Був погожий передвесняний день. В такі дні приємно прогулятися парком під ласкавим яскравим сонцем. І Володя з Олею вирішили не втрачати такої нагоди.

– Подивись, Вовчику, до нас завітав мобільний тир. Дивно, різноманітні атракціони зазвичай приїжджають  літом. Мабуть це знак, що весна буде теплою.

– Ти віриш у всілякі знаки? Просто їм захотілося заробити грошей.

– Вовчику, а давай зайдемо туди. Ти не повіриш, але мені чомусь захотілося постріляти. Хоч я ніколи не тримала в руках зброю, навіть іграшкову.

– Постріляти ? Ти жартуєш? Якщо замерзла, то так і скажи.

– Та не замерзла я.

  Оля навіть трохи образилася, що її хлопець їй не вірить. І твердим кроком попрямувала до тиру.

  В тирі перед тим як передати гвинтівку до рук Олі, Володя показав як її заряджати і цілитись.  Та коли гвинтівка опинилася в руках Олі, відбулося щось неймовірне. Вигляд її дівочого усміхненого обличчя став похмурим і більше схожим на обличчя жінки, доля якій мало дарувала подарунків.

  Вона прицілилась і влучно попала в ціль. Чим здивувала власника тиру.

  Далі дівчина майже перестала прицілюватися, і тим не менше стріляла без промаху. І з кожним пострілом на її обличчі проявлялася все більша лють.

  Її хлопець стояв і розгублено мовчав. Він не находив слів, щоб хоч якось прокоментувати цю ситуацію.

  Лише власник тиру, коли всі цілі були без промахів уражені, якось поспіхом взяв до рук великого ведмедя і протягнув Олі.

  Володя знав, що Олі подобаються великі пухнасті іграшки, але Оля ведмедя не взяла. Вона лише зняла для себе красивий кулон, який чомусь зовсім недоречно висів на шиї іграшки.

– Це буде мій талісман.

  А через декілька днів почалася війна. Оля зібрала необхідні речі і пішла на фронт, Ні сльози матері, ні слова батька не були прийняті до уваги. І через деякий час вона зі снайперською гвинтівкою була на передовій.

  Спочатку Оля старанно вела свою власну бухгалтерію знищених ворогів, а потім перестала це робити. Лють змінилася холоднокровністю. І тільки кожний вдалий постріл породжував ледь помітну іскорку в її очах.  

  КАБи накрили пункт дислокації до того, як його встигли залишити бійці. Оля, стікаючи кров’ю, знала, що через лічені хвилини втратить свідомість. Вона ні про що не жаліла. Дівчина вважала, що сповна виконала своє призначення долі.

  Наостанок стиснувши в руці свій талісман, Оля попрощалася з життям. Звуки вибухів стали глухими, але чомусь не зникли. Крізь їх звук почувся чийсь жіночий голос.

  А ось і янгол за мною прийшов, – подумалося Олі.

– Олю, донечко, ти розламала своє печиво і насмітила на підлогу.

  Дівчина відкрила очі. В її руці був не кулон, а залишки печива, яке вона щосили стискала дитячою рукою. Їй подумалося, що то витівки відмираючого мозку. Але затишна кімната нікуди не поділася. Лише звуки канонади змінилися пташиним співом, що долинав з відкритої квартирки.

  Оля нічого не розуміла. Втім, її пам’ять невблаганно стиралася. І через декілька хвилин вона вже була радісною маленькою дівчиною. Лише сни про війну, примушували дитину кричати і плакати по ночах. А потім і вони перестали снитися.

  Пройшли роки, і якось гуляючи зі своїм хлопцем в парку, Оля побачила мобільний тир. І історія знову повторилася. Тільки на цей раз Оля взяла виграного ведмедя, а кулон залишила. І була надія, що тут пройшло роздоріжжя всесвітів, на якому вдалося цього разу вийти з зачарованого кола. І що через декілька днів наступить тепла весна і все буде добре.

  Коли моя мати була старенькою і її роки добігали до логічного завершення, то вона часто зверталася до мене з одним проханням.

– Доню, коли я помру, то не забувай приходити до мене на могилку. Мені буде приємно бачити тебе.

– Звичайно, мамо, буду приходити.

  Мама сумно дивилася на мене, бо розуміла, що її дочка скептично ставиться до продовження життя після смерті.

  Тепер мені за п’ятдесят і я стала більш сентиментальною. І хоч мої погляди не змінилися, але я частіше буваю на могилі моєї матери. Я з любов’ю протираю від пилу її фото і усміхаюсь їй, ніби вона бачить мою усмішку. Потім поспіхом прибираю могилу і біжу по своїх справах, яких завжди вдосталь в цьому житті.

  Останнім часом мою увагу привернув молодий хлопець біля могили, поруч якої я проходила. Він сидів і дивився кудись в далечінь, не звертаючи уваги на листя, яке падало на його коліна. Могила повністю була вкрита опалим листям, а він, мабуть, і не збирався його прибирати. Це було якось дивно.

  Особливо дивним було те, що в який день і час я б не приходила на цвинтар, а хлопець знову сидів біля могили. Здавалося, що він сидить тут весь час.

  Не знаю чому, але в черговий раз, проходячи поруч,  я привіталася з ним. Він здригнувся і навіть відсахнувся, ніби побачив в моєму образі привида. І лише потім відповів на моє привітання.

– Я бачу у вас з собою немає чим згребти опале листя. Якщо дозволите, то я допоможу вам це зробити.

– Я не проти, хоча не бачу в цьому сенсу. Кому потрібна моя могила? Хіба що двоюрідній сестрі, яка інколи приходить.

– Вашій могилі? Жартуєте, то це добре.

  Протираючи фото на могилі, я звернула увагу на разючу схожість з цим молодиком. Очевидно, це його брат близнюк тут похований. Зрозуміло, чому в нього такий смуток. Але коли побачила на фото шрам на щоці, мурашки побігли по моєму тілу. Адже точнісінько такий шрам був на обличчі хлопця.

– Не лякайтеся, прошу вас. Я не завдам вам шкоди і все поясню.

  В цю мить для мене все перевернулося. Минулі мої переконання розбилися вщент об цю подію.

  Далі була досить довга розмова про те, як він загинув і не встиг забрати у ювеліра в райцентрі подарунок для своєї дівчини. Золотий кулон, про який мріяла його дівчина 

  Хлопець також розповів, як його суперник розповсюдив слухи, що у хлопця є коханка. Що то вона була на цвинтарі під час його поховання. А то, насправді,  була його двоюрідна сестра.

  І тепер він вимушений тут сидіти і його душа залишається неприкаяною, бо він не завершив важливу свою справу у житті.

– Якщо так вийшло, що я тебе бачу, то може я зможу тобі допомогти?

– Як? От якби забрати той кулон у ювеліра і віддати моїй Марічці, то вона б зрозуміла, як я її кохаю. Хоч це в цій ситуації звучить дивно. До речі, кулон вже оплачений, а квитанція в її книзі  «Спокуса Анжеліки».

– Я спробую, може й вийде.

  Двері мені відкрила молода вродлива дівчина.

– Ви ж Марічка? До вас у мене є важлива розмова.

– Заходьте, я вас слухаю.

  Не можу сказати, що розмова між мною і дівчиною складалася успішно. Аж до того моменту, коли ми не дістали з книги квитанцію на виготовлення кулона.

  Потім була поїздка до ювеліра. Я на все життя запам’ятаю емоції дівчини, коли вона читала на звороті кулона: «Моїй коханій Марічці від Максима».

  Я більше не бачила того хлопця біля його могили. Частіше попадалася на очі його дівчина Марічка, яка завжди привітно зі мною віталася.

  Тепер я не мовчу на могилі моєї матері. Я довго розповідаю їй про своє життя. І мені здається, що вона уважно слухає мене.

  Повертаючись з роботи, Сергій побачив біля дверей своєї квартири красивий ніж ручної роботи. Він стояв в кутку, впершись лезом в підлогу, і виблискував оздобленим камінням. На його дзеркальному лезі був малюнок темного кольору у вигляді стріли.

  Взявши в руки ніж і оглянувши його, Сергій помітив, що на іншому боці леза намальована стріла була повернута в інший бік. Каміння, яке оздоблювало ніж, було явно не з дешевих, бо навіть в слабкому світлі яскраво переливалося неймовірними кольорами.

  Мабуть ніж коштував великих грошей, і Сергій вирішив знайти господаря ножа, щоб повернути його законному власнику. Але не сусід поруч, ні взагалі ніхто з під’їзду  не забував ножа на площадці. І Сергій вирішив залишити ніж собі. 

  Ніж виявився гострим як бритва і не думав затуплюватись. Там, де звичайні ножі були безсилі, цей різав все як масло. Мабуть і лезо його було виготовлене з незвичайного надміцного сплаву. Тому ніж в господарстві став просто чудовою знахідкою.

  Але була у ножа одна дивна особливість. Його рідко можна було виявити там, де він був покладений буквально за хвилину до цього. А наступного дня його можна було знайти навіть в холодильнику.

  Спочатку така ситуація дратувала Сергія і його дружину і була предметом частих суперечок. Але згодом вони змирилися і відносили це на пустощі домовика. Адже інші речі не проявляли себе так дивно.

  Одного разу у Сергія на роботі потрібно було розрізати багато твердого матеріалу. Робота звичайними ножами більше нервувала, чим приносила користі. І він вирішив наступного дня взяти на роботу свого славетного ножа.

  Вранці все було як завжди. Попередивши дружину про ніж, Сергій пішов до роботи. Але ввечері додому він не повернувся. Не повернувся він і наступного дня. На роботі сказали, що він виконав тижневу норму, тому його відсутність нікого не здивувала.

  Лише через п’ять днів Сергій, як ні в чому не бувало, повернувся додому.

– Маріє, що там у тебе є поїсти? За день зголоднів, як вовк.

– Ти де був п’ять днів?! Я не знала що й подумати. Якщо вже почав мені зраджувати, то хоч би телефон не вимикав.

– Що ти таке мелеш? Я цілий день на роботі працював як проклятий. Рук не відчуваю, а ти з якимись дурницями накинулася. Зранку була середа, то чому ввечері має бути інший день?

  В цей час з приймача на кухні диктор повідомив, що в наступну хвилину прозвучать новини за  понеділок. Від почутого Сергій завмер і стояв як статуя з не до кінця знятою курточкою. Його обличчя стало блідим, і я к потім сказала дружина, дурнуватим.

  Від цієї сцени Марія вже готова була повірити Сергію, ніж собі. Добре, що в подальшій розмові було згадано про взятий на роботу ніж. І подружжя прийшло до думки, що то не простий ніж. Можливо на ньому є печать чарів. Такі речі не спроста з’являються під дверима.

  Вирішено було продати ніж. Навіть не так його, як оздоблюване ніж каміння. Але ювелір похилого віку, явно з великим досвідом, сказав, що він не знайомий з таким камінням. Тому ніж був проданий на базарі якомусь молодику, який був просто в захваті від покупки.

  Повернувшись додому, на подружжя чекав неприємний сюрприз. На кухні на самому видному місці в бетонну стіну був встромлений майже на все лезо їх проданий ніж…

  Вийняти ніж зі стіни не вдавалось ніяким способом. Хай би й стирчав, так після цього випадку дні у Сергія і Марії почали плутатись між собою. Ніхто з них напевно не знав в який день ввечері прийде з роботи. Було лише відомо в який день вони туди йдуть. І тому досить швидко вирішено було продати квартиру з ножем і з’їхати подалі від цього місця.

  Але не все було так просто. Потенційні покупці, побачивши ніж в стіні, відмовлялися від покупки. Не допомагала навіть суттєва знижка. І лише коли для огляду квартири прийшла жінка похилого віку в якомусь середньовічному вбранні, з’явилась надія таки продати квартиру.

– Ооо, ніж стріли часу! Я неодмінно купую вашу квартиру. Даю задаток прямо зараз.

  Подружжя не стало на радощах розпитувати про ніж, і квартира була продана. Речі були вивезені в той же день. Лише за деякими, які залишилися, Сергій з Марією прийшли через декілька днів.

  Але на їх подив там, де стояв будинок, шумів віковими деревами затишний парк. Той, який вирізали на їх пам’яті для будівництва будинку. Прохожі з подивом дивилися на подружжя після запитання куди подівся будинок.

  Мабуть стріла часу якимось дивним чином зробила коло в цьому місці і стерла те, що було тут деякий час. Лише декому вдалося зберегти спогади про примарні миті часу. Часу, який є справжньою загадкою, і через який ми летимо кудись у вічність.

Я побачила тебе геть випадково і неочікувано, за два тижні після нашого остаточного розлучення... 

Ти завжди говорив, що якщо ми розійдемося то ти будеш уникати будь яких нових відносин, бо зі мною в тебе всього забагато, окрім звичайно ж сексу, емоційно більше не вивезеш жодної жінки... 

Ти стояв посміхаючись коло цікової жіночки з букетом в руках, ви говорили, ти тримав дві кави, очіма шукаючи де б їх поставити, щоб закурити... 

- Всесвіт шалений, - промовила я, бо наші погляди зустрілися...

Я посміхнулася, в тебе ж з обличчя усмішка зійшла. Ти дивився на мене, навіть я б сказала скрізь мене, потім на свою супутницю бо вона весь час тобі щось розповідала, знову на мене - наче на привида...

Мій тролейбус нарешті рушив з місця, тому я пославши тобі воздушного поцілунка відвернулася від вікна...

Мене накрило - знову знайомий біль, давно я тебе не відчувала, минулого разу я позбувалася тебе майже два роки...

- Ну привіт, самотня я, давно не бачилися, три роки... Працює однак - с кім зустінеш новий рік з тим і зачепишся... Ну нічого цей новий рік ти будеш точно зовсім одна!

11.05.2024

  Дві сестри, які народилися в один день, проживали в невеликому провінціальному містечку. Вони майже ніколи не сварилися і їх дитинство проходило в атмосфері порозуміння і дружби. Їх батьки намагалися виховати доньок добрими і співчутливими. Такими вони і росли.

  Коли дівчатам виповнилося 18 років, вони вирішили подарувати одна одній щось цікаве і незабутнє. Ходячи рядами місцевого базару, вони зустріли циганку, яка продавала різноманітні речі.

– Я бачу, що ви шукаєте подарунки одна одній. Купіть у мене ось цю вазу. Вона не проста. Це ваза щасливої долі.

– Але ж вона у вас одна, а нам потрібно два подарунки.

– Хай буде ця ваза подарунком одним на двох.  Щастя, яке вона принесе, вистачить сповна кожній.

  І хоч сестри були вже дорослими, але в тому віці, коли віра в чудеса і казки ще живе в серці людини. І вони вирішили придбати вазу. Але циганка запросила за неї досить високу ціну. І погодилася продати вазу, якщо дівчата віддадуть їй свої сережки. Оскільки сережки були з розряду дешевої біжутерії, дівчат не довелося довго умовляти.

  Коли вже сестри малися йти, циганка попередила їх про одну особливість вази долі.

– Якщо одна із вас зрадить взаємній дружбі, то все взаємне щастя долі перейде до неї. Розумію, що це несправедливо, але є спосіб змінити ситуацію на користь ображеної і зрадженої. Достатньо розбити цю вазу. Тоді щастя залишить кривдницю і перейде до скривдженої. Не забувайте про це.

  Пройшло декілька років. Сестри не були обділені удачею і вважали себе щасливими. Одна із них, яку звали Олею, перша зустріла своє кохання. То був привабливий чоловік із значними статками. І невдовзі Оля переїхала в великий будинок, А її сестра Галя залишилася жити в батьківській невеликій квартирі.

  Галею опанувала заздрість. Виходить, що циганка збрехала, Виходить, що ніякого щастя для обох не існує. І вона вирішила підступними методами переманити до себе сестриного бойфренда. Що і досить успішно зробила.

  Після цього життя сестер докорінно змінилося. Тепер Галя жила в просторому будинку і ні в чому себе не обмежувала. В той же час Оля втратила роботу. Кожного дня на неї сипалися якісь негаразди. Її батьківську квартиру весь час затоплювали сусіди зверху, і вона втомилася робити ремонти. Так і жила в облізлій квартирі, перебиваючись з хліба на воду.

  Але що дивно, Оля не тримала зла на свою сестру, хоч і пам’ятала слова циганки. Галя ж, в свою чергу, бачачи, як змінилася її доля і доля її сестри, на всяк випадок забрала собі куплену на двох вазу і замкнула її у міцну скляну шафу.

   Так і стояла та ваза за товстим міцним склом. Але одного дня вона розсипалася на дрібні шматочки. Першою думкою Галі була підозра, що то її сестра розбила вазу, щоб забрати всю повноту щастя собі. Але поліціянти сказали, що замок не був зламаний і не було проникнення в шафу сторонньої особи. І ймовірно ваза була виготовлена з напруженого скла, шо й спричинило її руйнування.

  Після того дня, коли ваза долі зруйнувалась, все життя Галі пішло шкереберть. Її чоловік збанкрутував і втік в невідомому напрямку. Будинок і все майно забрали за борги, і Галя повернулася в порожню на той час батьківську квартиру. Бо Оля в результаті докорінної чергової зміни долі перебралася в велику квартиру великого міста, де отримала дуже хорошу роботу. А згодом зустріла своє справжнє кохання, вийшла за між і народила дитину.

  Оля часто намагалася налагодити стосунки зі своєю сестрою Галею. Адже ніколи не тримала на неї зла і скучала за тими молодими роками взаємного щастя. Можливо якраз тому щаслива доля самовільно обрала якраз її. Навіть вазу долі не прийшлось розбивати. Власне, Оля про таке ніколи і не думала.

  Галя ж за останні роки поневірянь зрозуміла, якого болю в свій час завдала своїй сестрі. Вона готова була на колінах просити пробачення у своєї сестри, але не впевнена була, що та її пробачить.

  Сестри зустрілися випадково, коли щось вибирали у циганки на базарі. Зайняті оглядом речей, вони навіть не помітили одна одну.

– Що, сестрички,  не зберегли вазу долі? То хоч збережіть свою дружбу. Доля кожної це достойно оцінить.

   І сестри за багато років знову обійняли одна одну. Сльози радості текли по їх обличчю. А щоб відмітити цей чудовий день, сестри поїхали додому до Олі. А її чоловік Василь, поки вони добиралися, встиг накрити стіл і запросив приєднатися свого брата Миколу.

  Коли усміхнені сестри зайшли до квартири, Миколу ніби підмінили. Він не міг відірвати погляд від Галі.

– Олю, чому ти приховувала від нас таку красуню і ніколи не казала, що у тебе є така сестра?

– То довга історія. Але хай вона залишиться в минулому. Що, запав на мою сестру?

  Микола весь почервонів, що саме по собі не потребувало відповіді.

  Сміх і радість панували за столом, і Галя не відразу помітила, що на підвіконні стоять квіти в вазі, яка дуже схожа на ту саму вазу долі.

– То часом у тебе не ваза долі стоїть на підвіконні?

– Та яка там ваза долі? Я купила її у магазині старих речей. Звичайна скляна ваза.

– А так схожа на ту вазу щасливої долі. Пам’ятаєш, на ній ще знизу була щербина і ми пожаліли, що так дорого за неї заплатили.

  Сестри якось дивно переглянулися і як по команді побігли до вікна.  На нижній частині вази на тому самому місці була та сама знайома щербина…

  А десь далеко на базарі одна циганка подивилась в далечінь і загадково усміхнулась.

  Однієї весняної ночі Миколі приснився дивний сон. Інший  на такий сон не звернув би уваги, але для Миколи то був неймовірний сон. Сон-казка, сон неймовірного злету почуттів. А приснилася йому дівчина, якої він ніколи не бачив. Дівчина, від погляду якої Микола втрачав відчуття реальності. Власне, то і не була реальність, а лише сон, в якому його уява малювала чарівну картину щастя.

  Одначе, незвичайним був не лише сам сон, а й те, що він снився Миколі майже кожної ночі. Усмішка дівчини зі сну мала таку магічну силу, що хлопець ставав ніби зачарованим, і тільки міг захоплено на дівчину дивитись, не в змозі зв’язати й пару слів.

– Як тебе звуть, козаче? Що, забув? Якщо згадаєш, приходь до річки. До речі, мене звуть Марійка.

    Не дочекавшись відповіді, дівчина подарувала Миколі ще одну чарівну усмішку і, щось тихо наспівуючи, попрямувала до річки.

   Микола проклинав себе за нерішучість в своїх снах. Але згодом між Миколою і Марійкою налагодилися теплі дружні відносини, які з кожною ніччю лише зміцнювалися. І то вже була не просто дружба, а щось значно більше. В той же час реальне життя Миколи стало здаватись якимось несуттєвим і віддаленим. Єдиним бажанням хлопця було дочекатися ночі, щоб знову побачити Марійку, в яку він закохався.

  Дивно, коли кохана дівчина є лише витвором уяви в безкінечних снах. Тому Микола не переставав вдивлятися в постаті дівчат поза межами сну в надії побачити свою дівчину в реальному житті. Інколи Миколі здавалося, що він бачить її в натовпі людей. Але він знову і знову помилявся. І лише уві сні Марійка знову приходила до нього.

– Знаєш, з часом ми з тобою зустрінемось поза межами цього примарного світу. Я в це вірю. Ти тільки чекай і не втрачай надію. Я тільки не впевнена, що там тебе згадаю. Але ж ти допоможеш мені?

– Неодмінно, Марійко. Я з нетерпінням буду чекати на нашу зустріч.

  Після тих слів і тієї ночі дівчина перестала Миколі снитися.  Це було справжньою трагедією для хлопця. Він змарнів і перестав бути схожим на себе. Зранку до вечора він блукав містом, в надії зустріти Марійку в реальному житті.

  Одного літнього сонячного дня на вузенькій вулиці старого міста Микола побачив знайому постать.

– Марійко! Марійко! Зачекай!

– Хіба ми знайомі? Щось я тебе не пам’ятаю. І звідки ти знаєш моє ім.’я?

– Ми знайомі цілу вічність. Ти просто цього не знаєш.

– Вічність, кажеш? Ну, тоді пішли, а по дорозі розкажеш мені про ту вічність.

  І вона усміхнулась хлопцю тією чарівною усмішкою, яка не залишала сумнівів, що то і є та сама дівчина з безкінечних снів Миколи. Вони йшли поруч, а Микола все розказував і розказував Марійці про свої сни. А вона в свою чергу не переставала дивуватись звідкіля цей хлопець так багато про неї знає. Навіть те, що ніхто не міг знати, окрім неї самої. І зрештою вона повірила Миколі.

  Вузенькою вулицею старого міста йшла щаслива пара, і здавалось, що під їх ногами іскряться промені справжньої казки. А старе місто тим часом готувалось до чергової ночі, щоб дарувати іншим молодим людям сни незабутнього щастя.

  Перший, кого побачила Тамара після виходу із коми, був незнайомий їй чоловік і двоє чиїхось діточок з ним.

– Мамо, мамо! Ти прокинулася? Ми за тобою скучили.

– Я так радий, кохана, що ти одужуєш. Наші діточки зачекалися на твоє повернення до життя.

  Тамара нічого не могла зрозуміти. Вона вперше бачила цих людей.

– Лікарю, хто ці люди?. Мабуть мене з кимось переплутали. Мабуть в тому автобусі була жінка, дуже схожа на мене.

– Прошу всіх зберігати спокій. Втрата пам’яті досить частий прояв після травми голови. Але це, як правило, тимчасово. Терпіння, і все буде добре. Головне, що ваша дружина має хорошу позитивну динаміку.

  Слова лікаря ніяк не в’язалися зі спогадами Тамари. Вона чудово пам’ятала свого справжнього чоловіка, і той день, коли він саджав її на той проклятий автобус. І ніяких діточок у них не було. Хоч це й була  найжаданіша  мрія їх подружнього життя.

  Перебираючи в пам’яті своє життя, Тамара не знаходила жодних провалів. Вона без проблем згадала свої дитячі роки, свою юність і подальші роки життя. Але в її спогадах не було місця цим людям.

  Згодом Тамару виписали з лікарні і, так званий чоловік, відвіз її додому. Але загадок віл цього не зменшилося.

  Вони їхали незнайомим містом і прибули в зовсім чужу квартиру. Маленька Марійка і старший Іванко кинулися її обнімати. Ще по дорозі Тамара допускала, що це якась підступна гра, але щирість почуттів маленьких діточок не могла бути фальшивою. І Тамара вирішила змиритись з тим, що їй прийдеться знайомитись зі своїм життям з чистого аркушу паперу.

  Минали дні. і Тамара досить швидко порозумілася з діточками. Вони були такі милі і вже не здавалися чужими. Нові, не знайомі раніше материнські почуття заповнили собою емоційний простір Тамари.

  Складніше було з новим чоловіком. Люба потенційна близькість з ним сприймалася, як зрада її коханому Петру. Тим більше, що Петро їй кожної ночі снився.

  З цим потрібно було щось робити. І Тамара вирішила відвідати місця свого дитинства, щоб переконатися в їх реальності, чи примарності. Тим більше, що там до сих пір проживала її мати. Мати з її спогадів, а не та старенька жінка, яка її обнімала в новому житті, коли до неї їздили з її онуками.

– Донечко, чому ти так довго не телефонувала?

  На порозі старенької хатинки стояла її справжня мати. Значить це не вигадка пам’яті. Значить у Тамари все ж було реальним життя, яке вона чітко пам’ятає. А як же тоді нове життя? Яке з них насправді реальне?

  Зустріч з минулим тільки додала запитань і породила нові сумніви у душі Тамари. А по поверненню додому вона з подивом виявила, що в її альбомі на місці фотографії нової матері знаходиться фото її рідної матусі.

  Але лише фотографією дива в новому житті не закінчилися. Коли вона і її новий чоловік Василь вирішили відвезти онуків на вихідні до її нової матері, то з подивом дізналися, що така жінка ніколи не проживала по вказаній адресі. І якщо Тамара вже була готова до будь-яких сюрпризів долі, то Василь був повністю спантеличений і розгублений.

– А де наша бабуся? Чому вона нас не зустрічає?

  Відповіді для дітей у дорослих не було.

  Після цього випадку у Тамари закралася підозра, що вона своїми діями якимось дивом повертає в реальність свої спогади. Але при цьому з нового життя зникає дзеркальна їх альтернатива.

  Ця підозра підтвердилася, коли після зустрічі зі старими однокурсниками з її спогадів, зникли однокурсники з нового життя. Їх ніби ніколи і не існувало і ніхто про них не чув.

  Таким чином Тамара повертала для себе своє реальне життя зі своїх спогадів. Але на межі двух життів, так необачно створеній самою Тамарою,  виникали неабиякі проблеми.

  Коли Тамара зібралася відвідати свою роботу зі своїх спогадів, то зрозуміла, що там вона ніколи не просила начальство відпустити її з роботи раніше, щоб забрати діточок з дитячого садочка. Ніколи не брала їх на роботу, коли в садочку був карантин. І це могло призвести до того, що одного дня з її життя зникнуть ці милі створіння. Цього Тамара допустити не могла. Вона давно сприймала їх, як рідних. І була вдячна долі за такий подарунок.

  І Тамара зрозуміла, що прийшов час зробити вибір між старим і новим життя. Це було важко зробити, адже одне із життів назавжди зникне з її реальності.

  Зваживши всі за і проти, Тамара серцем відчула, що надалі не зможе жити без цих чудових милих діточок.

   І вона вирішила повернути те, що зникло з її нового життя. А старе життя вирішила зберегти в своїй пам’яті, як найдорожчий подарунок долі.

  Крок за кроком, починаючи з самого дитинства, Тамара знайомилася з новим життям. І втрачені його моменти потроху поверталися в реальність, витісняючи старі кудись у пам’ять. Вдалося навіть повернути свою нову матір, хоч за старою Тамара плакала декілька днів. Але радість онуків вгамувала її біль.

  З новим чоловіком стосунки теж наладилися. Він виявився чудовою людиною. А її чоловік з минулого життя згодом перестав снитися. І через декілька років Тамара вже не була так впевнена, що в неї було інше життя. Вона була щасливою в новому. І це було головним. Адже щастя варте того, щоб іноді піти на деякі життєві компроміси.

  Четверо вершників промчали польовою дорогою і зникли за хмарою піднятого пилу. Всі вони були у військовій формі, а в руках кожного на довгому древку був смолоскип. Їх військова форма була без будь яких розпізнавальних нашивок. Єдиною її особливістю був піксельний малюнок. Та ще древко кожного смолоскипу було пофарбоване у жовто-блакитний колір.

  Через деякий час на важливому об’єкті ворога спалахне потужна пожежа. І такі пожежі спалахували на території ворога майже щодня. Ніхто достеменно не згав їх причину, але багато хто незадовго до пожежі  бачив там дивних вершників. Вони ніби летіли над дорогою, невідомо звідки взявшись, і зникали за найближчим поворотом дороги.

  Ворог боявся їх, як вогню. І не дивно, адже вогонь їх був єдиною потужною зброєю. Очевидці казали, що від вогню їх смолоскипів займалася навіть сталь і бетон, немов би вони були паперові.

  Ні численні блокпости, ні старанне мінування не могли зупинити тих летючих вершників. Шквал куль, випущених в їх сторону, не досягав мети і не завдавав шкоди ні вершникам, ні їх коням. Вони в черговий раз влаштовували грандіозну пожежу і зникали безслідно з очей ворога.

  Одні казали, що то привиди загиблих воїнів, інші казали, що то безстрашні месники, у яких на службі сама Величність Вдача.

  Навколо нічного багаття сиділи четверо воїнів. Поодаль паслися четверо коней. Чотири смолоскипи стояли поруч, застромлені древками в землю.

– Ну що, брате, тобі пора йти. Твоя зміна вже на підході. Славно ми з тобою погуляли. Так би мовити, з вогником.

  Ледь помітна усмішка з’явилася і зникла на обличчі старшого. Один з воїнів піднявся, попрощався з трьома побратимами і пішов в туман холодної ночі. Він виконав свою місію. І на душі у нього було легко і спокійно.

  А через декілька хвилин з іншої сторони вже йшов до них інший воїн. Він весь час розгублено озирався і тримав напоготові зброю.

– Проходь, брате, до нашого вогнища.

– З якого ви підрозділу, і чому навкруги така тиша? Чому не чути вибухів і канонади?

– Ти чув про летючих вершників? Так ось тепер ти один із нас. І твоя зброя тепер он той смолоскип. І твій кінь пасется позаду. Пізніше з ним познайомишся. А зараз відпочивай. Адже на нас чекають великі справи.

– О, то ви з тієї самої легенди, про яку так багато говорять. Кажуть, що ви привиди-месники.

– Привиди, чи не привиди, то не так важливо. Адже в любому випадку вогонь у нас реальний.

– А можна я зателефоную рідним?

– Забудь, брате, про зв’язок. Там де ми, зв’язоку не існує. Тільки пам’ять пов’язує нас з нашими рідними. Ми назавжди залишимось в їхніх серцях.

  Польовою дорогою летіли четверо вершників, а позаду них світилась заграва чергової пожежі.   

  У сім’ї Проценків склалася традиція зустрічати Новий рік виключно на дачі. Тиша засніженого лісу. біла ковдра іскристого снігу і неймовірно свіже морозне повітря давали змогу позабути про гомінке місто і насолоджуватись справжньою зимовою казкою. Особливо подобалося в такі дні гратися на снігу їх маленькій донечці Катрусі.

  Часто Новий рік Проценки зустрічали зі своїми друзями,  Але цього разу обставини склалися так, що Новий рік Петро зі своєю дружиною Марічкою і донечкою Катрусею вимушені були відсвяткувати в тісному сімейному колі. Та ще й з ялинку Петро не встиг придбати і тепер нерішуче поглядав на ту, яку його дружина посадила перед вікном.

  Петро був проти висадки ялинки на дачній ділянці, та ще й перед вікном. Виросте і буде тінь кидати на вікно. Та й взагалі, ліпше було якесь фруктове дерево посадити. Адже з шишок варення не звариш. І він частенько пропонував Марічці зрубати ту ялинку на Новий рік. Зі сторони дружини не було категоричного заперечення, але вона все ж таки просила ялинку купувати.

– Петю, я сходжу до своєї подруги. Вона просила дещо привезти їй з міста. В цьому році до неї приїхали на свята її батьки і вона не зможе зустріти Новий рік з нами.

– Добре, Марічко, а я розпалю камін і приберуся в кімнаті.

  А тим часом Петро вирішив, що Новий рік без ялинки, та ще коли в сім’ї є малі діти, то вже зовсім кепська справа.  І він пішов з сокирою до тієї ялинки, яку посадила його дружина.

  Як тільки лезо сокири торкнулося стовбура ялинки, за спиною Петра ніби хтось від болю застогнав. Озирнувшись, Петро нікого не побачив, і вирішив, що то йому почулося.

  Ось вже вбрана ялинка засяяла вогнями на радість маленькій Катрусі, а Марічка все не поверталася.  І Петро вирішив їй зателефонувати, але телефон дружини задзвенів у сусідній кімнаті.

– Наша мама роззява, забула взяти свій телефон.

– Тату, а скоро вона повернеться?

– Зараз спитаю у її подруги, до якої вона пішла.

  Але яке ж було здивування Петра, коли подруга сказала, що Марічка до неї не приходила.

  Не повернулася Марічка і наступного дня. Ніхто її не бачив, а сліди ще звечора замело снігом. Пошуки наступними днями ніякого результату не дали. Дружина зникла безслідно.

  З тих пір для Петра день зустрічі Нового року був самим сумним днем. Тільки заради пам’яті і маленької Катрусі він щороку продовжував зустрічати Новий рік на дачі. Для цього була придбана пластикова ялинка, а в пам’ять про свою дружину Петро посадив маленьку ялинку на місце зрубаної. Такою, як раніше, вона буде роки через чотири. А поки хай росте.

  Пройшло чотири роки. Катруся підросла і все рідше згадувала маму. А в Петра, як і раніше, коли останні секунди року відлітали у минуле, скупа чоловіча сльоза стікала по обличчю.

  Цього року снігу випало на диво багато. Ялинка під вікном стала зростом такою, як і в той жахливий день і була красиво вкрита снігом. В кімнаті за новим столиком сиділа Катруся і щось малювала. А в кутку виблискувала вогнями новорічна ялинка.

  Раптом вхідні двері відчинилися і поріг переступила…Марічка.

– Така заметіль і снігу навалило, що ледь додому дійшла. Уявляєш, забула свій телефон. Вибач, Петю, що затрималася. О, так ти вже і ялинку встиг поставити? Молодець.

– Тату, а що це за тітонька до нас прийшла?

– Петю, що це за дівчинка і чому вона називає тебе татом? А де наша Катруся?

  Марічка здивовано дивилася на Петра і нічого не могла зрозуміти. А що Петро? Він закляк і не знав, що думати і що робити. Потім підійшов до своєї дружини і міцно її обняв.

– Ти не уявляєш, як я за тобою скучив. Не ходи більше нікуди. А це і є наша Катруся. Ця новорічна ніч буде довгою. Мені так багато потрібно тобі розповісти.

  Тільки тепер Марічка звернула увагу, що в кімнаті поклеєні інші шпалери, а біля вікна стоїть дитячий столик, якого раніше не було. На ньому були розкидані різнокольорові олівці і лежав дитячий малюнок з підписом «моя мама». А за вікном стояла вся в снігу ялинка. Вона єдина була такою, як і раніше.

  Петро перехопив погляд Марічки.

– Я її висадив повторно чотири роки тому. То не просто ялинка. То дерево нашої долі. Хай росте собі на наше щастя. Я не буду проти.

  Ця історія бере початок з тих часів, коли соцмережі сприймалися як частинка реального життя. Коли обмінятися номерами телефонів було звичною справою. А так звані блоговки, коли користувачі блогів влаштовували досить часті групові зустрічі десь в затишному місці, не виглядали чимось дивним.

  На одному порталі, де всі блогери знали одне одного ледь не в обличчя (а часто і так), вів свій скромний блог один хлопець під ніком Чарівник. Цей нік він взяв собі не з самого початку, а після одного випадку з його знайомою по блогах.

  Сталося так, що його подружку звільнили з роботи. Вона була в розпачі і поділилася цією сумною новиною зі своїм другом. А він у відповідь, щоб підняти дівчині настрій, сказав, що вони пожалкують і попросять її повернутись. І навіть премію випишуть.

  Це було із розряду фантастики, але настрій у дівчини дійсно поліпшився. Але яке ж було у неї здивування, коли все сталося, як сказав її друг. І вона буквально заставила його взяти нік Чарівник. А він і не проти був носити такий псевдонім.

  Після того випадку Чарівник почав помічати, що будь які його слова підтримки неодмінно стають реальними. Помічали це і інші, тому всі казали, що він є не вигаданим, а справжнім чарівником. Втім,  він це сприймав як жарт, адже його улюблена фраза «все буде добре» могла бути прилаштована до любих позитивних подій і не нести ніякої конкретики.

   Але одного разу сталася подія, яка докорінно змінила думку Чарівника про себе. Одна його подружка по блогах пожалілася, що її хвороба не дає змоги сконцентруватися і ділитися своїми історіями в блогах. Чарівник за звичкою захотів її підтримати і сказати, що вона швидко одужає. Але якась сила не давала змоги вимовити ці слова. Він відчував, що може це зробити лише зробивши крок через невидиму стіну, за якою зовсім не затишно перебувати.

  Чарівник вагався, але стосунки з дівчиною були настільки дружніми, що він врешті зробив крок за ту стіну і сказав, що через декілька днів вона одужає.

  Декілька днів Чарівника безперервно трясла лихоманка, а потім в одну міть його полишила. А за хвилину задзвонив телефон.

– Милий мій, Чарівнику, я не знаю хто ти є в цьому світі і чий посланець, але я тобі безмежно вдячна за твоє чудо і врятоване моє життя. Лікарі давали мені не більше року і їх здивуванню не було меж, коли сьогодні вони були вимушені констатувати, що я повністю здорова. Це твої слова подарували мені життя.

  В слухавці було чутно, як сльози радості капають на мікрофон. І з того дня життя Чарівника докорінно змінилося. Частіше за все йому легко було говорити слова підтримки, але іноді для цього потрібно було ступити крок за стіну страждання. І Чарівник був впевнений, що в таких випадках йому прийдеться змінити на краще саму долю людини.

  Одного разу, коли настали сутінки в житті багатьох людей, Чарівнику подзвонила людина, якій він не міг відмовити.

– Чарівнику, ти маєш силу змінити стан речей. Зупини це страхіття.

  Сльози і слова розпачу змусили Чарівника відірватися віл написання чергової оповіді і стати перед стіною долі. На цей раз вона була темною і надзвичайно зловісною. І він зробив цей крок.

  Його недописана оповідь дивним чином сама опублікувалася. Оповідь не мала тексту. Його напише сам час. В ній був лише заголовок: «Все буде добре».