За життя якщо у домі май хазяйнувати,

Так і в домі своєму спокойніш вмирати.

Це не тільки тому, що буде то краще,

А тому ще, що з душею прощатися легше.

В хаті рідній сповідатись, причаститись чинно,

За гріхи свої просити Божого спасіння.

А в дорозі, не дай Боже, на путі конатись,

Помогай но Боже дому, хворому дістатись.

Та й нажите за життя до ладу привести

Одписати що кому, як дізнали честі.

Та й чужа земля сира не всякому гожа,

Все ж могила коло хати більш люду пригожа.

Та якщо вже подорожнього смерті придаси

То спаси же Боже душу і гріхи прости.

Климентій Зіновіїв, кінець XVII — початок XVIII ст.

Тяжко тужу йдучи лісом, між гори й долини,

Смутний ходжу, серце краю, без мої дівчини.

То й далі блукати, чи все ж завітати до її подвір’я,

Дарма душу свою одягати в дум тяжких ганчір’я.

Неси мене мій конику бистрою стрілою,

Через ночі, через темінь, до моєї зорі.

Зупинюся на порозі та попрошу Бога, милую бачить,

Аж он моя мила, сидить у віконечка, і тихенько плаче.

Сидить моя ясна, про мене не відає, до вітру говорить:

«Вітре бистрий, вітре власний, де мій милий ходить.

Як по мні його думки нехай мчить до хати,

Як забув, то Бог суддя і Пречиста Мати»

Ми ж то присягали, рученьки давали, щоб не забувати,

Я обітниці не зраджу, буду вік кохану свою милувати.

Із рукописного збірника бібліотеки Музею Чарторийських.(кін. XVII ст)

адаптація  © Ветер Города

Це якось дивно… і літо співає,

А мою голівоньку смуток покриває.

Хвилями прозорими нагортає спека,

Й серденько тріпоче мов битий лелека.

З поламаними крилами бідне хоче лету,

Та земля тримає, не пускає в небо.

Клигає, сердешне, жовтими полями,

Людом що заповнені, всипані снопами.

Ті снопи з вшетечності в’язані нахабством,

Люд над ними труситься, граючись у панство.

Скрикують нервово, махають ціпками,

І лелеку бідного гонять долинами.

А воно ж покинуте шкутильгає й далі,

Й тілько Бог єдиний його зберігає.

Та як Бог відверне то згине між звірами

Покинуте серце з забитими крилами…

© Ветер Города

Зупинися хто йде мимо,

Прочитайте цю новину!

Чи є в Луцьку краща дівка,

Аніж ключникова жінка?

Хоч і вік сурйозний має,

Та розпусти не минає.

Вся в убранстві дорогім,

А гріха! то повен дім.

Геть пожертви й молитви,

Тільки б в домі парубки!

Щойно з двору чоловік –

Як молодчик на поріг!

З ними гамір і розмови –

Не вертайся муж до дому.

Ген ти муже необачний!

Відкуйдохай її смачно:

Вимаж гноем з під хортів,

Мо й повиженеш чортів;

Чи кийком її здобудь,

Най забуде про весь блуд.

Ян Жоравницький — луцький шляхтич. Учився в Жидичині. Служив у луцькій міській канцелярії. Протягом двох років судився за маєтності із своїм братом Олександром Жоравницьким — ключником і городничим Луцька. За участь у наїздах і за вбивство королівського секретаря Балтазара Гнівоша в селі Свинюхах, Яна Жоравницького було засуджено на смерть і страчено 1589 р. До нас дійшов єдиний вірш Яна Жоравницького — «пашквіль» на дружину його брата Олександра.

«Хто йдеш мимо, стань годину...». Цей побутовий «пашквіль» Ян Жоравницький написав 1575 р., і він протягом кількох днів розійшовся по всій Волині. Як свідчить О. Левицький, вірш став приводом до судової справи і був записаний в актові книги луцького і володимирського судів, завдяки чому він і дійшов до нашого часу.

Озернися, брате, глянь ліса палають,

І на наше поле вітер іскру дме.

Придивися, брате, матері ридають,

За дітьми своїми горе долі гне.

Прислухайся, брате, до панів чванливих,

Від вельмож нахабних, не втрачай слова.

Слухай інших, брате, бо прийде година,

І на твої землі ступить зла нога.

Відчуваєш, брате, відголоси смерті,

Винограду грона кров’ю налились.

Доторкнися, брате, до своєї землі,

Як дрижить країна зрозумій, не бійсь.

Стань на ноги, брате, на важкій дорозі,

І про «хату з краю» пригадай лиш так:

«Якщо на домівку лихо ікла точить,

Я пліч о пліч з братом підійму меча».

© Ветер Города

Крепко холодом держит за жилы зима,

Острым снегом землица поустлана.

В спину криками павших дышит стена,

Вся плевком пистолетным искусана.

Мои очи обвязаны чёрным платком,

За спиной крепко спутаны руки.

Ночь прощалась со мною мохнатым снежком,

Утро здравствует выстрелом гулким.

Слышу рядом дыханья таких же как я,

И не выдохи это не вдохи,

Это скрипы сердец, это души шумят,

Ставя точки в последние строки.

Потерпел бы стрелок, позевал бы капрал,

Мы б успели со всеми проститься.

Да уж палец дрожа на курок свой упал,

И свинцовые прыснули брызги.

Запятнались рубахи калиновым цветом,

Капли наст прожевав остывали.

Умирали согласно отцовским заветам,

За родимую землю себя отдавали.

© Ветер Города

Контраст...
день блажен был. был светел и ярок...
Угас... 
сжёг закатом сердечный подарок...
Пришла...
желтозубая ночь скрипнув пастью...
Меня...
разорвав в послевкусии счастья...

Стою...
на коленях в кровавой я луже...
Зову...
но кому ты в предсмертии нужен...
Бежал...
я дышал и пьянел в эйфории...
Лежать...
приказали мне высшие силы...

Видать...
я кого-то обидел душою...
Вкопать...
теперь сказано крест надо мною...
Контраст...
моё счастье подвласно лишь свету...
Угас...
тёплым красным пятном по паркету...

© Ветер Города