Ці, подібні на ангельські крила,
Чорні протяги зайшлих століть...
Те, що вчора терпенно боліло,
Нині просто нестерпно болить.
Пам'ять, ніби ікона у храмі,
Поміж геть обгорілих ікон
І поцілений хрестик на брамі,
І абетка, мов зграя ворон,
І душа сповідалась у вірші,
І за віршем виднілась орда,
Випливала із лютої тиші
Та, що мертвою стала, вода...
Озивалась опівніч совою,
Місяць був, як сльоза скрипаля,
Тихо вчилася бути вдовою
Після шлюбної ночі земля...
В ніби кимось придуманій драмі
Прилітала звізда, як снаряд,
Де хрестили на згарищах храмів
Незачатих іще немовлят...