Де ж та істина?.. – не знаю, Але щоб там не було, Знаю сонечко палає, Щоб дарувати всім тепло. Вірю лише тому другу, Що не пнеться в чужий двір, Що по долі тягне плуга Й не «ричить» на всіх як звір. У житті всього багато, Та життя завжди одне, Якщо Бог тебе засватав Долю ти – не обійдеш. Не діли на двоє совість, Завш самим-собою будь, Бо життя несе, як повінь І не буде легким путь. Не дивись в чужі засіки, Май завжди в житті своє, Завжди ...

Читати далі...

Поглянь Україно моя, В свою історію очима, Вдивляйсь у історичне Я – Скільки ж усього за плечима. Ще від трипільської пори, За хліб посіяний тобою, Повзли чужинці з-за «гори», Дзенькали шаблі у двобої. І все за землю, все за хліб, До нас повзли «ординців» хмари, А ти себе не берегла, В родинних потопала чварах. А в нас же все своє було: І хліб, і воля, і свобода, Та оте прокляте: «моє», Як кістка в горлі для народу. Поглянь Україно моя...

Читати далі...

Жив поет один на світі, В старій хаті, за ставком. Десь далеко жили діти І він жив, як під замком. Жив самітньо, як билина І ніхто його не знав, Поки він одного літа Слово дивне написав. В його слові, наче в пісні. Усе йшло десь з глибини: І сумні, і добрі вісті, Як трикутники з війни. В слові тім штормило море, Оживало все й цвіло І те слово неповторне Не розгаданим було. В нім, в жнива, хліби косились, Була коса в важкій руці. Часом ...

Читати далі...

Літа Орел в небі синім, Гострим зором бачить, Як Україна і понині Від наруги плаче. Ой, скажи нам Орле-Брате – Ти ж з неба все бачиш: Чи нас воля жде у хаті, Чи життя собаче?.. Нас політикою травлять, Як сто років тому. Знову нами «жиди» правлять, У нашому домі. Скрізь лайно чуже смердить – Навіть сумно думать. «Пейси» вщент заполонили Нашу славну Умань. Наших прізвищ по-накрали – Оті кляті «пейси» І в «офшори» все вивозять...

Читати далі...

Ще остання зоря засинала, Рожевів золотий небокрай, Мені мама щоранку шептали: Прокидайся, синочку. Вставай. Ще як вдосвіта півні співали, Темну ніч поглинала діра, Мені мама щоранку шептали: Прокидайся. До школи пора. На гачечку вже торба висіла, Попрасовані чисті штанці, На столі уже паром пашіли Ще паруючі, теплі млинці. У тумані місяць ще блудить, Досипає ще сни дітвора, А матуся вже знов мене будить: Прокидайся. До війська пора. То коли ...

Читати далі...

Зима стрічалася з весною, В старім, березовім гаю. Ми вдвох були тоді з тобою, Стояли тут, де я стою. Навіть і згадувати болісно. Яка ж була тоді весна?.. Нам усміхались перші проліски, А ти була чогось сумна. Стояла сонечком освітлена, Неначе ангел прилетів. Чого ж ти пізно мені стрітилась На перехресті у житті? Скільки кохання ще додалося б, Скільки б ще днів святих було? – Та я щасливий, що так сталося, Що моє щастя розцвіло. Спливли...

Читати далі...

Сьогодні, як і все людство, сумую про ту безмірно страшну трагедію, яка болем і смутком впала на Японський народ. Тисячі невинних людей лишилися життя, стерті з лиця землі більше 3500 тисяч будинків, порушені важливі комунікації життєдіяльності країни, в критичному стані знаходяться атомні електростанції. Навіть невідомо куди зникали разом із пасажирами цілі залізничні потяги. Сили природи, вже в котре нагадали людству, що на землі господарями являються вони. Це було ще одне...

Читати далі...

Коли цвітуть у полі волошки І поле пахне запахом пшениці, Тоді біжиш до нього навпрошки, Бо в таку пору дома не сидиться. Коли над степом, десь в височині Веселий жайвір крильцями тріпоче, Завжди чомусь ввижаються мені, Як волошки, знайомі чиїсь очі. Тоді до степу хочеться піти І стати перед полем на коліна, І світ цей дивний зором осягти – Такий безмежний, &nbsp...

Читати далі...

***** Плакучі верби біля ставу Поникли віттям до води. Зі мною разом ви зростали, Лишали в пам’яті сліди. О, як же ви повиростали! Неначе рідні дві сестри. Чи ви б тепер мене впізнали, Чи стерли пам’ять злі вітри? Одна верба, як самоцвіти, Моє кохання берегла, Вона одна на цілім світі Любов’ю чистою цвіла. Друга верба в гарячім літі Давала прохолоди тінь, І батоги для ігор дітям, І терпкий запах листя тлінь. О, Верби, Верби! Рідні сестри...

Читати далі...

Ми жили, як подих вітру, Все було, як у вісні. Наших днів жива палітра Усміхалася мені. Наші дні, як дикі коні, Все летіли десь вперед: Теплим дотиком долоні, Чорним пострілом на злет. Все було: і щастя й горе, Днів безмежний океан. Все було, як шторм у морі: Радість, зустрічі й туман… Все залишилось, як в казці: Пережиті нами дні, Зустріч перша в день, на спаса, І кохання на весні. Та ми знали, що пройдемо, Наш земний кипучий путь, Що...

Читати далі...