У скільки разів відрізняються прибутки бідного українця і бідного американця? Приблизно 7 мільйонів громадян України (16,3%) живуть на дохід нижче за прожитковий мінімум. Рівень прожиткового мінімуму складає тільки 1108 гривен.  

Як пише ProstoFinansy, експерт Олександр Охрименко розповів, що в США бідними вважаються тільки ті громадяни, які мають в розпорядженні прибутки менше 40% від середньої зарплати по країні, а це приблизно 1200 доларів в місяць. У Німеччині бідними вважаються ті громадяни, прибутки яких менш на 50-60% від середньої зарплати - 1270 доларів. 

Таким чином, прожитковий мінімум в Україні дорівнює 150 доларам, а в США - 1200 доларів, різниця у 8 разів.  

При підрахунку бідних громадян Державна служба статистики використовує метод, який застосовується в ООН, : в державах Центральної Азії і Східної Європи бідним вважають тільки тих громадян, які витрачають в добу менше 5-ти доларів (40 гривен). Олександр Охрименко  уточнив, в Україні добовий ліміт витрат бідних складає 4,6 долара, а ось в країнах Європи добова планка бідного дорівнює 14 доларам.

Брат колишнього ректора-втікача Олександр Мельник запевнив, що не передавав Петру Мельнику свій паспорт.

Власні джерела служби новин у МВС підтвердили, що екс-ректор Податкової академії виїхав з України в ніч проти 10 серпня і скористався при цьому паспортом брата.

У Білорусі він уже продемонстрував свій паспорт – і втікача пропустили.

У Білоруській прикордонній службі факт перетину кордону не спростували, а українська прикордонна служба заявила, що вперше про таке чує.

За даними ТСН, Петро Мельник утік в Австрію.

ТСН спробувала поговорити з братом екс-ректора і попросити його показати свій паспорт.

Проте спершу Олександр Мельник тікав, і знімальній групі довелося влаштувати справжні автоперегони Ірпенем. Потім він таки зупинився, але паспорт не показав, заявив, що не знає, де він.

Олександр Мельник також сказав, що не знає і про місцезнаходження брата.

"Стерегти треба було! Ви попитайте тих, що упустили його! Якщо навіть й пройшов кордон з моїм паспортом, то там не Петро Володимирович винуватий, а ті, хто його упустив", - вважає він.

Раніше адвокат Мельника Руслан Місюна переконував, що екс-ректор знаходиться в Україні та перебуває на лікуванні. Він заявив, що той виходив з ним на зв'язок.

Попри страх Януковича перед Тимошенко, яка, вочевидь, залишається в його розумінні основним політичним конкурентом, він може погодитися відпустити її на лікування до Німеччини. У такий спосіб влада, з одного боку, суттєво підвищить шанси підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом, а з другого – може ускладнити життя опозиції

Замість того, щоб використати знання уповноваженого України в Європейському Суді для покращення ситуації, наша держава їх використовує лише як фіговий листок. Таку думку у коментарі Тиждень.ua висловила адвокат Валентина Теличенко.

І. Ніяка людська громада, здатна до життя і творчости, не може істнувати без власної внутрішньої моралі, без свого власного твердого поняття про добро і зло і без такого ж твердого переконання, що те, що вона хоче робити, єсть добро і те, з чим вона бореться, єсть зло. Тільки таке тверде переконання в правоті своїх хотінь дає кожній громаді моральну силу, без якої ніяке творче діло неможливе.

Коли б у нас такої внутрішньої моралі не було, ми стаєм одною з українських політичних партій, і тоді, як всяка українська політична партія, ми засуджені на смерть. А це тому, що сама суть всіх сучасних аморальних політичних партій полягає в боротьбі за істнуючу вже скрізь у розвинених націй владу і за опановання так само скрізь реально істнуючим державним апаратом. Позаяк на Україні нема ані української влади, ані українського державного апарату, то всі українські політичні партії мусять раніще чи пізніще щезнути і перетворитись в політичні партії російські або польські, може, тільки з українським провінціальним і опозиційним кольоритом.

Владу українську треба допіру сотворити. А творити владу можуть тільки люде моральні, то єсть люде, які глибоко всіми фібрами своєї душі вірять, що те, що вони творять, єсть правда, єсть добро. Люде, які своє особисте життя звязують з перемогою тієї правди і того добра, і люде, які ні на хвилину не сумніваються, що, во імя тієї правди і того добра, вони мають право накинути свою волю иншим людям, тобто власне сотворити владу. Коли б ми, замість творити кожним своїм ділом і кожною мислю реальну українську владу, зайнялись придумуванням ловких політичних комбінацій, які мали б врятувати неістнуючу Україну, то краще нам було б цю абсолютно безнадійну працю припинити.

Чи маємо ми свою мораль? Чи маємо ми своє творче поняття про добро і зло? Чи маємо ми тверде переконання, що те, що ми робимо, єсть добро і те, з чим ми боремось, єсть зло? І чи мораль наша настільки сильна, що вона примушує нас віддавати всі, дословно всі свої сили для перемоги добра? <...>

II. Без жертв не можна збудувати ніякої влади, ніякої держави, а тим більше держави української. Але для жертви, крім моралі, необхідний порив діла, з цієї моралі випливаючий. Коли не повстала досі Українська Держава, то це головним чином тому, що за рідкими винятками будувати її брались люде аморальні і в наслідок цього без пориву для жертв во імя своєї моралі. Переважно це бували політичні спекулянти, які спекулювали на допомогу московську, польську чи турецько-татарську і, не маючи власної моралі, вірили в щасливу політичну спекуляцію, в те, що діло «само зробиться», а коли воно само не робилось, то зраджували і перебігали до инших таких же спекулянтів.

Влада, держава і нація – все це продукти волі і творчости, а не рослинного, вегетативного життя. Наша віра може здійснитись або не здійснитись. Може статись реальним фактом або остатись літературною утопією. Чого ми хочемо: чи творити діло, чи фабрикувати утопії? Коли творити діло – то ми не маємо права бути інертні ані одної хвилини. Сон, їжа, спочинок – це все мусимо робити з одною тільки думкою: збільшення наших сил, потрібних для діла, а не віддаватись цьому, як процесові життя, процесові істнування і насолоді з істнування. Можливо, що індійський факір, який в контемпляції життя простоює цілі місяці на одній нозі, єсть наймудрішою людиною в світі. Але над ним панує англосаксонська активна, творча раса. Нам треба сотворити Україну, а не перебувати в контемпляції якоїсь соціольоґічної мудрости. Всі ми мусимо працювати над збільшенням нашого хотіння здійснити нашу віру і над збільшенням нашої активности. Той, хто лінується, хто не хоче викресати з себе максімум енергії, такої творчости й продуктивности, на яку він тільки здатний – хай пам’ятає, що він не тільки не вносить своєї праці і своєї жертви в наше спільне діло, але ще заважає другим і тим – розвалює нашу організацію, бо приклад інертности і привязаности до приваб пасивного життя страшенно заразливий, особливо серед нас – Українців. Коли ми не активні, значить, ми взялися не за своє діло, значить, ми мусимо підождати, щоб витворилась десь якась організація, яка нас своєю активностю зажене в свої ряди, так як загнали нас колись в свої ряди старі активні аристократії: російська і польська. Значить, ми не в стані сотворити своєї організації, яка взяла б на себе активну, організаторську роль серед нашої пасивної хліборобської маси.

Чи це значить, що ми мусимо бути вертливі, балакучі, назойливо показні – творити те, що Галичане називають польським словом «трамтадрація». Нічого б не було для нас страшнішого, якби ми обернули свою енергію тільки на зовнішні прояви руху, тільки на пропаганду формою, яка неминуче обернулася б в позерство, в штуку акторську, а не громадське будівництво. Люди дійсно віруючі і сильні завжди скромні, спокійні і у всяких зовнішніх проявах своєї суті – здержані. <...>

III. Як буде у нас тверда віра, випливаюча з неї тверда мораль і буде порив та активність – будуть у нас і матеріяльні засоби для здійснення нашої віри і нашого пориву. Ми ж організуємо не людей, що живуть з політики і яким перш за все потрібні для політики гроші, а організуєм економічний і то економічно сильний хліборобський клас. І ми віримо, розуміється, що клас наш має економічну здатність, має здатність творити економічні умови не тільки для свого матеріяльного істнування, а для істнування цілої нації. І дійсно не чути, щоб десь якийсь український хлібороб умер з голоду. Коли допустити, що весь наш клас потребує для свого істнування «казенного пособия», то його місце і наше разом з ним в приюті для старців або для немовляток, а не на полі битви, де рішається доля Української Нації і Держави.

Отже, клас наш не потребує грошей, а потребує чогось иншого. Він потребує вищої і кращої, тобто більше моральної громадської організації для зорґанізо-вання, відповідно до змінених умов, своєї економічно матеріяльної продукції. Він вже не може сіяти і орати під охороною якоїсь чужої влади, бо тієї влади вже немає. Він мусить сам сотворити собі владу, – сотворити державу і сотворити національну спільність з иншими людьми, з иншими класами, що живуть на Україні. Оця громадська творчість – це власне завдання нашої організації. І Коли вона – ця громадська творчість класові нашому для його життя потрібна, то він нам матеріальні засоби на цю творчість дасть, але тільки під умовою, щоб це дійсно була творчість, тобто, щоб ми йому дали нову віру, нову і сильну громадську мораль і щоб ми на власному прикладі давали йому доказ, що ця наша мораль робить нас більше здатними до життя, дає нам самим більшу енергію, більшу відпорність і більшу активність. І тому мені здається, що не гроші нам перш за все потрібні, а перш за все потрібна нам тверда віра, тверда мораль і великий порив та велика активність, випливаюча з цієї нашої внутрішньої моралі. Гроші на наше істнування тоді прийдуть від нас самих, від нашого класу. Про це, що істнування наше звязано з істнуванням нашого класу і що в нашій потрібности для нашого класу як творців і проповідників його нової моралі, як його організаторів на підставі цієї нової моралі – лежить єдине джерело нашого істнування – ми не повинні ніколи ні на хвилину забувати.

IV. Але завжди памятаючи про це, ми не повинні так само ані на хвилину ідеалізувати собі нашого класу і забувати про ту дійсну громадську атмосферу, серед якої нам приходиться і прийдеться працювати. Серед класу нашого, як і на цілій, зрештою, Україні, і серед всіх Українців панує повна духовна прострація і повний упадок громадської моралі. Ніхто нікому не вірить, всі один одного ненавидять і бояться. Серед хліборобів, як і взагалі серед всіх Українців, можна вже купити людей для якої угодно подлости і т. д. Все це основні симптоми цієї страшної хвороби, яка викликана у нас, з одного боку, загальною деморалізацією європейською, а з другого – упадком і розкладом старої російської Імперії, яка нам давала досі свою мораль і ті громадські організаційні форми, серед яких ми жили. Щоб зібрати наших розпорошених і здеморалізованих людей назад в одну організовану громаду, треба такої нової фанатичної віри і такого фанатичного завзяття з боку якоїсь одної громадської групи, щоб вони потрясли до глибини цілий ослаблений нервовий систем колективу і дали йому здоровля в формі народження серед нього нової громадської віри, нової громадської моралі і основаних на цій новій моралі – нових організаційних форм. Але, крім віри і завзяття, потрібний такій групі для виконання її організаційних завдань ще й авторитет.

Дійсний авторитет витворюється поволі. Але, щоб витворитись, він мусить наростати. Коли авторитет не наростає, він падає – це закон. І з цього боку вважаю, що не все у нас благополучно. І знов тільки дрібні факти, настільки дрібні, що не буду про них і згадувати, викликали у мене деякі рефлекси, а разом з ними деякі думки, котрими хочу поділитись з Вами.

По статуту нашому ми маємо обовязок піддержувати рівність авторитету – і Ви знаєте, Брати, що цю рівність – все обстоював і все обстоюю, розуміючи, що наш спільний авторитет всіх нас буде рости тоді, коли ми будем берегти і боронити авторитету кожного з нас.

Але буває дві рівности авторитету. Єсть одна рівність демократична, рівність, яка руйнує авторитет, і рівність аристократична, яка будує авторитет. Перша – це рівність руїнників, друга – це рівність будівничих. Постараюсь пояснити це складне питання на прикладах.

Руїнники потребують теж авторитету для організації руїни, бо і руїна мусить бути організована. Але одночасно вони бояться наростання авторитету, бо всякий авторитет має в собі елементи послуху, елементи сталости, здержування, а значить, елементи припинення руїни, що для всяких руїнників небажано. Навпаки, творці потребують наростання авторитету, бо творчість вимагає непреривного і сталого напруження, і наростання однородної і консеквентної волі - а таке напруження і наростання не можливі, коли авторитети міняються, коли вони не наростають, а все, вискочивши на хвилину, падають І дають місце иншим авторитетам, тобто або зовсім иншій волі, або иншій відміні і ин-шому напрямкови волі.

Наші січові руїнники в часах дегенерації Запоріжжя своїм виборним отаманам, по виборі, мазали болотом голову і в руку замість булави вкладали очеретину. В той спосіб вони символізували принцип демократичної рівності авторитету, мовляв, хоч Ти і на чолі, але Ти таке саме нічтожество і сміття, як і ми, і ми кожної хвилини можемо тебе скинути. Цей принцип пройшов в плоть і кров нашої нації і став предметом похвальних гимнів для наших істориків, політиків і цілої нашої демократії. Забувають тільки ці наші демократичні політики і історики додати, що ці самі «свободолюбиві» Запорожці повзали на колінах перед московським царем тоді, коли цей царь покорив їх маєстатом свого непреривного, все зростаючого авторитету, створеного охлократичною московською аристократією.

У лицарства, яке побудувало всі великі світові держави, був звичай при ласуванню на лицаря ставати на коліна перед старшим, а так само ставати завжди на коліна перед першим лицарем в державі, перед Монархом. І той Монарх міг дати наказ карати провинившогося лицаря, але не міг оддати наказу дати йому сто нагаєк, як це завжди робили сильні запорожські отамани зі свободолюбивими демократичними запорожцями. Бо серед творців держав була рівність аристократична, а не рівність демократична. Лицар-творець, стаючи добровільно на коліна перед старшим лицарем чи перед Монархом, віддавав в його лиці пошану своїй власній вищости, яка склоняє коліна перед тим, хто в його очах мав бути авторитетом і мав своїм непреривним авторитетом цю вищість лицарську і діло лицарське творити та захищати. Таким способом в цій символізації знайшли собі вираз два відмінні принципи рівности авторитету. Демократичний, при якому авторитет має все нахил падати, йти в долину, осмішуватись, банкрутувати, і аристократичний, при якому авторитет все наростає, йде в гору.

Коли ми хочемо сотворити Українську Державу, ми мусимо творити все зростаючі, а не так, як наша демократія, все падаючі авторитети. А для цього, перш за все, – не одступаючи ніколи перед найострішою навіть взаїмокритикою, бо гостра, але моральна критика ніколи не нищить авторитету, – ми мусимо уникати! боятись того, що нищить в самім зародку всякий авторитет: Ми ніколи не пошт взаїмно себе клепати пораменню з іронічною усмішкою і добродушною поблажш-востю для спільної – мовляв – нам всім людської слабости.

Крім того, як завжди, так і тут, ми повинні памятати, що ми хочемо сотворити Україну, а не захопити в свої руки неістнуючу українську владу. Бо якби ми хотіли захопити вже істнуючу владу, то, розуміється, ми могли б обмежитись і демократичною рівностю авторитету. Що це значить? – Партія, яка хоче з чиїх-небудь рук вирвати для себе істнуючу вже реально владу, потрібує так само організації і нровідництва. Провідник мусить сміло йти вперед і вести атаку, а організація підпирає його ззаду так, щоб він дійсно міг розвалити тих, хто в даний момент держить владу. Але на момент, коли це станеться, провідник повинен твердо памятати, що голова у нього болотом мазана, а в руках у нього очеретина, і що коли він сам хоче удержатись при здобутій владі, то мусить здобиччю поділитись зо всіми, хто йому владу здобути помагав. Для цього потрібна демократична рівність авторитету, для цього треба вже в часі боротьби, в часі підпирання такого демократичного авторитету, потихеньку його осмішувати, потихеньку понижати його так, щоб, в момент перемоги і в разі непослуху, його легко можна було повалити.

Творці, а не руїнники, знаходять радість і вдоволення в самім процесі творчости, а не в добичі, яку ця творчість може за собою принести. Тому та рівність авторитету полягає на вимаганню од кожного більшої творчости і вищости, а не на підкреслюванню рівних хиб і рівної низчости, що необхідне для рівного поділу добичі. Тільки творячи кожної хвилини в кожній мислі і поступку нашому отаку аристократичну рівність авторитету серед нашої орґанізації, ми найдемо в ній моральне вдоволення, спокій і радість, які дає сама творчість, а не надія на такі чи инші особисті перспективи. А без такого вдоволення, такого спокою і радости не може бути наростання в нас нашої внутрішньої моральної сили і нашого авторитету. Ось, на потребу розвивати в собі чимраз більше: тверду віру, внутрішньо-громадську мораль нашої організації, активність і авторитет – повинні ми звернути найбільшу увагу, вступаючи в другий рік нашої спільної праці і нашого спільного творчого громадського життя.



Уривок з праці

Не люблю я копіпасту, але тут не можу втриматись :)

(як добре, що у нас таки МОВА :) бо так знущатись з лідером братньої держави можна можливо лише язиком:) )

стадионы и концертные площадки.

 

На территории только двух областей, Луганской и Донецкой, почти в авральном порядке строятся и реконструируются 23 стадионо - полигона для тренировок голубой гопоты и концертные площадки под выборы 2015 года - легче в толпе оболванивать народ, когда под фонограмму открывающих рот артистов на уровне фоновых шумов вкладывают нужные управляющим установки, попросите знакомых звукорежиссёров разложить фонограммы того же Стаса Михайлова - и всё становится на свои места, методики нейролингвистического программирования и управления поведением индивидуумов, испытанные, кстати, в конце 70-х, начале 80-х годов на советских атомных подводных лодках.

 Реконструкция этого стадиона требует, как минимум, около 16-19 миллионов гривен, когда на более-менее приличный ремонт больницы не могут найти и 500 тысяч несчастных украинских гривен. А сколько украсть можно на этом стадионе. А о бесчисленных золотых куполах вы и сами знаете - возвращение в 19 век и в Азию. Хреново жить в голубой стране футболистов, попов и педерастов. Аминь

 Сергей Чёрный

Вітчизняні ЗМІ умудряються хитромудро обходити увагою фестиваль "Остання Столиця"

(вчитайтесь! це написано 25 грудня 1978 року — 7 січня 1979 року)

взято від
http://mykola.com/index.php?option=com_content&view=article&id=98:2012-10-25-14-29-26&catid=42:berdnyk&Itemid=33

Росіє!

У минулі часи, дружні або ворожі, діалоги між народами тривали постійно. Вони відбувалися стихійно. В сучасну добу

цей привілей народних речників узурповано диктаторами — насильниками Права. Тому велика німота панує в духовній сфері наших націй, а натомість клекоче соціальний базар брехнею, зрадою і мізерними підробками єднання, дружби та злагоди.

Переступимо вікові мури відчуження та страху і розпочнемо вирішальну розмову — розмову тисячолітніх сусідів, найтісніше пов’язаних спільною долею, спільними стражданнями і грядущим катаклізмом, котрий зруйнує все примарне і освятить все святе.

Росіє! Ти не монолітна в дусі своєму: є Росія тиранів, катів, мучителів, зрадників, брехунів, убивць, — а є також Росія поетів, повстанців, космічних творців, мислителів, святих, трударів і люблячих матерів, які несуть естафету любові крізь криваві епохи занепаду й смерті.

Це послання — до обох Росій.

Дух України промовляє до твого духу, Росіє, в цьому діалозі. Хай ці слова стануть для тебе останнім попередженням і останньою можливістю воскресіння.

325 років тому в Переяславі ми дали одне одному лицарське слово на побратимство, на єдність, на вірність. Кожен з нас від того тривожного дня посіяв безліч різних зерен у землю кількох поколінь.

Вже четверте століття, Росіє, ми йдемо спільним ланом, пожинаючи врожай, заповіданий прадідами. Який же той урожай?

На сцені соціального базару буде дана однозначна відповідь: Україна й Росія — рівні серед рівних, дві великі сестри, зростають, квітнуть і йдуть до сяючих вершин. Україна дає стільки-то сталі, чавуну та вугілля, хліба й сала, випускає ось таку кількість книг, має стільки-то мільйонів студентів, учених та героїв праці.

Проте ці плакатні визначники, Росіє, втомили дух України. Вона відкидає їх з огидою і показує на своє чоло.

Глянь на моє чоло, Росіє, — ти побачиш терновий вінець!

Так, результат багатовікової спілки наших народів — Голгофа України, — окраденої, замученої, оббреханої, розіп’ятої.

Не поспішай лютувати, Росіє! Задумайся і згадай минуле: твоє духовне падіння і наша ганьба почалися в той день, коли ми, не розпізнавши гадючого духу московських тиранів, відкрили Золоті Ворота України для чужинецьких орд.

Що ж попливло крізь наші Золоті Ворота до тебе, Росіє, і що приплинуло до нас? Все відбувалося на історичному полі, нічого не можна приховати!

Ти отримала наші багатющі землі, Росіє, а на додачу — трудящі руки і мистецькі душі, рівних яким мало у світі. Ти безжально пожирала наші багатства і безсоромно смоктала творчий геній України, привласнюючи собі пріоритет і славу. Ти прикрила убогість та нікчемність своїх лицарів і опричників нашою піснею, нашою науковою думкою, звитягою наших лицарів. А натомість?

Ти зруйнувала колиску свободи — Січ Запорізьку, дивовижний витвір Еволюції, який міг би на кілька століть наблизити епоху волі й народовладдя. Ти привласнила собі все, що було пов’язане з історією запорізьких лицарів духу, — клейноди, архіви, легенди, пісні. Ти наклала вето на саму пам’ять про них, бо жахаєшся їхнього воскресіння у духосфері сучасності.

В цьому діалозі не варто перераховувати всі факти та імена: архіви твоїх жандармських катакомб мають усе, щоб освіжити пам’ять. Тому згадаю лише основне.

До спілки з тобою український народ виборював свою суверенність, свою волю, і в тій борні гартував душу, творив пісню і високу мисль космічного всеохоплення. Ми не грабували чужих багатств і не захоплювали чужих земель. Жадаючи волі, ми шанували волю сусідів. Ми не мурували в’язниць, не городили кордонів, не творили кріпаків з вільних громадян. Наша щирість веліла бачити у сусідів такий же духовний стрій, як і в собі. Це була жахлива помилка.

Закон з’єднаних посудин ілюструє історичну ситуацію нашого єднання. Духовний та економічний вакуум Московщини нездоланно смикнув до себе все, чим багата й славна Україна.

А щоб волелюбне серце народу не могло дати відсіч зрадникам і дворушникам, необхідно було знищити віковий корінь сили і вільності інститут козацтва та кобзарства, — ці два крила українського генія.

О, як ти безжально, Росіє, нищила, обкарнувала, висмикувала пір’їни з тих райдужних крил!

Крило козацьке ти одсікла одразу — і найжорстокіше! А розсіяні залишки лицарів розвіяла у безвість: непокірними загатила фінські та сибірські болота, а покірнішими обставила свої кавказькі кордони та почала звойовувати апетитні східні території.

Крило кобзарське відсікти було важче: ампутація розтяглася на кілька віків, тим більше, що джерело творчості пливло з бездонної криниці серця народного. Проте твій чаклунський дух, Росіє, знав, що то — основне завдання, бо доки вимахує в повітрі кобзарське крило — може бути регенероване й відроджене одсічене козацьке крило.

Ти почала випивати, висушувати творчу криницю України. Як гусінь, оповили нашу землю петрові й катеринині ублюдки та свої перевертні. Колись найосвіченіший в Європі народ опустився в найнижчі круги інферно: пекельні слуги не знали, як ще дошкульніше вдарити по серцю України, щоб померкла, нарешті, райдуга на творчому крилі.

В ту критичну добу лише явище Шевченка врятувало Україну від деградації і воскресило райдужне крило генія рідного народу. То був дивовижний прорив джерела творчості із надрів Духосфери.

Лютість ворожого духу Росії була вражаюча. Проте вже пізно було щось робити: заборона лише роздмухувала б вогнище відродження. Гадючий чаклунський дух обрав інший шлях — шлях визнання і введення в свою програму. Пророк, з яким обнімається ворог, втрачає більшість своїх революційних сил!

Могутні соціальні потрясіння XX віку не принесли Україні воскресіння: всі творчі сили були втягнуті у хитру гру політичних шахраїв: деякі з нас лягли на полі бою, деякі впали з роздробленими черепами у підвалах ЧК та гестапо, деякі згнили в сибірських таборах, деякі обрали шлях Переяслава — шлях ганьби і прислужництва.

Досвід трьохсотлітнього прислужництва та приниження показав: одна помилка, одне хитання дає ланцюгову реакцію помилок та падінь у грядущому. Те, що зроблено сьогодні — неможливо переробити завтра. Чорні зерна зради і страху виростають в чортополох занепаду, з якого годі шукати виходу.

Висновок такий: кожен народ повинен сам вирішувати свою долю, не дозволяючи іншим народам перебрати на себе керівну ініціативу.

Краще вмерти героєм, ніж животіти кріпаком!

Ми мали такий лицарський заповіт і — зневажили його! Століття рабства — розплата за зраду перед духом волі!

Але ти, Росіє, не радій, не танцюй над купою обсмиканого райдужного пір’я! Ті обрубані крила не приросли органічно до твого зміїного тулуба. Ти обтяжила себе злочинами, падіннями, зрадами, від яких тебе не очистять всі твої святі й подвижники. Ти стала гігантською в’язницею народів, і не захотіла зруйнувати ту в’язницю після Жовтневої Революції, а ще сильніше стиснула в правиці скіпетр жорстокості.

Той скіпетр ти ще, ще й ще невблаганно опускала на голову причинної України — божевільної Діви, котра так необачно наділа на свій палець обручальний перстень.

Хто зміряє океан муки, в якому пливе Україна? Хто опише страждання мільйонів померлих від штучного голоду в 33-му році? Хто зможе розповісти про ридання тих, хто був безневинно розстріляний у 37–39 роках? Хто обніме духовним оком незміряний світ приниження, безправності, деградації, ув’язнень, безвісних смертей, голодувань, втрати ідеалів, — той світ, який став історичним фантомом України, її прокляттям, її невпинною реальністю?

Тисячі вбитих поетів, митців, мислителів… Ще тисячі й тисячі втомлених, підкуплених, застрашених!

У той час, як всі народи Землі прагнуть до волі і знаходять шляхи до неї, ти, Росіє, накинула аркан на шию України і безжально душиш її, щоб вибити з неї пам’ять про славне минуле, про космічне покликання її буття!

І навіть тепер, коли син України Корольов відкрив для тебе Браму Космосу, навіть у такий духовний час ти не хочеш зм’якшити своє жорстоке серце, Росіє! Всі кращі сини українського духу знову в неволі, на засланні, під невсипущим оком жандармів! Кожен, хто сказав тобі слово Правди, — відчув удар твого скіпетра жорстокості. Незламний Мороз — за що ти караєш його? Хіба не за героїчний захист української культури?! Ніжний Сверстюк, який творчим духом оглядав риштування українського собору душі, — невже ти так жахаєшся його? Правдивий Лісовий, який добровільно пішов на ешафот, щоб сказати тобі слово перестороги, — невже ти не бачиш, що такі люди готові подати тобі дружню руку навіть після жорстоких ударів?!

А за що ти опустила меч кари на Миколу Руденка — космічного поета, устами якого Бог дав тобі слово відродження і грядущого знання; за що ти так тяжко скривдила його і його побратимів, котрі прийняли на себе місію захисту поневолених — Лук’яненка, Тихого, Матусевича, Мариновича, Вінса?

Світличний, Чорновіл, Стус, Килимець, Стосів, Шабатура — десятки героїчних чоловіків та жінок України, вся вина яких лише в тому, що вони правдиво мислять і діють, — що вони вчинили тобі, Росіє?!

Ми не станемо рахувати втрати! Дух України знову й знову народить нас для страшного двобою із драконом Неволі й Жорстокості! Але ти, Росіє, повинна в цей грізний історичний час визначити свою стежку і свій духовний статус! Пам’ятай — ось для тебе настав час вирішення: воскреснути серед вільного кола народів або впасти в запустіння і забуття!

Нехтувати цим попередженням не слід — ні сила, ні страх інших народів не врятують тебе від тієї долі, яка чигала на всіх насильників, — від долі повного знищення!

Проте, ненавидячи тиранічну Росію, я щиро люблю іншу Росію — голубооку дівчину з казки, яка знемагає в чаклунському сні, обнімаючи хижого дракона. Я шлю вітання тій Росії в день 325-річчя нашої спілки — Росії Сергія Радонежського, Росії Реріха, Росії Лєрмонтова і Єсеніна, Шукшина і Горького, Ціолковського і Разіна! Воскресни, русява принцесо, до космічного буття, воскресни від тяжкого кошмару в’язниць, термоядерних арсеналів, кріпацького духу, шовіністичних зазіхань! Спільна стежка Любові поведе нас до Світу Радості!

Братерство Духовних Республік чекає на нас. Незміряні Епохи Космічного Творення відкривають брами для Дітей Любові. Твоє воскресіння, Росіє, і наша непорушна дружба — запорука того, що Земля вийде з глибин інферно до неба Єдності!

Але спочатку слід пройти Страшний Суд — Суд Божий. Ти, Росіє, — чорна чаклунко, спадкоємнице Петра і Катерини, — повинна дати відповідь перед Ликом Вічного Судді. Я шлю тобі цей історичний виклик: на суд! На суд! На суд! Божий суд розпочався!

Кров людська — не вода! Земля не приймає її, і кожна краплина волає до неба. Хай вона впаде на тебе, Росіє Петра і Катерини, Сталіна і Берії, Росіє сучасних Безликих! Хай спопелить вона гадючу шкіру Дракона, щоб спляча красуня могла прокинутися до життя Духу!

Я свідчу на Суді Божому ім’ям України — свідчу за зраджених і замучених козаків, за знедолених кріпаків, за зганьблену пісню, за принижену думку, за численні покоління, котрі вмирали на чужому полі, не виконавши народної місії. За мільйони померлих від голоду, за тисячі розстріляних сучасників моїх, за мільйони забутих, страждаючих від суму, відчаю та безвиході!

Дай відповідь Богові, Росіє, і прийми альтернативу:

Лише повна Воля для скованих тобою народів звільнить тебе! Лише Епоха Духовних Республік, Святих Народів, вільних від політико-економічних кайданів чужих ідеологій, відкриє для нас життя суверенності й обопільної дружби. Україна не бажає більше тягти чужу колісницю до термоядерної прірви, до повної творчої деградації!

Я виходжу до тебе у пустельне вранішнє поле, двоголовий орле Росії! Я сам-на-сам викликаю тебе на герць, як це велося в казкові часи! Діва-Україна благословила мене на подвиг і сказала на прощання: — Бийся без щита!

І я стою супроти тебе, древній Драконе, з відкритими грудьми, — але безстрашно! Йди сюди — зі своїми в’язницями, бюрократичними бандами, царями, вождями, стукачами, провокаторами! Ти не зможеш перемогти мене, бо я — Безсмертний Дух України!

На бій! На бій! На бій!

Не роздвоюйся, хитрий орле Росії, хай обидві голови твої дивляться в очі мої! Ставка бою — Воля України і Воля Росії, закутої русявої принцеси, яку ти стережеш!

Я кинув виклик на бій, я послав позов на Божий Сул, — ти чуєш, Росіє!? Ось моє тіло — ти можеш опустити на нього скіпетр жорстокості! Я знаю — моє тіло загине! Загине і твоє проявлене тіло, історична химеро, двоголовий драконе!

Зате я знаю і провіщаю іншу реальність: перед Ликом Божої Матері Причинна Україна і Закута Росія воскреснуть в Любові і в Космічну Епоху вже ніхто й ніщо не роз’єднає їх!

Терновий вінець України відкриває браму Любові!

Росіє, я сказав!..