Аленка!!! поздравляем с рождением сыночка! 

 Вот она счастливая мама! 

Просто класний день...

Отримав телефон практично на шару (правда без акумулятора та картки пам'яті, але навіть якщо купувати нові - все одно дешево виходить) - SciPhone на 2 сім-картки

Сьогодні ювілей моєї мами.. Їй сповнилося рівно 50 років 

Сьогодні - мій перший в житті Бал, мої перші вальси і танго... Ех, як чудово, що ми взялись за організацію цього заходу!!! Стільки позитивних емоцій!!!

А ще сьогодні просто сонячно, тепло і дуже радісно на душі!

ЧУДОВИЙ ДЕНЬ!!! ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ! 

Воно дуже просте по суті і складається з двох речень:

"Живи так, наче поруч з тобою завжди знаходиться кохана людина і бачить все що ти робиш.

Роби все так, наче це для найближчої, найдорожчої, для самої коханої людини у світі"

Коли мені було років 10-11 я почув це від своєї мами. Тоді я якраз вперше закохався у однокласницю, і дуже хотів їй подобатись, але не знав як. Можливо то мамина порада спрацювала, а може то просто моя вдача така, але я дійсно отримав взаємну симпатію від тієї дівчини, вона погодилась прийти до мене на день народження і ще декілька разів гуляли разом... Потім їй сподобався хтось інший і на цьому романтична історія наших стосунків закінчилась (-:

Час від часу я згадую ці слова в ті моменти, коли не знаю, як краще поступити в якійсь ситуації... І ще ніколи в житті це правило мене не підводило.

Всім раджу (-:

5 березня асоціюється з двома подіями мого життя.

  У цей день 1953 року, коли мені було 8 років, я хворів на застуду і не пішов до школи. Був яскравий, сонячний  і дуже морозний ранок.  Тоді я жив з батьками та братом у Жмеринці  Вінницької області неподалік залізничного вокзалу. Десь біля 10 години ранку з базару  прийшла мама. Не роздягаючись, вона підійшла до мого ліжка. Дмухаючи на змерзлі руки,  вона якось буденно промовила: - Сталін помер...  Мене аж підкинуло: - А як же ми тепер будемо без Сталіна...?!   - Буде хтось інший!  Буденно відповіла мама.   Мама - Ядвіга Петрівна(полька)  у 1937 році  втратила свого першого чоловіка Висоцького Алоїза - поляка за національністю, висококласного ливарника - формувальника Браїлівського цукрового заводу  під Вінницею. Мама розповідала, що Алоїз дуже подобався такій собі пані Кміцінській, що мешкала у сусідньому будинку. Доречи, у Жмеринці жінки спілкувалися між собою тільки через "пані": пані Картасевічова, пані Боскалевич - бабця мого шкільного товариша Толі Пономарьова.   Всі знали, що Кміцінська агент НКВС, зневажали і дуже  боялися її наклепів,  обходили десятою дорогою.  Мама була  привабливою жінкою і звичайно Алоїз  на інших жінок уваги не звертав . Це дратувало залицяльницю і донос на сусіда - "ворога народу", був своєрідною помстою.  Репресованого Висоцького розстріляли у Лук"янівському СІЗО м. Києва, а маму з двомісячним братом  Мар"яном  виселили з помешкання у м. Браїлів Вінницької області.  Лише у 1939 році, завдячуючи Н.К.Крупській, мама змогла  повернути  свою нерухомість у Жмеринці по вул. Шевченка і перед війною переїхати туди жити. Алоїза реабілітували у 1956 році і мамі виплатили грошову компенсацію у розмірі близько 1200 рублів (випуску 1947 року), або 120 рублів зразка 1961 року.   У 1951 році  батько у Москві купив  радіоприймача "Москвич", і не зареєструвавши його у компетентних органах, замаскував у схованці у книжкової шафи.  Пізніми вечорами. коли не дуже дошкуляли радіо глушники, він слухав "ворожий  "Голос Америки". Я особливо не дослухався до цих передач, але дещо відкладалося у моїй пам’яті. Батько якось почув від мене коментар  щодо "голосу" і дуже розстроївся. Надалі   суворо заборонив мені будь кому розповідати, що у нас є радіоприймач і які передачі він слухає.   На час смерті Сталіна я вже  знав трагедію життя мами, відчував на собі "щасливе дитинство", за яке ми мали дякувати "Товаришу Сталіну", але  Радянська пропаганда все ж таки змогла зомбувати  дітей, зокрема мене, до такого стану, що я вже не уявляв  життя СРСР без Сталіна.  Не дивно! Мене оточували портрети Сталіна, транспаранти, які малював мій батько - художник залізничного вокзалу ст. Жмеринка. На замовлення керівництва вокзалу він виготовив скульптуру "Вождя", яку було встановлено поруч  у сквері  на височенному постаменті. Коли приходив до батька у майстерню на вокзалі, то інколи чув з "Красного уголка" вигуки комуністів, які зібралися на чергові партзбори: - Слава Великому Сталіну!", і довгі  руко плескання на його честь. У мене навіть збереглася світлина з дитячого садочка, на якій я з іншими дітлахами граюсь перед портретом  "Великого Сталіна". Свою справу зробило радіо. Вже після смерті Сталіна серед зібраної макулатури у школі я побачив  випускний твір одного з медалістів нашого навчального закладу на тему: Сталин наша слава молодая!.... Сталин - нашей юности полёт!   5-го березня 1980  року, пішла з життя моя мама - Чмирьова Ядвіга Петрівна, полька, католичка, 1902 року народження, уродженка м. Старокостянтинів( тепер Хмельницької області), знала мови: польську, українську, російську, єврейську( ідиш чи іврит ), молдавську, гарно співала, тривалий час була хористкою у місцевому костьолі, складала вірші. Не було такої роботи, якої мама не могла би виконати. Шила нам одяг або перелицьовувала старий, допомагала  батькові у оздоблювальних роботах (оформлення драпіровкою кабінетів великих начальників. Після війни батько робив популярні тоді гіпсові копилки у вигляді  котів, курей, статуетки. Він у мене  професійний художник. Закінчив  художнє училище у Білорусії. Мама цих котів  продавала на базарі. Поралася на городі, вирощувала всі овочі; від картоплі до помідорів, квасила у бочках вирощені огірки, капусту, яблука. У 50-х  раз на рік відгодовувала кабанчика у підвалі будинку, коптила сало та м"ясо. Вона могла  з ночі  зайняти  чергу і по 5-6 годин вистоювала в ній, очікуючи на   телячі хвости, субпродукти, або свинячі ребра  у магазині "Копита". Це прізвище продавця, яке дивним чином співпадало з тим, що у цьому магазині продавали. Я й досі не можу збагнути коли мама  спала.  Я засинав - мама ще поралася по господарству, я прокидався - вона вже поралася. Готувала сніданок, а влітку поралася на городі.  Коли я прокидався серед ночі то бачив на кухні світло. Мама щось там робила.  Вона ніколи не визнавала, що захворіла. Ніколи не лежала хвора у ліжку, боялась створити незручності для чоловіка та дітей. Вона тихо і померла. Начебто нездужала, як завжди, але батькові не скаржилася.  Лягла спати  вечором, а вранці 5-го березня 1980 року не прокинулася. Світла їй пам"ять і Царство небесне. 

Выбирал мальчишка розу осторожно, Так, чтоб остальные не помять, Продавщица глянула тревожно: Помогать ему, не помогать? Тоненькими пальцами в чернилах, Натыкаясь на цветочные шипы, Выбрал ту, которая раскрыла По утру сегодня лепестки. Выгребая свою мелочь из карманов, На вопрос - кому он покупал? Засмущался как-то очень странно: «Маме…»,- еле слышно прошептал. -День рожденья, ей сегодня тридцать… Мы с ней очень близкие друзья. Только вот лежит она в больнице, Скоро будет братик у меня. Убежал. А мы стояли с продавщицей, Мне - за сорок, ей – за пятьдесят. Женщинами стоило родиться, Чтобы вот таких растить ребят…

 (Автора назвать не могу...

просто строки с и-нета понравились...)

И такая, ты знаешь, мама, ненужность фатальная.
Для чего это все? Для каких таких берегов
Я везу это все контрабандное, нелегальное,
Высшей пробы накопленное тепло?
Мама, здесь никому это и не надо.
Я пустое место, ничья отрада,
Чемодан неуместно нежных вещей
На складе не-первой-свежести-овощей.
Мама, я отрастила волосы ниже плеч.
Но никто в них не запускает пальцы.
И никто не станет меня беречь.
Мама, я чемпион одиночных танцев, гений невстреч.
И поэтому я пишу только дурацкие стансы
И не фильтрую речь.

© Елена Пуговкина