Напевно, саме веселе (принаймні, для мене) в історії з затриманням головного редактора видання «Страна» Ігоря Гужви – це те, що про цю подію з пафосом повідомив генеральний, прости господи, прокурор Юрій Луценко. Бо, як запевняє Юрій Віталійович, обшук у редакції Інтернет-видання та затримання головного редактора спричинені тим, що Гужва, начебто, вимагав 10 тис. доларів з народного депутата Лінько за те, що «Страна» не стане публікувати компромат про народного, так би мовити, обранця.
А веселився я тому, що в 2002 – 2004 році я працював у тижневику «Грані-плюс», власником і головним редактором якого був Юрій Луценко. Зрозуміло, що гонорари я отримував «у конверті» безпосередньо з рук Юрія Віталійовича, а існувало це видання завдяки тим коштам, які Луценко «заробляв» шляхом шантажу своїх колег – народних депутатів України.
Наприклад, після виходу в «Гранях-плюс» моєї трилогії про першого віце-спікера Верховної Ради (і майбутнього генерального прокурора України) Геннадія Васильєва Юрій Віталійович витряс з Геннадія Андрійовича 50 тис. доларів, шантажуючи його моїм прізвищем і обіцянкою опублікувати четверту статтю. Зрозуміло, що я про шантаж нічого не знав і з тих грошей мені нічого не перепало. А про такий дивний спосіб заробітку головного редактора я довідався пізніше, коли Луценко мені заявив, що більше ніяких статей про Васильєва він розміщувати не буде й прямо назвав причину.
Моє здивування було безмежним. Я, по своїй наївності, думав, що Юрій Віталійович живе виключно з хабарів (він не приховував, що, будучи головою підкомітету з питань зв'язку у транспортному комітеті Верховної Ради, бере гроші за лобіювання інтересів провідних операторів мобільного зв’язку). І лише після історії з 50-ма тисячами доларів, отриманих Луценком від Васильєва, я зрозумів, через що Юрій Віталійович час від часу доводив до відома журналістів видання прізвища тих можновладців, яких забороняється згадувати всує на шпальтах «Грані-плюс» – зокрема, народного депутата Юхима Звягільського та голову СБУ Леоніда Деркача (за останнього Луценку заплатив син Деркача Андрій).
Що стосується Ігоря Гужви, то його професіоналізм і категоричне несприйняття «джинси» є загальновідомими в журналістському середовищі.
У попередньому своєму дописі, розповідаючи про непересічну постать генерального, прости господи, прокурора Луценка, я зазначив, що «доки не можу оцінювати законність того, що відбувається з Ігорем Гужвою, і робити висновок відносно наявності чи відсутності в його діях складу злочину, оскільки не бачив матеріалів кримінального провадження». Нарешті я подивився відео, поширене Генпрокуратурою, яке було знято в ході негласних слідчих дій, що здійснювались відносно Гужви. І можу стверджувати – дійсно, склад злочину є. Але йдеться зовсім не про той злочин, про який розпатякував Луценко.
На відео – класичний приклад провокації хабара:
https://www.facebook.com/LarysaSargan/videos/1532356063504579/
За це стаття 370 КК України передбачає для голови СБУ Грицака й генпрокурора Луценка покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 3 до 7 років.
Про вимагання можна було б ввести мову лише в тому випадку, якби редактор сайту «Страна» шантажував би народного депутата Лінька, погрожуючи опублікувати якийсь компромат у разі, якщо той не заплатить. А на відео, що було записано в ресторані в ході проведення НСРД, все навпаки – до Гужви звертається якийсь пан (можна не сумніватись, що це – агент СБУ) і умовляє взяти гроші в обмін на те, що Гужва зніме з сайту якусь давню статтю.
Оскільки розмова документувалось, очевидно до Гужви заслали СБУшного агента виключно з метою «свідомого створення службовою особою обставин і умов, що зумовляють пропонування або одержання неправомірної вигоди». У такому разі агент, якщо він не є штатним співробітником правоохоронного органу, підлягає відповідальності згідно зі ст. 369 КК України (пропозиція хабара), Грицак і Луценко – згідно зі ст. 370 КК України (провокація хабара), а Гужва не несе ніякої відповідальності навіть у разі, якщо він узяв гроші.
До речі, цікавий нюанс: а як, взагалі, було зареєстровано кримінальне провадження, якщо Гужва нічого ні в кого не вимагав (бо якби вимагав, прес-секретарка Луценка вже б оприлюднила докази)? Гужва на відео навіть зразу пригадати не зміг, яку публікацію його просить зняти пан, що пропонує гроші. А без реєстрації кримінального провадження суддя Апеляційного суду Києва не надав би дозвіл на проведення НСРД.
Відповідь може бути лише одна – народний депутат Лінько на прохання свого куратора з СБУ написав завідомо неправдиву заяву про злочин, який, начебто, вчинив Гужва. На підставі цієї заяви було зареєстроване кримінальне провадження й отриманий дозвіл на проведення НСРД. І лише після цього до Гужви підіслали агента СБУ з солодкими грошовими пропозиціями. А це означає, що Лінько свого часу, ще до обрання народним депутатом, був завербований СБУ (інакше з якого дива він обслуговував би СБУшників?).
Побіжне ознайомлення з біографією цього народного, так би мовити, обранця лише підтверджує це припущення: раніше Лінько входив у команду Дмитра Корчинського, яка працювала на мера Одеси Едуарда Гурвіца, влаштовуючи різноманітні провокації. А відтак Лінько просто не міг уникнути специфічних контактів з правнуками Дзержинського. Втім, у разі, якщо докази вимагання Гужвою грошей так і не будуть знайдені (а в цьому я, передивившись відео, вже не сумніваюсь), участь у провокаціях СБУ ніякою мірою не знімає з Лінька відповідальності, встановленої ст. 383 КК України (завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину).
