О нападении "Патриота Украины" на блоггера из первых уст: меня просто убивали



В последнее время у всех на слуху парамилитарная неонацистская
организация «Патриот Украины», проповедующая пещерные расистские и
ксенофобские лозунги. Прошло время, когда активисты из «Патриота
Украины» ограничивались факельными шествиями по улицам городов страны и
кричалками «Москали – за Урал!», «Коммуняку – на гилляку!», «Коммунисты –
псы, поджали хвосты!». Так накануне дня незалэжности Служба
безопасности Украины задержала 6 членов организации по подозрению в
планировании совершения взрыва во время празднования Дня Независимости.
По сведениям СБУ «патриоты» планировали во время празднования Дня
Нэзалежности совершить на Крещатике теракт и подорвать самодельное
взрывное устройство, начиненное поражающими элементами. После этого по
стране прокатился ряд хулиганских акций и преступлений. Среди них –
наиболее резонансное – 23 августа в Харькое "Патриоты Украины" совершили
бандитское нападение на украинского блоггера sgray1.

Кратко
предыстория такова: 23 августа, в День Освобождения Харькова от
немецко-фашистских захватчиков внештатный журналист «Аналитик уа» Сергей
Колесник, 1963 г.р., известный в ЖЖ как sgray1, около 18-ти часов
зашел в офис «Патриотов Украины», находящийся по адресу Рымарская, 18 А.
По слухам, "патриоты" его через интернет вызвали на "стрелку" для
разговора по душам.

Короткая беседа перешла в словесную
перепалку, после такого негостеприимного приема Сергей Колесник решил
ретироваться, однако молодые и горячие «патриоты» решили разобраться с
гостем по взрослому, прихватив для убедительности нож и молоток они
догнали журналиста на выходе из здания и в арке дома устроили кровавую
разборку. После нападения на него двух молодчиков с ножом и молотком
Сергей попытался отстреливаться из пистолета с резиновыми пулями, но это
не помогло. В результате он получил 4 ножевых ранения (одно из них
проникающее в грудь) и три удара молотком по голове, однако открытой
черепно-мозговой травмы и ножевых ранений нападавшим видимо показалось
недостаточно и поэтому для убедительности они решили додушить «обидчика»
проводом.

СМИ, симпатизирующие экстремистской деятельности этой
парамилитарной органиации, сообщили, что в харьковский офис организации
"Патриот Украины" на улице Рымарской, 18-а, ворвался неизвестный и
открыл стрельбу из пистолета с резиновыми пулями. Защищаясь, ему бережно
нанесли несколько проникающих ножевых ранений, молотком пробили голову,
а потом , прямо как мать Тереза, стали оказывать первую помощь.

Чтобы
узнать подробности из первых уст я связалась по телефону с пришедшим в
себя в реанимации Сергеем Колесником и взяла у него краткое интервью.

-
Прежде всего, Сергей, позволь поздравить тебя с вторым рождением и
пожелать скорейшего выздоровления. Новостийным мейнстримом стала версия о
том, что к офис к миролюбивым «патриотам» ворвался бомж-сумасшедший и
из незарегистрированного пистолета стал в них стрелять. Три человека
попало в больницу. В больнице оказался и сам нападающий, который - в
ответ - получил удар по голове. Расскажи немного о себе, а также о том,
что же произошло на самом деле. Откуда у тебя пистолет?

-
Пистолет у меня легальный, зарегистрирован в 2002 году, с тех пор
неоднократно перерегистрировался. Как понимаешь, неадекватный человек
или человек с сомнительной историей разрешение на ношение оружия не
получил бы. Пистолет мне необходим по роду моей деятельности. Я являюсь
предпринимателем, у меня несколько предприятий в Харькове и
Крыму.Пистолет мне необходим по роду моей деятельности, как
предпринимательской, так и журналистской. Да, поэтому почти всегда имею
при себе пистолет, т.к. работа связана с постоянными разъездами, в
основном - ночными, и с перевозкой некоторых сумм оборотных денег.

-
Как ты оказался в офисе «Патриота Украины»? В СМИ пишут, что это
произошло после конфликта на одном из форумов, где вы с оппонентом
назначили друг другу «стрелку».

- Началось всё после того как
мразь из «Патриота Украины» с ником «ДЕН 1988» 23 августа, в день
освобождения Харькова от немецко-фашистских захватчиков, написала на
форуме СевИнфо, что жители Харькова имели бы лучшую судьбу, если в
Украине господствовали фашисты. Каюсь, я поддался эмоциям и захотел
просто посмотреть в глаза этому человеку.

В самом помещении офиса
ПУ я не был, это полная ложь. Я обратился к сторожу здания, в котором
находится офис, чтобы он вызвал из ПУ человека с кличкой «ДЕН 1988».
Ко мне вышли другие и сходу на улице набросились на меня, нанесли 4
ножевых ранения, одно из которых проникающее в грудь и скальпировали
молотком голову. У меня был зарегистрированный пистолет, поэтому, теряя
сознание, я чтобы привлечь внимание, раз выстрелил в воздух и несколько
раз в нападавших. Потом – ничего не помню. Повторюсь, меня просто
убивали. По меньшей мере, два ранения из всех полученных, врачи назвали
«несовместимыми с жизнью». Удары ножом и молотком эти молодчики
наносили профессионально и уверенно. Но случилось чудо - я выжил. А
информация, распространенная по сети с подачи аваковских СМИ,
дружественных к различным неонацистским организациям – полная ложь.

- Удивляет, как оперативно на месте происшествия оказались телекамера и журналисты – почти как экстренные службы.

-
А чего ты хотела, если сейчас националисты и нацисты всех мастей
массово обзавелись журналистскими удостоверениями и вместо того, чтобы
писать о происходящем создают информационные поводы и формируют
общественное мнение в нужном для себя русле? Вспомни хотя бы погром,
устроенный нацюками с журналистскими «ксивами» во время открытия
выставки «Волынская резня» или освещение нападения на меня. Они задают
вектор, в котором надо освещать то или иное событие, а потом свора
симпатизирующих им журналистов из карманных СМИ бизнесменов – партнеров и
истинных хозяев националистов разносят нужную версию.

- Ты –
успешный, состоявшийся человек. Что же заставило тебя тратить свободное
время, которого не так много и начать информационную войну против
националистов, которых некоторые считают безобыдными юнцами, которым
некуда приложить свою молодецкую удаль?

- Мои дед, отец, дядья
воевали с гитлеровцами в период Великой Отечественной войны. Дед был
убит в марте 1944 года, провоевав с осени 1941-го, поэтому я не хочу и
не стану терпеть фашизм на нашей земле. Я не стану мириться с нацистским
нашествием, я не желаю, чтобы мои дети и внуки жили в стране, где по
улицам бродят негодяи, родства своего не помнящие и ставшие продажной
силой для заинтересованных лиц, на день, на час, на акцию. В армии меня
учили, что, солдат, конечно же, хочет выжить, но это - не крайняя
задача. Основа основ - победить. Если каждый выигрывает свой собственный
бой, то вместе мы побеждаем в сражении и в самой войне.

А война
уже идёт. И идёт давно. Линия фронта пролегла в душах и умах наших.
Сначала было падение духовности общества и нивелирование исторических и
нравственных ценностей, потом пошло возрождение нацизма. При этом,
сначала все думали что это просто юнцы от нечего делать выкрикивают
лозунги, которые им занесли в их пустые головы, а теперь, уже в центре
Харькова нацисты запросто убивают людей, которые смеют им возразить. При
этом все это остается безнаказанно, они на свободе, а ряд телеканалов,
непосредственно связанных с одним из оранжево-бело-сердечных лидеров
местного масштаба пытается выставить меня – напавшим, а этих наци –
бедными потерпевшими.

Двадцать лет мутации дают ныне мрачный
результат. Кто за это все платит? Частично – из бюджета – стоит
напомнить о том, что прошедшие в местные органы власти во Львове,
Василькове, Лубнах, Тернополе и т.д. националисты разных мастей получают
финансирование из бюджета. Точно так же, как и харьковский «Патриот
Украины», совершивший рейдерский захват харьковской «Просвиты», тоже
финансируемой из бюджета и получили право таким образом работать среди
молодежи. В остальном – вспомни, кто и зачем начал финансировать
А.Гитлера? Для поддержания и раскрутки нацизма требуются большие бабки.
Чтобы срубить еще большие бабки. Или не отдавать стыренные (как
вариант).

Ты сама писала, что национализм в конце перестройки изначально финансировал криминал.

- Да, помню.

-
Там у тебя названа фамилия Петр Хмарук-Онищенко. Этот человек ,
занимавшийся криминальным бизнесом,, за что не раз сидел. Во времена
перестройки, когда рушился Советский Союз, он первым в Украине закупил
за границей, завез и запустил в работу частную типографию. Он создавал
новые массово распространяемые националистические газеты, листовки для
политических партий. Пикантная деталь – параллельно в типографии
печатались фальшивые милицейские удостоверения и связанные с ним
уголовники шли на дело с липовыми милицейскими «ксивами». Закончил он
печально: его убили, с людьми, занимающимися незаконной торговлей
оружием такое часто случается.

Почему я вспомнил про Хмарука? В
бандитские 90-е с Петром Хмаруком активно сотрудничал Игорь Мосийчук,
член «Патриота Украины» и депутат Васильковского городского совета, ныне
арестованный СБУ по подозрению в подготовке на День Независимости
теракта. Когда он и его подручные были арестованы, местные
предприниматели обратились в СМИ и рассказали, как эти «Патриоты
Украины» держали в страхе целый город. Они поджигали конкурентам
предприятия, устраивали избиения непокорных журналистов и поджоги
редакций, занимались рэкетом и земельными афёрами. Сегодня, когда
задержали лидеров и некоторых членов Васильковской организации «Патриота
Украины», люди вздохнули спокойно и, как они уверяют, могут уже не
бояться за свою жизнь и за имущество.




У
меня вопрос – а что дальше? Дальше только остается ждать, что нацисты
начнут среди белого дня публично линчевать неугодных. Если их не
остановить сегодня, для всех нас наступит кошмарное завтра. Поэтому я
считаю, что если мы общими усилиями не остановим их сейчас, то рано или
поздно мы будем жить не просто на зоне, а на зоне с порядками Освенцима.

http://zkan.com.ua/main/dtp/897-o-napadenii-patriota-ukrainy-na-bloggera-iz.html


Фокус как ''объективный'' источник конечно же об этом умалчивает...

      

Oddac  chce babie lato  - pajecza wata nic  Delikatnej  i wyblakej kreski szkic  Babie lato - wspomnienie nie na dzis  Babie lato - wspomnienie nie na dzis...

    

Н А Ц І О Н А Л І З М

Після сповіді о. Піо запитав дванадцятирічного хлопця на ім"я Роберто: - Звідки ти ? - З Ріміні . - А хто ти за національністю ? - Не знаю. - Будь благословенним ! З такими , як ти , ніколи не було б жодних воєн !

З книжки отця Андреа Д"Асканіо "Усмішка отця Піо"

      

Не моє. Копіпаст. Можливо, комусь допоможе?

© Тетяна Малярчук, письменник, журналіст

Я вважаю себе достатньо запеклим патріотом, але чомусь постійно сперечаюся з іншими патріотами. Особливі проблеми маю з одним знайомим, який вже після першого пива "мочить" усіх без винятку москалів-кацапів, хохлів-кровопивць, сцикунів-запроданців, кагебістів, їхніх коханок, дітей і онуків, жидів, ну, і поляків за компанію.

Я не можу більше жодної секунди це слухати, навіть якщо припустити, що мій знайомий має достатньо вагомі причини так вчинити. Або піди і зроби, або замовчи нарешті. Український націоналізм занадто балакучий і занадто героїчний, а ці речі між собою майже ніколи не поєднуються. Герої - вони мовчазні істоти. І лише після того, як виб’ють ворожу армію, жуючи хот-дог, круасан або чорний хліб з салом, залишають для майбутніх шанувальників якусь одну нічим непримітну фразу. Наприклад, "А все-таки вишні цього року дуже рано зацвіли". Українські ж герої швидше розкажуть на пам’ять пів "Кобзаря", ніж прочитають підручник з історії України. Натомість вони зовсім не вміють бути хитрими, а хитрість часто куди важливіша для перемоги, аніж сміливість. Ахіллес вбив Гектора, але Одіссей зі своїм дерев’яним конем взяв Трою. Таким хитромудрим чином я намагаюся сказати, що сцикуни теж можуть бути націоналістами. Ба більше - бути сцикуном - це природня людська властивість, тоді як геройство і безстрашшя часто лише прояв соціопатії.

Я розумію, хочеться. Боляче. Мені теж боляче. Я мрію бачити Україну багатою, щасливою, демократичною, вільною. Щоб співалися українські пісні, відроджувалися українські традиції, і всі, навіть злодії і проститутки, говорили українською мовою. Але поки цього всього нема і я не знаю, що робити, аби було - не кричатиму, що я герой. Бо не герой я ніякий. Я багато чого боюсь. Багато чого не знаю. Я не вбиватиму москалів і продажних хохлів, бо, по-перше, не маю зброї, по-друге, не вважаю, що бути москалем - це смертельний гріх. Ідеальних людей не існує, кожен ховає в шафі пару десятків не зовсім порядних вчинків. Я також не вірю в однозначний розподіл всього, що стається, на добро і зло. Ніколи не знаєш, чим що закінчиться. Щось добре, наприклад, як-от, помаранчева революція, може закінчитися реставрацією "понятій", і тепер, ображені і розчаровані, ми соромимося своєї тодішньої радості. Але розчаровуватися теж рано, бо за неписаними законами буддизму реставрація "понятій" може закінчитися неочікувано добре і всі ми раптом знову возрадуємося.

З бандитами, наприклад, теж все не так однозначно. Відомо, що вони погані. Але я чула багато історій про те, що на початку 90-х деякі бандити були хорошими. Тобто вони били, вбивали і грабували - з цим все нормально. Але, крім своєї професійної діяльності, ті бандити мали неабияк розвинену національну свідомість. Напевне, їм залежало на тому, щоб бути саме українськими бандитами, не знаю, чому. Івано-франківський бандит Бен, приміром, першим вивісив над радянським Івано-Франківськом жовто-блакитний прапор. Пізніше його вбили, підклавши вибухівку в авто, і навряд чи у помсту за націоналістичні переконання. Просто бандитизм перейшов на вищий рівень. Інша івано-франківська легенда теж про бандитів і теж вкрай націоналістична, навіть якщо спершу здасться, що про лікарів. В однієї бідної жінки був шестирічний син і якогось вечора його раптово прихопив гострий апендицит. Жінка викликала карету швидкої допомоги (вона жила за межами Івано-Франківська у невеликому селі), але в ті часи цим каретам більше пасувало називатися драндулєтами, і вони ніколи не приїжджали, бо не мали чим заправитися. Жіночка взяла хворого сина на руки і вибігла на трасу. Вона сподівалася, що якийсь добросердечний водій відвезе її в обласну лікарню, але в ті часи, як правило, йшлося про виживання, а не сердечні якості. Жіночка простояла на трасі більше години, почалася злива, і так було навіть ліпше, бо тепер ніхто не міг розгледіти розпачу і сліз на її обличчі. Нарешті зупинилася чорна гігантська іномарка. Жіночка не вагаючись заскочила в салон і звеліла водію, голомозому, в хутрах і золоті, мчати в лікарню. Той помчав. Дорогою жіночка розказала йому усе своє нещасне життя і не менш нещасне життя свого сина, і що чоловік її - алкоголік - помер кілька років тому, і що грошей у неї немає, і що немає жодної надії їх заробити. Водій іномарки увесь час мовчав, але залишив жіночці на прощання свій номер телефону. Чи то він був вражений силою материнської любові, чи пройнявся глибиною людської безвиході. Але в лікарні на жіночку чекав неприємний сюрприз. Лікар відмовився оперувати сина без попередньої певної суми хабаря. У жінки не було грошей ані з собою, ані вдома. Лікар сказав: як нема, то я пішов спати. А вночі хлопчик помер. Далі історія грунтується винятково на неперевірених фактах. Жіночка намагалася поскаржитися на лікаря в міліцію, подати на нього в суд, бо тоді, хоча й жилося важко, але від звичайного апендициту все-таки вмирати було не прийнято. Однак ніде ніхто на нещасну не звертав уваги. Лікар продовжував лікарювати і, здається, ще встиг вбити одну вагітну жінку. Мама померлого хлопчика зателефонувала водію іномарки. Бандит її пам’ятав. Уважно вислухав і сказав лишень: "Лягайте спати". І через кілька днів лікаря знайшли у лісі повішеним. Іноді мені шкода, що тих давніх бандитів перестріляли. Теперішні якісь зовсім безсовісні. І що найгірше, вони страшно балакучі. Куди не ткнешся, який канал не увімкнеш, всюди вони щось говорять, всі націоналісти, щось захищають, проти чогось борються. Так перекрутили поняття патріотизму, що аж стидно ним називатися. Помовчіть, ради бога. Згадайте, що вишні цього року рано зацвіли.

http://www.utro.ru/articles/2011/07/26/988645.shtml

Дуже необережно зв’язувати свою долю з долею всесвіту й втручатись у суперечки між добрими й лихими духами.

В.Домонтович. «Розмови Еккегартові з Карлом Ґоцці»

Саме так назвали Івана Дзюбу автори довідки, скерованої у січні 1972 року з КҐБ УРСР до ЦК Ком­партії України. Іван Дзюба був на прикметі у КҐБ давно, маючи в оперативних документах псевдо «Лі­те­ратор». Власне, літератором він і був. Молодий, але вже на той час популярний літературний критик-нонконформіст, не міг не потрапити «на облік», оскільки сповідував занадто вже незалежні погляди, вибивався своєю поведінкою зі стандартів, за якими будували життя та кар’єру його «брати по цеху».

Після створення в липні 1967 рокуспеціальних контррозвідувальних підрозділів «по боротьбі з ідеологічною

диверсією противника» (на місцях це були 5-ті управління/відділи/відділення) Дзюба закономірно став одним з їхніх найголовніших клієнтів. Використання аґентів, довірених осіб, служби зовнішнього спостереження, перлюстрація кореспонденції, так званих оперативно-технічних засобів — увесь цей набір засобів роботи каґебістсь­ких структур повною мірою торк­нувся Івана Дзюби. Тим більше загострився інтерес спецслужби до нього з появою у 1970 році в УРСР нового шефа місцевого КҐБ Віталія Федорчука, який почав спеціалізуватися на відстежуванні та погромних акціях проти «українських націоналістів».

У 1965 році Іван Дзюба напи­сав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в якому крити­кував те, що в СРСР називали «на­ціональною політикою». Ще під час роботи над рукописом Дзю­ба давав друзям і знайомим читати чорнові варіанти своєї праці, а після закінчення він надіслав памфлет водночас на адресу кількох владних партійно-державних інстанцій, пояснюючи, що не слід заарештовувати тих, хто виступав за інтереси укра­їнсь­кої культури. Наприкінці своєї розвідки Іван Дзюба доходив висновку про те, що «процес денаціоналізації й русифікації є колосальним мінусом для справи соціалістичного демократизму і має об’єктивно реакційне значення».

Отже, цілком у дусі сказаного одним з героїв оповідання В.Домонтовича, Іван Дзюба почав втручатися

у «суперечки між добрими й лихими духами». Почав, ще до кінця не розуміючи, що з того буде, які матиме наслідки.

[ Читати далі ]

У наш безславний плутократичний час побутує уявлення, що за гроші можна купити все – кар’єру, дружбу, авторитет серед оточуючих, і навіть кохання. Ясна річ, що прекрасні нетолерантні молоді люди рішуче протестуватимуть проти такої маячні. Просто ми живемо в іншому ціннісному вимірі, де понад усе цінують людину, її працю та життєву боротьбу, де нічого не купується та не продається, але все можна здобути власними зусиллями. В тому числі – знайти кохання свого життя.
[ Читати далі ]

Олексій Сокирко  

Середній клас європейських країн обрав для себе не класову, а національну ідентичність і став опорою для розвитку держави. Будівничі незалежної України традиційно нехтували ним

Матеріал друкованого видання № 20 (185) від 19 травня «Український тиждень»

Причини цього лежать насамперед в певних дефектах її ;державно-політичного устрою. Як відомо, приймаючи нарід за суверена держави, демократія свій устрій побудувала на засадах виборного представництва, себто парламентаризму. Коли парламентарна система давала певні користі раніше, то тепер позначається вона цілою низкою органічних хиб. Зростаюча боротьба політичних - класових і господарських інтересів привела до створення чисельних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу демократії і часто з'являючись відображенням егоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціальних, груп, всі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси.                                                           

Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити весь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і непричетного до загального громадського життя, однаково – в рамцях того життя, чи поза ними, і незалежно від них. Найважливіша справа – здобути безпосередній вплив, включити у нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об'єкт своєї політичної праці беремо всю народню масу. Для нас вона важлива з таких міркувань: по-перше, маса – це збірнота одиниць. Для того, щоб впливати на найбільшу кількість українців одночасно, охоплюємо своїм впливом всю масу. В ній живуть і з неї виростають найцінніші своєю ідейністю, бойовістю і здібностями одиниці тоді, як відповідна акція їх розбудить, дасть їм нагоду і відкриє дорогу, щоб вони виявили себе. Багато таких високоцінних людей живе, можна б сказати, у глухій гущі маси, але про їхні здібності і цінні для політичної праці прикмети не знають ані вони самі, ані ніхто інший. Треба піти в найгустішу масу, на саме дно, щоб до них дійти, і треба відповідної акції, щоб їх покликати. По-друге – нам треба опанувати своїми ідеями, боротьбою і відповідними акціями теж саму масу, як збірну одиницю. Треба втягнути її у політичну дію. Бо вона дає політичному рухові та організації широке опертя. Масовість же надає революційній боротьбі та кожній політичній дії велику розгінну силу та помножує її кількість. У нашій боротьбі маса – це важливий фактор, як збірнота одиниць, її приєднуємо і гуртуємо. І навпаки, з допомогою одиниць охоплюємо й опановуємо масу. Йдемо цими обома шляхами одночасно, а одна праця підсилює другу. Насамперед ми повинні докладно пізнати кожне середовище, серед якого думаємо вести політичну роботу. Не вистачить знати загально характер і прикмети елементів, що в ньому гуртуються, чи загальну психологію маси. Треба вивчати кожне конкретне середовище, зокрема треба пізнати його особливі прикмети. Очевидно, все це приходиться робити вже під час самої діяльности, бо на довгі вступні спостереження і дослідження перед приступленням до праці ми, в нинішніх обставинах, не можемо собі позволити. Пізнати середовище – значить пізнати пересічний його тип, його окремі вияви, відхилення від пересічного, різного роду особливості. Треба пізнати і збагнути людей, спосіб їхнього думання, сприймання і реагування на ті чи інші явища, знати, чим вони живуть, як і що переживають, як ставляться до різних явищ. Насамперед треба поцікавитися їхнім матеріяльним станом, умовами побуту, життя, праці, можливостями влаштувати і поліпшити їхнє життя, їхні умови, потреби і бажання. Для того треба нашим членам входити в життя мас, в усі його вияви. Шукати різних зустрічей з людьми та цікавитися якнайбільшою кількістю їхніх справ. Для того, щоб могти і вміти повести успішну працю для опанування широких мас, треба брати їх такими, якими вони є в дійсності, це значить, також з усіма їхніми хибами і недомаганнями. Підходячи до мас, не слід розраховувати тільки на високовартісні чи вже вироблені елементи і тільки такими займатися, а на інших махнути рукою. При всіх акціях, які розраховані на ширші маси, конечним є пристосовувати свою тактику і цілий підхід до рівня пересічного громадянина, до його зацікавлень, способу думання та його здібностей і готовости йти шляхом політичної боротьби та відповісти вимогам, що їх вона ставить. Тож тактика політичної праці серед широких мас мусить бути нескладна і в кожному відношенні пристосована до політичного рівня даного середовища. Такі вимоги ставить само життя і без цього політична праця, наставлена на широкі маси, є безуспішна, особливо спочатку Якщо б ми переставили всю свою працю на масові рейки, тоді у висліді понизився б її рівень. Але цього не думаємо робити. Подібно, як досі, так і надалі нам треба продовжувати ті всі роди й форми нашої дільности, які розраховані на кращі, передові елементи. Роботу, що має активізувати, притягати, гуртувати, вирощувати й заправляти найкращі передові одиниці з маси, мусимо далі посилювати і не може бути й мови про те, щоб її занедбувати або припинити. Ідеться про поширення нашої діяльности, а не про переставлення її на інші рейки. Маємо зактивізувати й скріпити політичну роботу, призначену для широких мас, не послаблюючи праці, розрахованої на передові, провідні елементи. Ведемо свою внутрішньо-політичну працю кількома шляхами одночасно. Чим вищі вимоги ставимо до середовища, тим вищий політичний рівень даної праці та одночасно тим вужчі її рамці і тим вужчі охоплювані ними кола. Навпаки, чим ширші кола охоплює політична акція, і чим нижчий пересічно рівень її учасників, тим простіший характер даної політичної роботи. Коли масову політичну працю ми пристосовуємо до характеру і рівня широких мас, то робимо це тільки з тактичних міркувань. Насамперед – зміст завжди остається незмінний, міняються лише зовнішні форми й практична постановка роботи. Але і в цьому відношенні не думаємо постійно пристосовуватися до рівня мас. Як тільки в певному середовищі здобудемо ґрунт під ногами, зразу ж починаємо формувати ці маси, підтягаючи їх на вищий рівень та, крок за кроком, починаємо вести їх до цілі. Маючи вплив на масу, починаємо нею кермувати і з стану маси, до якої спочатку нам треба було пристосовувати свою тактику, переводимо її до ролі свідомого, виробленого й активного чинника в нашій політичній боротьбі. При першому погляді на цю справу може здаватися, що за недостатньої кількости людей на цих теренах не зможемо цього робити серед передових елементів, тобто, що будемо примушені братись за одну або за другу працю. Та в дійсності так не мусить бути. Робота широкого, масового характеру, вироблення відповідної методики праці, створення потрібної організаційної апаратури, вишукування правильних шляхів і надання потрібної розгінної сили – все це вимагає спочатку великого вкладу енергії та відставлення поважної кількости людей до праці. Але для продовжування і дальшого поглиблення праці не треба додавати нових сил, навіть не конечно залишати зайнятих на початку. Бо вже в скорому часі початковий вклад сил буде оплачуватися припливом нових розбуджених до активности, сил. У висліді активної праці серед широких мас, до нашої диспозиції стане багато нових людей. Їм можна буде великою мірою доручити менш складні політичні завдання і відтяжити людей з більшим політичним виробленням, дуже потрібних нам сьогодні для відповідальнішої політичної дії. Діяльність серед мас значною мірою вестимуть далі ті нові люди, які виявляться і прийдуть до нас. У висліді активізації мас та здобуття серед них впливу, будемо мати тривкішу й сильнішу позицію у багатьох ділянках громадського життя. Тому, що зміст праці серед широких мас не є інший від змісту нашої політичної праці, яку ми досі вели серед вужчих кіл, доводиться тільки вибрати для неї відповідну форму. Головне завдання – це устійнення змісту, сама ж популяризація готового не важка і не вимагає багато праці. У сучасний момент ми розпоряджаємо таким великим політичним капіталом, що масовою політичною роботою не зменшимо його, а навпаки, збільшимо. Пам'ятаймо далі, що наша боротьба проти гітлерівської Німеччини тепер має велике значення, а з часом буде його втрачати. Якщо цього тепер не використаємо, то з таким трудом здобутий політичний капітал великою мірою розтратимо. Отже, якщо ми не охопимо мас, то вони частинно підуть не з нами, чи частинно навіть проти нас та великою мірою здеморалізуються. А ми потребуємо мас у нашій політичній боротьбі, в тому теж і мас еміґраційних. Ця маловідома стаття Степана Бандери була надрукована під псевдонімом С. Сірий у 1946 році та відкрила собою цикл статей Провідника ОУН (б) у виданні «Визвольна Політика». Стаття є надзвичайно актуальною в двох аспектах – історичному та практичному, оскільки дає низку практичних вказівок щодо роботи з людьми. Стаття додає нових штрихів до портрету С. Бандери, який навіть в описах багатьох його нинішніх прихильників виглядає як мужній, ідейний, патріотичний, але нетолерантний до тих, хто не сповідує націоналістичної ідеології, фанатик, зациклений на праведній ненависті. Саме цього образу дотримуються багато тих, хто сьогодні в Україні називає себе бандерівцями (при цьому дехто з них взяв для своїх організацій емблему та ідеологію нацистів, проти який створена бандерівською ОУН Українська повстанська армія вела збройну боротьбу), а тому показушно вимахують червоно-чорними прапорами та крикливо вип’ячують націоналістичні гасла на акціях іншої спрямованості, де головними мають бути інші речі, та в регіонах чи в середовищах, де ці гасла й кольори не розуміють і не сприймають (ці псевдонаціоналісти також видають за націоналістичні власні новітні, часто відверто нацистські ще й закордонного походження, гасла і терміни, яких ні Бандера, ні бандерівці не вживали). Стаття «Значення широких мас та їх охоплення» показує, що Степан Бандера не був вузькочолим, затиснутим вузькими рамками фанатиком, а, навпаки, адекватно сприймав реальність і був не лише гарним пропагандистом, але й аналітиком, що виробляв ефективний підхід до роботи з людьми, розуміючи, що люди, які не є у своїх поглядах націоналістами чи й взагалі патріотами, не належать через це до ворогів, і що з ними треба працювати іншим чином, ніж з однодумцями, яких достатньо просто мотивувати. Стаття є гарним прикладом, як саме має працювати з народом справжній націоналіст, а не розцяцькований червоно-чорною символікою блазень, якщо справді прагне принести користь Україні, а не егоїстично заявити, що він – особливий.