Забери, пригорни, поклич…

Чи у день, чи у тиху ніч.

Обійми, поцілуй, зігрій…

Поведи у країну мрій.

У долину таємних бажань,

Де немає печалі й страждань.

Де немає болі від втрат,

Й перекриті дороги назад.

У той край, де фальші й обману нема,

Де слова не щезають безслідно й дарма.

Ти послухай, як серце б’ється…

Тільки віра у ньому жива зостається.

Не кажи, що усе минає,

Я й сама це чудово знаю.

Тільки час з нами планів своїх не звіряє,

Й бути сильною деколи сил вже немає.

Ні про що ти мене не питай,

Лиш від цілого світу сховай.

Ти сердечний потік не спиняй,

Тільки рук моїх не відпускай…

Твої вуста вогнем солодким обпікають,

Хвилями пристрасті вкривають поцілунки.

І ніжним трепетом все тіло огортають,

Малюючи по ньому візерунки.

Цілуй! Шалено, палко, до нестями!

Я наче віск, в твоїх руках топлЮся.

Нема ніяких заборон між нами,

Я у тобі до краплі розчинюся.

Вже промінь сонця до моїх очей торкнувся,

І знов біжать по тілу лагідним дощем

Втоми не знаючі  гарячі поцілунки,

А їм назустріч тихий шепіт – хочу ще …

В небі ключ журавлиний,дивись!

І душа моя прагне увись.

Я б розправила білі крила

Й вільним птахом над світом злетіла.

Із висот недосяжних таємних

Я погляну на рідну землю.

На вишневі сади квітучі,

На поля й на високі кручі.

ЗамилУюсь безкраїм морем,

Й повернуся в Карпатські гори.

Вмить наповниться радістю серце.

Ця краса Україною зветься.

Перелітні птахи навіть знають,

Неба кращого в світі немає.

Вони в різних краях блукають,

Та щороку до нас повертають.

Їхню тугу я серцем відчую,

Чому ж люди свій край не цінують?

Чом зажерливі й заздрісні хмари

Їхні душі так поогортали?

Невже очі настільки незрячі,

Що крім себе нічого не бачать?

Всім без винятку шанс дається

Цей політ відчути у серці.

Кожен з нас у душі крила має,

Та не кожен,на жаль,відчуває.

Хто свій скарб на землі лиш складає,

Захист неба назавжди втрачає.

Із одним крилом не злетіти,

Аксіому цю знають і діти.

Хто уміє небесне з земним об’єднати,

Той гармонію зможе в житті відшукати.

А відчуття польоту це надовго зостається,

На нього й у реальності настроюється серце.

Нічого надзвичайного тут непотрібно знати,

Лиш треба душу деколи від бруду очищати.

Коли я повертаюся із мандрів цих далеких,

То просто посміхаюся,бо на душі так легко.

 Від теплих слів прокинуся,таких простих й прекрасних -

"Пора вже повертатися на землю,моя пташко…"

Розквітають вишневі сади,

І весна вже прямує до літа.

На світанку мене розбуди,

Бо я хочу схід сонця зустріти.

Ти до себе мене пригорни,

Й не кажи зараз,прошу,нічого.

Тільки ніжно у очі мої зазирни,

Віднайди в них зорю ранкову.

Ще багато доріг ми пройдЕмо,

Буде безліч світанків рожевих.

Та у свОїх серцях збережемо

Ми назАвжди цей цвіт вишневий.

Хіба ж можливо так любити,

Щоби піти й не озирнутись?

Назавжди з серця відпустити,

Але ніколи не змогти забути.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб щастя іншому віддати?

І свої мрії вщент розбити,

А нових навіть не шукати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоби ні слова не сказати?

Лиш мовчки в очі подивитись,

І в одну мить минулим стати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб свою біль від всіх сховати?

Й себе по краплі розчинити

У тій,яку потрібно вже втрачати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб її снів не турбувати?

І в світі іншому без неї жити,

Але нікого в світ цей не впускати.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб через довгих десять років

Цей погляд стомлений зустріти,

Й спіймати в ньому блиск раптовий.

 

Хіба ж можливо так любити,

Щоб,як тоді,ні слова не сказати…

Тільки до серця міцно притулити,

І вже ніколи більш не відпускати.

 

Одне лише слово,один тільки погляд.

Лише один дотик руки.

Одні відчуття від одного бажання,

Ми в цілому світі одні.

Одні почуття і однакові мрії.

І навіть однакові сни.

І,може,у це хтось скептично не вірить,

То й що?Зате віримо ми.

Одні сподівання й одні хвилювання

У сяйві нічних зірок.

В єдиних очах ніжний блиск полум’яний

Кохання одного на двох.

І знову у Львові дощі…

Ну де ж та Весна заблукала?

У квітковОму плащі

УсмІшку свою приховала.

Чомусь засмутилась вона.

І небо ридає дощами.

І сонечка в ньому нема,

Лиш хмари пливуть над нами.

Так прагне твого тепла

Веселкове місто Лева.

Прийшла вже твоя пора,

Конвалієва королево!

А, може, ти закохалась

У перемінливий вітер?

І в ньому ти розчарувалась,

І серденько твоє розбите?

Ти із очей смерекОвих

Зітри кришталеві дощинки.

Скоріш повертайся до Львова,

Повір, ти нам дуже потрібна.

У твоїх вуст медовий смак,

В очах твоїх – блакитні зорі.

Тебе стрічала я колись у снах,

Як світлий знак своєї долі.

Ти увійшов в моє розмірене життя,

І почуття нестримне серце огорнуло.

Чомусь не покидає дивне відчуття,

Що все це вже колись із нами було.

Не будем згадувати ми тривожні дні,

Коли серця у хвилях відчаю тонули.

Та все ж шукали промінь світла у пітьмі,

Й серед житейських  буревіїв голос Бога чули.

Не треба поспішати в майбуття,

Його ми будем по миттєвостях складати.

І мудрий вчитель з іменем Життя

Ще нам путі незнані зможе показати.

Серед випробувань і безлічі спокус

Твою підтримку так важливо відчувати.

І прокидатись зі смаком медових вуст,

Й себе по краплі в твоїм серці розчиняти.

Мене не тримай – все-одно відлечу.

Дурману напилася вже досхочу.

А ти на землі своє щастя шукай,

Та крил своїх ніжних,дивись,не зламай.

Як крига,холодні ті крила бувають,

Коли свою сутність небесну втрачають.

Політ особистий не можуть відчути,

Бо лиш плазунами їм хочеться бути.

Оманливим крилам так любиш вклонятись,

Лиш тінню від них прагнеш ти залишатись.

Щоб дихати вільно і вільно літати,

 Потрібно хоча би Людиною стати.

Чому розбиваються мрії,

Які ми у серці плекаєм?

Чи ж мріяти зовсім не вмієм?

Чи в них порятунку шукаєм?

Як часто ми в мріях рожевих

Собі безтурботно літаєм.

Давно вже прокинутись треба,

Але ми цього не бажаєм.

Ми в хмарах ілюзій блукаєм,

Даремно вбиваючи час.

Та він нам цього не прощає,

Й правдиво карає нас.

Бажання свої ми лелієм,

І сон навіть часом втрачаєм.

Тоді безневинна мрія

Вже в манію переростає.

Про щастя чуже ми мрієм,

Й собі оправдання шукаєм.

Собою вже не володієм,

І совість останню втрачаєм.

А дехто лежить на дивані,

І  сповнення мрій всіх чекає.

Але, щоб здійснились бажання,

Ніяких зусиль не вкладає.

Нам небо дає підказки,

Якщо ми їх вперто шукаєм.

РозІб’ється мрія-казка,

Коли ми їх відкидаєм.

А той, хто ніколи не мріяв,

Хіба ж він насправді щасливий?

У снах він літати не вміє,

Це пустка в обгортці красивій.

Пусті, небезпечні, крилаті…

Вони можуть вщент розбиватись.

Якщо ж все життя не дрімати,

Вони мають здатність збуватись.

Від мрії є два шляхи –

Вперед, якщо є устремління.

А другий шлях – втрата душі

Від одержимості й ліні.

Якщо ж поруч з мрією віра живе,

То стане реальністю й казка.

Любов і надія здолають усе.

ТО Ж ЗНАЙТЕ,ЩО МРІЯТИ ВСЕ Ж ПРЕКРАСНО!