За життя якщо у домі май хазяйнувати,

Так і в домі своєму спокойніш вмирати.

Це не тільки тому, що буде то краще,

А тому ще, що з душею прощатися легше.

В хаті рідній сповідатись, причаститись чинно,

За гріхи свої просити Божого спасіння.

А в дорозі, не дай Боже, на путі конатись,

Помогай но Боже дому, хворому дістатись.

Та й нажите за життя до ладу привести

Одписати що кому, як дізнали честі.

Та й чужа земля сира не всякому гожа,

Все ж могила коло хати більш люду пригожа.

Та якщо вже подорожнього смерті придаси

То спаси же Боже душу і гріхи прости.

Климентій Зіновіїв, кінець XVII — початок XVIII ст.

Тяжко тужу йдучи лісом, між гори й долини,

Смутний ходжу, серце краю, без мої дівчини.

То й далі блукати, чи все ж завітати до її подвір’я,

Дарма душу свою одягати в дум тяжких ганчір’я.

Неси мене мій конику бистрою стрілою,

Через ночі, через темінь, до моєї зорі.

Зупинюся на порозі та попрошу Бога, милую бачить,

Аж он моя мила, сидить у віконечка, і тихенько плаче.

Сидить моя ясна, про мене не відає, до вітру говорить:

«Вітре бистрий, вітре власний, де мій милий ходить.

Як по мні його думки нехай мчить до хати,

Як забув, то Бог суддя і Пречиста Мати»

Ми ж то присягали, рученьки давали, щоб не забувати,

Я обітниці не зраджу, буду вік кохану свою милувати.

Із рукописного збірника бібліотеки Музею Чарторийських.(кін. XVII ст)

адаптація  © Ветер Города

Зупинися хто йде мимо,

Прочитайте цю новину!

Чи є в Луцьку краща дівка,

Аніж ключникова жінка?

Хоч і вік сурйозний має,

Та розпусти не минає.

Вся в убранстві дорогім,

А гріха! то повен дім.

Геть пожертви й молитви,

Тільки б в домі парубки!

Щойно з двору чоловік –

Як молодчик на поріг!

З ними гамір і розмови –

Не вертайся муж до дому.

Ген ти муже необачний!

Відкуйдохай її смачно:

Вимаж гноем з під хортів,

Мо й повиженеш чортів;

Чи кийком її здобудь,

Най забуде про весь блуд.

Ян Жоравницький — луцький шляхтич. Учився в Жидичині. Служив у луцькій міській канцелярії. Протягом двох років судився за маєтності із своїм братом Олександром Жоравницьким — ключником і городничим Луцька. За участь у наїздах і за вбивство королівського секретаря Балтазара Гнівоша в селі Свинюхах, Яна Жоравницького було засуджено на смерть і страчено 1589 р. До нас дійшов єдиний вірш Яна Жоравницького — «пашквіль» на дружину його брата Олександра.

«Хто йдеш мимо, стань годину...». Цей побутовий «пашквіль» Ян Жоравницький написав 1575 р., і він протягом кількох днів розійшовся по всій Волині. Як свідчить О. Левицький, вірш став приводом до судової справи і був записаний в актові книги луцького і володимирського судів, завдяки чому він і дійшов до нашого часу.

Заграбастала ночь нахальная

Тёплый день под свои телеса.

Понавесила звёзды хрустальные

Чёрной тушью залив небеса.

Белы тучи ветрами повымела,

Жёлтый серп водрузив вместо них.

Тёмной тряпью все улицы вымыла,

Город спит, муравейник утих.

Разогнала коморками душными,

Пропотевший, уставший народ.

Подостлав сновиденья подушками,

Прогоняет дневной сумасброд.

Ну а мне ночь явила подарок,

Только он до противного стар:

Для души вновь ищу я заплаток,

Сам себе я хмельной санитар.

© Ветер Города

Я для жизни пропавший безвести,

Уж подавно потерян людом.

В своей мысленно-пьяной нетрезвости,

Во сердечно-зависимом блуде.

Не ищите меня средь толпы,

Не зовите крича на полях,

Не терзайте лучом темноты,

Не водите рукой в адресах.

Я ушёл с ядовитого пира,

Больно алчен жующий плебес.

С карты грязного, страшного мира

Стёрся ластиком и исчез.

© Ветер Города

Моё лето проклятое, золотое.

Давит душу тепло вечеров.

И днепровские волны прибоя

Возмещают отсутствие слов.

Мои летние звёзды слепящие,

И огрызок холодного месяца,

Принесли вы мне настоящее

Но во мне оно не уместиться.

Мой шуршащий листвою тополь,

Роща белых серьгастых берёз,

Вы одни мой услышите ропот,

Вам одним ведом вкус моих слёз.

Мой прохладный и шёлковый ветер,

Добрый друг одиноких дорог.

Остуди ты сердечко в сем лете,

Изотлеет оно в уголёк.

© Ветер Города

Покажите мне этого карапуза,

С колчеданом набитым отравленных стрел.

Для которого миром летать не обуза,

А какой-то игривый, ребячий удел.

Вы, сословие ангелов высших,

Ниспошлите мне этого гада-мальца,

Я повыдеру белые, светлые крылья,

И его же стрелой умерщвлю подлеца.

Преломлю его лук и сожгу на костре,

Тетивой обвяжу его нежную шею,

Выйду в море бескрайнее и отдам глубине,

Предварительно вздёрнув на рею.

© Ветер Города