Тебе я з серця відпускаю…

Тільки тепер уже назавжди.

Холодним снігом огортають

Терпкі слова гіркої правди.

Я світ тобі новий відкрила,

Із кольорових снів таємних.

Я йшла до цілі й розуміла,

Що ти лиш іграшка для мене.

І що ж тепер? Мене осудять?

Хто ж має право це робити?

Та все-одно, що скажуть люди,

Ти знаєш, що не їм про це судити.

Ти знаєш все…Тільки для себе

Тебе також я іншого відкрила.

Я дарувала тобі зорі й небо,

І все ж я не тебе в тобі любила.

Не треба сліз .Слова вже зайві.

Ще вчора ввечері свіча горіла…

Та вранці дві убивчі есемески

ЇЇ для нас назавжди загасили.

Ще мить… І ти підеш. Розтанеш у світанку.

Медовий присмак мрій залишиш на вустах.

А може віднайдеш ти в срібному серпанку

Розбуджені надії й іскринки у очах.

Твого кохання жар невпинно огортає,

Нестримно кличе знов в омріяну блакить.

Кавовим ароматом він в серце проникає.

Вже день давно зійшов… Залишся ще на мить.

Чому мовчиш?Ти відповідь шукаєш?

Чи не такого погляду чекав?

Я не змінилася,і ти це знаєш,

Лиш тільки ти чужим для мене став.

До моїх рук ти не торкайся,

Бо не зігріють вже тебе вони.

Прошу,іди,й назад не обертайся.

Ти не шукай мене і не дзвони.

З тобою йдемо різними шляхами,

Збираючи уламки мрій і снів.

Мостів давно немає вже між нами,

Але ж ти сам колись цього хотів.

Більш в моє серце не проникне

Твоїх очей блакитний лід.

Навіть якщо з нього не зникне

Залишений колись тобою слід.

Тобі весь світ змогла віддати,

Та сліз тепер вже не потрібно.

Раніше треба було цінувати,

 Ну а тепер уже занадто пізно...

Не ті,не з тими і не там...

Не в тих обіймах засинають.

Не тих стрічаючи у снах,

Не тих до серця підпускають.

Не у той час,не в тих очах

Не ту любов вони шукають.

Живуть і думають не так.

Їх не такими називають.

Ти не така...Ти не такий...

У них у серці пролунає.

І не такий навколо світ,

Та палко ТАК лише вони кохають...

Коли взойшла Нова надія для людей,

І спалахнула Зірка в Віфліэмі,

Тоді разом, з народженням Христа,

Була народжена Великої Любові хвиля…

Нема у хвилі цій, початку, і нема кінця, Вона завжи, як Всесвіт, безкінечна! І хай минають дні, сторічча і літа, Вона, немов краса, рятує світ наш, Мила, ніжна і завжди сердечна!

Любові, щастя й радості завжди, Хай серце буде щирим, та відкритим! І щоб завжди, у синю даль, тобі летіти, На крилах Серця, Духу, і Душі!

Я побажати тобі хочу

Під кришталевий дзвін бокалів

Щоб радістю іскрились твої очі,

Щоби завжди на тебе десь чекали.

Я побажати тобі хочу

В цю ніч казкову й таємничу

Щоб ангел щастя напророчив,

Всі мрії заповітні щоб збулися.

Я побажати тобі хочу,

Щоб радісно завжди жилося.

Щоб поцілунків до несхочу,

І все задумане щоби збулося.

Я побажати тобі хочу,

Щоб твоє серце сліз не знало.

Щоб в день ясний, і серед ночі

Його чиєсь кохання зігрівало.

Хоча б на мить…Згадаєш…знаю,

Та більш не зможу обійняти.

Хоч уві сні дозволь, благаю,

Тобі три слова заповітні ці сказати.

Була я незалежною і сильною,

Могла ж навік залишитись єдиною.

Лиш ти зміг срібні дверці відчинити,

Й зумів крилате серце приручити.

В твоїх руках, неначе полум’я, горіла,

Та ця шалена пристрасть крила обпалила.

Без неба й крил не зможе пташка жити,

Та не хотів чомусь цього ти зрозуміти.

Імлою гордість миттю нас покрила,

Й п’янким оманливим дурманом напоїла.

І серце зльодяніло від гіркої правди, -

Бо ми любов єдину втратили назавжди.

Буду у небі я лебідкою літати,

Й не зможе вже ніхто мене спіймати.

Бо крижаною феєю давно я стала,

Я ніжність без останку всю тобі віддала.

І не тобі тепер вірші я свої пишу,

Та синій погляд в серці назавжди залишу.

Не зможу більше я ніколи це тобі сказати,

Що буду одного тебе завжди кохати…

Нам життя дароване від Бога,

Тільки ми його не вмієм цінувати.

В ньому істина, і правда, і дорога,

Він нас вчить любити і прощати.

Ми усі його живі клітинки.

В нього мить як вічність, вічність-мить.

Ми у морі Всесвіту краплинки,

А в краплинці кожній цілий світ.

Він нам показав життя дорогу,

І напитись дав живильної води.

Він узяв наші печалі і тривоги,

Ми ж його бездушно розп’яли.

Істину в чужих світах шукаєм ,

Поклику душі чомусь не хочем чути.

І трактати філософські ми вивчаєм ,

Та у власне серце боїмося заглянути.

На шматки самі себе ми розриваєм,

Поклоняючись язичницьким богам.

Та кому вклоняємось, від того й силу маєм,

Власну душу віддаємо злим вовкам.

Є у Всесвіті для всіх закон єдиний ,

І ніщо, розділене в собі, не устоїть.

Не злетить увись з одним крилом пташина,

Так і тіло без душі не зможе жить.

Тільки з Ним зумієм зло здолати.

Ми усі – Його єдиний організм.

Є приреченим без тіла орган помирати,

Ми самі ж і запускаєм вбивчий механізм.

Він пожертв і нагород не вимагає,

Всіх дітей своїх любов’ю огортає

Кличе він усіх, й до кожного озветься:

“Ось стою і стукаю…Впустіть до серця…”

Ти тільки друг, і більшого не буде,

Тож не чекай, і не надійся, не проси.

Лікує час. Усе мине. Мене забудеш.

Прошу,  ти тільки з серця свого відпусти.

Пробач, але тебе я не кохаю,

І не шукай смарагди у моїх очах.

Бо не з тобою в мріях і у снах літаю,

І не тобі дарую ніжність у віршах.

У вальсі білому зірки кружляють.

Прощаючись, летять за небокрай.

Цей срібний вечір я для тебе залишаю.

І вже піду… Мене не повертай.

Твої очі – як блакить небесна,

З них тепло із серця струменить.

Як волошки дві, як два озерця,

Ніжним світлом наповняють кожну мить.

Так приємно в їх безмежності блукати,

Дивний погляд до безпам’ятства п’янить.

І про все на світі в глибині їх забувати,

Поринаючи в бездонную блакить.