Про що замовкають прозорі тополі,

Розкидавши листя мов зоряний цвіт,

Мов втрачене золото – вигнанець долі,

Мов немічний старець – сумний заповіт?

 

Вітаючи осінь нечутним зітханням,

У снах відлетять до країни надій,

Щоб жити віднині лише сподіванням,

Лише сподіванням та голосом мрій.

 

І будуть покірно мовчазно стояти,

Розгублено танучи в сивій імлі.

І будуть покірно мовчазно чекати,

Коли небокрай розітнуть журавлі.

 

І стерплять самотність і холоду морок –

Щоб раптом ковтнути повітря весни…

А що в нас сьогодні? Листопад, вівторок.

Ще довго чекати. Ще бачити сни –

 

Замріяну осінь,

Беззахисне небо,

Що жалісно плаче холодним дощем,

Й тополі оті, що, забувши про себе,

Його підпирають прозорим плечем.

Рух у часі

 

 

Колись давно малесенька планета

Стомилася дивитися на світло.

Примхливо відвернулася від зірки,

Що в променях доносила тепло –

І раптом зазирнула у безодню,

Таку страшну, байдужу та холодну,

Незатишний притулок подорожніх,

Самотніх душ і демонів житло.

 

Й на мить якусь, здалося, потонула

У вирі тім без імені і краю,

Та обертом пішла – чи то від жаху,

Чи то від несподіваних чуттів…

І вже була не в змозі зупинитись –

Її то світло вабило,

То морок,

І погляд бідолахи-мандрівниці

То до зорі,

То в темряву летів.

 

Так народився час.

Йому одвіку

Свій плин ділити поміж днем і ніччю.

Й на мить одну уже не зупинити

Нестримної, нечутної ходи.

І кожен з тих, хто рухається в часі,

Пізнати має на шляху своєму

Яскраве світло

Радості й любові,

І темряву

Самотності й журби.

   Наш світ – це речі, якими ми себе оточуємо. Змалечку оточують нас брязкальця, коровки-свинки-півники, машинки, ляльки. Граючись, дитина навчається. І, здавалося б, все саме так і має бути, але всяка медаль має дві сторони. Якщо більш детальніше глянути, іграшки не лише навчають, але і привчають. Привчають заміщати наші потреби речами. І не завжди тими, які нам дійсно потрібні.

   Людина, як розплату за інтелект, народжується недорозвиненою, це вже не новина. Новонароджена дитина сильно залежить від своїх батьків, це теж факт, але устрій життя привносить до нього деякі корекції. Для початку, ми не залізні – нам треба поїсти, справити нужду, спати, в кінці кінців. Також соціальні потреби – спілкування, робота, відпочинок. І от дитина, що плаче за її потреб, отримує пустушку - річ, яка не потрібна, але завдяки рефлексам, дає відчуття спокою. Торохтілки-пищалки – це компенсує голос мами-тата, не в кращу сторону, але так. Замість живої собачки – пластикова, замість людини – лялька. Розказали казочку – і підсунули вже замість ляльки-людини ляльку-тварину - "для розвитку образного мислення". І звідки тоді беруться розповіді про всяку нечисть?.. Так і живем – замість людини – лялька, нема ляльки – тваринка, нема потрібної тваринки – називаєм кубик її іменем і граємо. Хочемо пограти з людиною, а граємось з кубиком, розвиваючи правила заміщення все далі і далі… Підростаючи, ми забуваємо, що хотіли грати з людиною,- люди стають нам не потрібними. Чогось хочеться – а чого саме вже не знаєш, тут і починається гонитва за новими "кубиками". Шмотки, техніка, квартири, підприємства – це все ті самі "кубики, на ім`я…". Тільки коли людина надовго залишається сам на сам із собою, вона починає відчувати безцільність гонитви. Відчувати, але не розуміти. Зазвичай, вже пізно, і згадати, що ми хотіли, майже неможливо.

 

Мы расходимся снова по разным углам.. Как враги...

Забывая  опять все что было , что  есть,  все что будет.

Не решишся ударить меня ?.... Так значит беги.

Ведь за бегство от боли тебя никогда не осудят. 

Время обеденное,так что релаксируем   

Вчера позвонил старому, даже не знаю как назвать, вроде бы другу... поздравил с днем рождения.
Последние несколько лет только так и видимся... в дни рождения, имена и фамилии на экранах мобильных.

Только когда ты так далеко, и когда я так давно не была с тобой, я понимаю, как сильно люблю тебя... Твои улицы, огни, парки, твой шум и такую широкую душу Днепра... Я порой будто бы брежу - снова в дымке задумчивости бреду по набережной, где всегда есть ветер, жадный, целующий, терзающий платье и волосы... И в реке зеркальное царство огней... Она успокаивает и одновременно заставляет сердце часто, сладко и радостно прыгать...
Поднимаюсь вверх по Андреевскому, чувствуя таинственное дыхание старого города. Сворачиваю на аллею художников, там мечтая и наслаждаясь образами, брожу около получаса, не спеша, шагаю к Владимирской горке, проходя под фуникулёром, слышу тарахтящие по рельсам колеса, смех и иностранный говор... Вперед по дорожке прямо к памятнику Владимира, все таки, религия и история имеют громадную энергетику... Поднимаюсь вверх к беседке, прислонюсь к перилам и могу так простоять час, глядя на город и реку, рассекающую его испещренное тело. А там, на том берегу сквозь зеленое полотно пробирается мост... И именно здесь голова становится светлой и легкой, а сам чувствуешь себя свободным и счастливым, что бы ни было на сердце... Город тебя лечит...
Обойду сзади Михайловский, постою у клацающего светофора на светлой площади, оглянусь на памятник... И вперед, к Софиевскому, а слева шумит Крещатик... Все такое родное... Так приросло к сердцу - не оторвать...
И я всё так же глупо буду улыбаться, проезжая в маршрутке мимо Оперного, парка Шевченко, костёла и родного универа... И только сильнее стану любить тебя, милый Киев...

Женщина - как ребенок, чуть что - сразу в слёзы и к маме. Женщина - как Пётр Первый, хочет жить в столице, заставляет брить бороду и мечтает поехать в Европу. Женщина - как ипотека, на 30 лет и по 10 тысяч в месяц. Женщина - как инспектор ГИБДД: херни наговорит, деньги отберёт, настроение испортит, а ты ещё и виноват. Женщина - как Фёдор Конюхов, хрен знает где её носит и кто её спонсирует. Женщина - как посольство, может и не разрешить с друзьями в Тайланд ехать. Женщина - как шахматы, чуть не в ту сторону шаг, сразу мат. Женщина - как фильмы ужасов, мне лично больше нравятся чужие. Женщина в торговом центре - как маршрутка, пока не крикнешь - не остановится. Женщина - как театр, сегодня комедия, завтра трагедия, а послезавтра гастроли в другом городе. Женщина - как любимый свитер, ты его конечно очень любишь, но на фига он тебе в Турции нужен? Женщина - как чай, кто-то любит покрепче, кто не очень, а кто-то с другом один пакетик на двоих заваривает. Женщина - как футболист, лежит стонет а ты думаешь: симулирует или нет? Женщина - как преподаватель на экзамене, вроде готовился всё правильно рассказал, а она тебя хоп и на какой-то мелочи подловила

Ничто так не освещает дорогу вперед, как свет моста, горящего за спиной.

Сьогодні Він знов прийшов піздно….Вона вже довго чекала на нього. Спочатку плакала, потім кричала, телефонувала мамі і подругам, а зараз просто сидить. Сидить тихенько наче мишиня.

Але коли чує оберт ключа в замку, схоплюється на ноги і біжить до дверей. Зараз знову почнуть лаятись……Кудиб мені заховатись?....може під ліжко?

Зьявилася Я в них після року їх одруження, якраз на річницю. Зараз Я з ними вже три роки… Я - це те що їх поєднує.

 Він зайшов до кухні, Вона біжить за ним і щось питає, смикає за рукав, плаче…знову плаче. Він відвертається і мовчить. Балакають про якийсь переїзд…Ми що переїзджаемо? Щось балакають про мене,…Він залітає до кімнати його рука тянеться до мене.

Я бачу всі вісім поверхів до низу. Вішу на руці. Вона відвертається, Він кидає мене в куток.  В  мене йде кров. Але мені не боляче , ні. Мені з ними добре, просто зараз в них такі часи….Кудись переїзжають….

Так вже майже місяць, на мені немає  живого місця…Але мені не боляче- Ні! Вони ж зі мною.  Потім вони мене полікують…..а зараз…. А зараз Я маю перечикати, потерпіти.

Мене кладуть в якусь клітку і везуть..Так приємно їх бачити знову разом. Так,  Вони мовчать, але ж вони разом….

              Може ми їдемо на дачу, як колись….

            Скрізь все таке біле…Дуже довгий коридор… Приємна пані посміхається їй. Щось розповідає.

            Виходить якийсь чоловік. Він теж в білому. Як та пані.

Він дістає мене з клітки і віддає йому.

В чоловіка в білому, дуже теплі руки…..Я й незнала, що у людей такі теплі руки….. Вони мене вже давно не брали до рук… Він приємно пахне, чимось заспокійливим…

Ми з ним віддаляємося від них. Я бачу як Вона починає плакати…Ми йдемо і йдемо, до дверей в кінці коридору…Знову обертаюсь ,…Вона кричить , плаче, падає на коліна, з нею пані в…..білому.  А його вже не видно, Він відвернувся і вийшов, в ті двері, в які ми щойно зайшли.

Всетаки чоловік в білому гарно пахне……..