ми лежимо з мамою на осінньому листі. Розмовляємо, потім мовчимо. Мовчимо, а потім знову розмовляємо.
Додому йти не хочеться - вдома тато. Він весь час сердиться і кричить на нас з мамою ...
Наступного дня мама знову прийшла по мене. І все повторилося.
Тої осені я жила з неперевершеним відчуттям щастя. Величезної нашої з мамою любові ...
Тільки через багато-багато років я дізналася від мами, що та осінь для неї була надзвичайно важкою, що вона намагалася тоді знайти найкращий вихід для себе, та для мене, уникаючи зайвих страждань. Як розлучитися зі своїм чоловіком та моїм татом так, щоб не заподіяти нікому біль ?..
Ми часто не відчуваємо, що переживають найближчі нам люди на даний момент життя. Особливо, коли ми ще діти.
Коли я прогулююся нашим парком, завжди згадую ту дивовижну осінь. Єдину осінь, коли мама належала мені цілком. Коли я її ні з ким не ділила. Коли у нас з нею було таке єднання душ, що тільки одна згадка про це спричиняє серцю нестерпний щем.
Я дивлюся на ясраве осіннє листя, що щедро вкрило собою землю під ногами, і думаю - осінь проминає. Все в нашому житті проминає. Щастя поглинає горе, а потім негаразди знову витісняються радістю. Отак все життя, поки ми живі, поки пам'ятаємо ...