Про співтовариство
Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Шукати в архіві
Вічна слава
- 09.08.15, 19:47
Вагітна розвідниця ДУК «ПС» Анастасія Горбачова з позивним «Лисиця» під час загибелі не перебувала на передовій. Вона загинула від пострілу в серце із мисливської рушниці у своїй квартирі в Маріуполі, або поруч з містом.
Про це повідомляє УНН з посиланням на коментар командира 8-го батальйону ДУК «Правий сектор» Андрія Червень, новину передає «Преса України».
Як розповів побратим розвідниці, у момент загибелі вона не була на передовій. В даний час мало що відомо про обставини смерті «Лисиці».Передбачається, що дівчину застрелили в квартирі в Маріуполі, де вона проживала, або в околицях міста. Правоохоронці взяли в роботу дві робочі версії, це може бути вбивство чи нещасний випадок.
«Мені важко щось сказати. Нещасний випадок... Вогнепальне поранення в серце. Або вбивство. Принаймні, мені це розповіли оперативники з Маріуполя», — коротко сказав Червень.
Як стало відомо, із загиблою можна буде попрощатися завтра, 10 серпня, на базі «Правого сектора» під Маріуполем. Після чого Анастасію Горбачову повезуть в її рідні Чернівці, де в середу, 12 серпня вона буде похована.
Раніше ми повідомляли: Пішла з життя одна з розвідниць «Правого сектора» Анастасія Горбачова з позивним «Лисиця», яка виношувала дитину. На ранньому терміні вагітності вона ще ходила в розвідку, оскільки була сміливою і не боялася перетинати мінні поля. Про її загибель повідомила журналістка і член ДУК ПС Олена Білозерська.
Вічна пам"ть героєві
- 09.08.15, 19:37
У зоні АТО під час розвідрейду та сутички з бойовиками загинув лейтенант, командир взводу спостереження і технічних засобів спостереження 57-ї ОМПБР із позивним «Барс», він же Андрій Гуричев – чемпіон світу з пауерліфтингу.
Про це розповів боєць Анатолій Стельмах, новину повідомляє «Преса України».
«Випускник Златопільській гімназії, золотий медаліст Андрій Гуричев за своє коротке життя встиг дуже багато. Отримав першу освіту - закінчив Севастопольський національний університет ядерної енергетики та промисловості. Під час навчання захопився пауерліфтингом - і завдяки наполегливим тренуванням уже в 2012 році отримав золото на чемпіонаті світу. Саме тоді він зрозумів, що хоче присвятити життя спорту», - розповів про Андрія товариш.
Гуричев родом із Кіровоградщини. Він пішов захищати Батьківщину добровольцем, планував підписати контракт зі Збройними Силами.
«Він загинув від вибуху міни. Калібр міни - саме той, якого не повинно бути, згідно з Мінськими домовленостями, у зоні бойових дій...», - відзначив боєць.
24-річний «Барс» був командиром взводу розвідників. 5 серпня він пішов у свою останню розвідку.
Нагадаємо, у зоні проведення антитерористичної операції під Луганськом загинув чемпіон України з греко-римської боротьби Віталій Ставський. Бійцеві 80-ї аеромобільної бригади було лише 23 роки.
Це, радує
- 09.08.15, 19:30
Невідомі активісти вивісили у центрі Москви на Кримському мосту український прапор. Національний український символ висить на мосту вже другий день.
Про цю новину повідомляє «Преса України».
Жителі російської столиці відзначають, що прапор з'явився на мосту ще в суботу – він був закріплений на одній з опор мосту. Протягом доби він майорів на вітрі, але пізніше поривами вітру його забило в щілину між опорами.
Зазначимо, що протягом останнього року в Москві відбулося декілька випадків, коли російські громадянські активісти, які не підтримують політику Кремля, заявляли про свою підтримку українському народу. Так, 24 серпня 2014 року п'ятеро росіян намагалися вивісити прапор на Великому Кам'яному мосту в честь Дня незалежності України. Поліція затримала активістів за «акцію в підтримку України», вони були притягнуті до адміністративної відповідальності за статтею 20.2 КоАП (порушення встановленого порядку організації або проведення акції).
Але найбільш відомим випадком вивішування українського прапора в Росії стало його розміщення 20 серпня 2014 року на шпилі сталінської висотки на Котельнічеській набережній. Тоді ж червона зірка, яка вінчала шпиль, була розфарбована в жовто-блакитні кольори. Столична поліція заарештувала чотирьох російських альпіністів, які в той день проводили тренувальні підйоми на міські висотки. Трохи пізніше у розкрасці зірки в українські національні кольори зізнався київський руфер «Мустанг». Незважаючи на це визнання, влада не відпустили російських альпіністів і сьогодні продовжується розгляд справи за їх обвинуваченням.
Раніше ми повідомляли: Самопроголошена влада ДНР і ЛНР мають намір увійти до складу України, зберігши при цьому захоплені ними території. При цьому проросійські терористи готові визнати Крим українським і навіть вивісити в окупованому регіоні українські прапори.
Погляд на злободенну тему
- 09.08.15, 19:22
Автор этого текста живет в Макеевке Донецкой области. Он не уехал год назад, когда город заняли сепаратисты. Не уезжает и сейчас, несмотря на то, что война продолжается. Наблюдает, анализирует и делится своими мыслями.
* * *
Материал вовсе не претендует на всеобъемлющий охват этой темы и уж тем более на научность мыслей.
Проблема идентичности очень сложна и требует профессиональной оценки другими словами, с различных сторон и не здесь.
Хотел бы скорее поделиться художественными наблюдениями того, что я вижу на Донбассе вот уже два десятилетия, и что так упорно не замечалось нами ровно такой же срок.
Сегодняшняя война в ее местном срезе, то есть в срезе тех людей, которые действительно имеют украинские паспорта, но воюют в рядах "Новороссии", – это не просто 24 года "голого поля", на которое бросались какие угодно зерна и семена.
Это и целый котел различных культур и ментальных течений, которые впитывали в себя Донецк, Харцызск и Макеевка на протяжении десятилетий, прежде чем здесь решили высадить такую экзотическую для местной ментальности культуру, как Украина.
О Донбассе принято мыслить целым рядом стереотипов, имеющими под собой, впрочем, и весьма реальные корни.
В первую очередь это так называемый "аргумент силы", когда любое проявление или апелляция в сторону закона или норм права вызывает ироничную ухмылку и воспринимается как некая слабость.
Здесь же берет свое начало и образ классического "донецкого гопника", распространившийся чуть ли не на всех жителей региона вместе взятых. Спортивный молодой человек в серой кепке с кастетом в руке, говорящий на "блатном" жаргоне и понимающий только такой же язык кулака. И в каком-то смысле это вполне справедливо.
Все дело в том, что без малого полтора десятилетия, с начала 90-ых годов, донбасская идентичность целиком выстраивалась на тюремной "понятийной" культуре, укоренившейся от поведения до языка.
Зона и тюремный жаргон, а вместе с ним – и способ мышления, при котором презирается слабость и уважается сила, всегда определяли взгляд на жизнь местных как на четкую иерархию. В ней любое равенство и попытка жизни "по правилам" тут же разбивались о пропасть между зарплатой честного работяги и джипы криминала, державшего весь регион.
Парадоксально, но именно к таким "смотрящим" и было сформировано особое уважение со стороны тех, над кем эти самые "смотрящие" и стояли.
То есть, со стороны большей части населения, жившего одновременно в двух реальностях: политико-правовой под названием "Украина" и криминально-иерархичной, в которой вопросы решались куда эффективней и жестче, чем за годы скитаний по порогам судов.
Сегодня большая часть Украины до сих пор не может понять, как на Донбассе стала возможна такая тотальная поддержка криминалитета во власти, пирамиду которого возглавил сбежавший президент.
Янукович олицетворял собой не просто саму географию вроде фразы "да это же наш", но и целую систему ориентиров и ценностей, понятных от рядового шахтера до местного зэка. И именно поэтому разрозненные ранее части донбасской ментальной мозаики слились в один образ грубого авторитета, подсознательно понятный и ясный каждому, кто жил на донбасской земле.
Но разность ментальных настроений ощущалась и в части культуры: музыка, кинематограф, книги – все это формировало принципиально иное отношение к жизни, чем, скажем, у жителей к западу от Днепра.
Так, пока Киев и Львов слушали "Скрябина", "Океан Эльзы", "ВВ", – здесь, на Донбассе, большую популярность приобретали "Кино", "Наутилус" и М. Круг, а шансон и вовсе стал целым маркером донбасской культуры.
Сюда же относится и романтика обреченной и потерянной жизни, жизни на грани закона, смерти и "правды", как ее понимали тогда на Донбассе – своего собственного небольшого мирка с внутренней ситуативной справедливостью, культивируемой в таких ставших здесь классикой фильмах, как "Брат", "Асса", "Игла".
Отдельно стоит сказать о языковом срезе донбасской идентичности, ибо в этом отношении в среде местных маргиналов, наполняющих собой обычные дворы Макеевки, Тореза и Донецка, и по сей день ничего не поменялось.
Если обратить внимание на способ выражения мыслей этих людей, то, кроме обязательного мата, в их лексиконе присутствует в большом количестве так называемая "феня" – тюремный жаргон, который априори подсознательно определяет специфику видения жизни (в том числе и политико-правовую) человеком, который на нем говорит.
Причем "феня" пронизывает все возрасты и нижние социальные пласты: ее употребляют как дети, так и рядовые шахтеры и металлурги, хотя в сравнении с 90-ми ее процент в местном сленге существенно снизился.
Несмотря на такую повальную "религиозность" сегодняшних любителей "русского мира", еще одним маркером местной ментальности всегда были очень слабые семейные и религиозные связи, особенно в сравнении с Западной Украиной, где семья и религия возведены практически в разряд культа.
Большинство жителей Донбасса действительно считают себя православными, но зачастую само православие выражается лишь в посещении церкви на Пасху, а теперь и крестным знамением в каком-нибудь казачьем полку перед боем.
Религия здесь носит скорее декоративный характер и более опирается на всю ту же глубинную тягу местных к подчинению и иерархии, на которой и сегодня так талантливо играет хозяин Кремля.
Но все это отнюдь не означает, что за 24 года ничего украинского в Восточном регионе не было вовсе. Думаю, в отношении Донбасса вполне справедлива аксиома "чем меньше город, тем больше в нем нашей страны".
Как ни парадоксально, но именно в селах Донбасса сохранился украинский язык, когда какая-нибудь бабушка лет 70-ти говорит на нем чище, чем некоторые жители Львова. Тогда как и до войны в таких гигантах, как Донецк и Мариуполь, едва ли можно было услышать на улицах украинскую речь.
Кроме того, в Донбассе всегда присутствовал очень весомый пласт интеллигенции, традиционно проукраинской, который сейчас благополучно покинул регион в основной своей массе, не поддержав незаконную власть "ДНР".
Возвращаясь к сегодняшним реалиям и людям, наполняющим собой ряды бригад "ополчения", можно сказать, что в какой-то мере армия "Новороссии" удивительным образом повторяет сам регион, где, казалось бы, невозможно было бы вылепить что-то единое из такого разнообразия взглядов, национальных меньшинств и течений.
Но Кремль сыграл на простой аксиоме – пустота, не имеющая прочных опор, цементируется внешним врагом. Если нет своего, нужно ненавидеть чужое – именно здесь обретается точка опоры, та идентичность ненависти, на которой сегодня строится единая армия, так называемой, "Новороссии" из далеко не единых чеченцев, сербских четников, русских националистов, местных маргиналов, французов и прочих любителей острых ощущений.
В каком-то смысле, говоря образно, можно сказать, что наши бойцы сегодня воюют с туманом, – призраком, который проявляет себя лишь в единстве врага, Украины, черпая свою силу лишь там, где она сама проявляет себя в не такой искусственной целостности, как фантом "ДНР".
Сербы, французы, цыгане, наполняющие собой регион, российские националисты Петербурга и Тулы, радикальные исламисты-чеченцы, бразильцы, мнящие себя скандинавскими воинами, анархисты бригад вроде "Призрака". Местные шахтеры и просто безработные, подавшиеся в ряды "ДНР" вне всяких идей.
Все они смогли бы найти единую точку опоры без "внешней угрозы" нацизма – этого клея, который пока с успехом склеивает всех их в единый союз.
Конечно, эта схема идеальна. И конечно, большинство из них преследуют куда более меркантильные и прагматичные цели, чем защита "русского мира" и "великой страны".
Но суть остается прежней: пока ментальный Донбасс – такое же "дикое поле", как и Донбасс ландшафтный, – война будет единственным семенем, которое сможет здесь прорасти.
Станислав Васин, Макеевка, для УП
Львівський хитрун Андрій Садовий
- 07.08.15, 12:01
Андрій Садовий Галицькі політики новітньої доби є уособленням обережності, суцільного розрахунку та вміння домовитися будь з ким будь про що заради як тактичного «гендлю», так і стратегічної вигоди. Мабуть, найяскравішим представником цього тренду є нинішній львівський міський голова та лідер партії «Самопоміч» Андрій Садовий. Це людина, яка ніколи ні з ким остаточно не свариться, є плоттю від плоті сучасної львівської еліти, хоча де в чому її вже переросла. Він завжди тримає нейтралітет і воліє перебувати в сірій зоні, звідки й керувати всіма процесами. Має дуже амбітні плани й уміє створювати красиву картинку. |
|
Кар’єра нинішнього львівського мера та очільника фракції, що створила найбільшу сенсацію на минулих парламентських виборах, починалася типово для всіх представників українського істеблішменту, яким не пощастило займати високе місце в комуністичній номенклатурі, – з «човникарства». Студент Львівської політехніки й паралельно працівник заводу Львівприлад наприкінці 1980-х поринув у стихію заробляння швидких грошей і почав возити з Польщі речі, зокрема колготки, на чому й підняв свій бізнес.
На початку 1990-х майбутній міський голова засновує структуру під назвою «Галицькі інвестиції», яка й приносить йому швидко чималі статки. Чим саме займалася ця фірма, пан Садовий говорити не любить, однак у Львові подейкують, що основними напрямами її діяльності були гендлювання з ваучерами та скупка задешево акцій підприємств, наприклад Львівської пивоварні, заводу Мікроприлад, маслозаводу та заводу бетонних виробів у місті Стрий, Радехівського цукрового заводу, двох львівських АТП, згаданого вже Львівприладу тощо. А також тресту з будівництва ліній високовольтних електропередач, який працює і нині, що зветься Південьзахіделектромережбуд.
Щоправда, на сьогодні майже нічого із цих підприємств Садовому офіційно не належить: або продані, або переписані на дружину. Однак їх кількість і статки, що уможливлюють утримування цілої медіа-імперії, цілком дають право зарахувати пана Андрія до категорії олігархів. Так, модерніших, хитріших і більш прихованих, ніж фірташі-ахметови-коломойські, але все-таки олігархів.
важливість піар-складової садовий зрозумів дуже рано, тому від самого початку політичної діяльності наполегливо напрацьовував власний медіа-актив
Зрозуміло, таке стрімке зростання в умовах диких 1990-х не могло відбуватися без могутнього «даху». Нагадаємо, що тоді Львів був не меншим кримінальним центром, ніж Донецьк: усе поділили кілька угруповань, які жорстоко воювали одне з одним. Майже всі підприємці міста змушені були платити данину тим чи тим. Однак, за свідченнями місцевих журналістів, пан Садовий ніколи не мав справи з кримінальниками. Чому? «Бо із самого початку бізнес-кар’єри в нього був могутній міліцейський «дах», – стверджує головний редактор авторитетної львівської газети «Ратуша» Микола Савєльєв. Подейкують, що людиною, яка вела пана Андрія через усі зигзаги первинного політичного життя, був авторитетний львівський політик Богдан Буца, а ще він мав певну протекцію від Тараса Стецьківа.
Так це чи ні, однак підприємницька активність Садового з роками тільки зростала. 1993-го майбутній мер вирішив зайнятися медіа-бізнесом, створив радіостанцію «Люкс» разом із Тарасом Стецьківим і журналістами Олександром Кривенком та Ігорем Копистинським. Згодом, у 1997-му, відкрив газету «Поступ». Вінцем медіа-активності Садового стало заснування холдингу «24», до якого входять нині «Канал 24», «Радіо 24», «Футбол 24». Не забудьмо також, що Садовому належить один із найпопулярніших інформаційних сайтів Галичини – Zaxid.net.
Слід віддати належне пану Андрію: важливість піар-складової він зрозумів дуже рано й чітко, тому від самого початку політичної діяльності наполегливо напрацьовував власний медіа-актив. Причому намагався підходити до нього по-європейськи, не афішуючи своєї власності й намагаючись ніколи явно не впливати на редакційну лінію. Багато в чому беручи приклад із польських політиків, що в принципі абсолютно логічно для галичанина в сенсі світоглядних орієнтацій.Подейкують, ідею із «Самопоміччю» як головною рушійною силою кар’єри йому підказали теж польські політтехнологи, котрі доти працювали з Александром Квасневським і котрих Садовий найняв на початку 2000-х. Його політичні апетити переросли рівень Львівської міськради, де він очолював комісію економічної політики. Саме тоді майбутній мер почав наполегливо ліпити із себе образ підкутого громадського діяча, спеціаліста з урбаністики та комунального господарства, очолюючи кілька відповідних громадських організацій. Однак не цурався приміряти на себе й імідж активіста, що може покричати на чиновників, чи навіть простецького хлопця з району, здатного спокійно проїхатись у трамваї разом зі звичайним людом.
Проте 2002 року з першої спроби йому не вдалося зайняти мерське крісло – він прийшов до фінішу тільки третім, улаштувавши собі фальстарт. Хоча потім зробив правильні висновки, домовився з усіма найвпливовішими силами у Львові та Києві, ще більше зміцнив свою медіа-імперію й 2006 року став-таки мером. І залишається ним уже дев’ять років. Тепер він ніколи не біжить попереду паровоза, намагаючись робити тільки виважені й продумані політичні кроки.
Узагалі Садовий прагне в політичному житті дотримувати якнайбільшого
нейтралітету, старанно обходячи стороною всі проблемні ідеологічні
питання навіть у власній партії і напираючи натомість на свою модерність
та ефективність як менеджера. Решту питань він замовчує в надії на те,
що електорат, зачарований його менеджерськими здібностями, все додумає
сам. Винятком був хіба що крок із доплатами до пенсії ветеранам УПА у
Львові. Міський голова воліє бути сірим кардиналом з іміджем людини, яка
вміє робити реальні справи й дотримується традиційної моделі з великою
дружною родиною, що цілком логічно для галичан із їхнім
«греко-католицьким шаріатом».
Власне, саме таким чином була побудована торік кампанія його партії
«Самопоміч». Щоправда, чимало критиків Садового піддають сумніву його
здібності як управлінця, вважаючи, що недоліки в цій сфері він із
лихвою перекриває красивим піаром. Хоча слід віддати мерові належне:
йому справді вдалося покращити Львів, бодай на рівні іміджу. Саме тому й
прощають панові Андрію постійні сумнівні «ґешефти» із землею, як,
наприклад, у випадку із землевідводами на користь відомого кримінального
авторитета Вови Морди. Утім, гарним показником довіри до міського
голови було те, що свого часу він навіть не побоявся сам ініціювати
позачергові вибори міськради, коли 2008-го втратив контроль над нею.
За Кучми Садовий був членом партії «Реформи і порядок», яка тоді панувала на Львівщині. За Ющенка – «Нашої України». Наприкінці каденції останнього почав шукати нових покровителів навіть у таборі Януковича. Однією з не найкращих сторінок його біографії є цілком плідне співробітництво з донецькими, конкретно – з Борисом Колесніковим напередодні Євро-2012. Нагадаємо, що той очолював агенцію з проведення футбольної першості, а Садовий – одне з міст, де відбувалися матчі. Колесніков навіть захищав мера Львова під час скандалу з розтратами коштів, виділених на будівництво доріг перед чемпіонатом. Вони разом їздили до Європи й загалом демонстрували повну приязнь та співпрацю.
Понад те, критики Садового досі нагадують йому епізод із 2009 року, коли він намагався мало не очолити виборчий штаб Віктора Федоровича на Львівщині. Не додають йому плюсів і відвідини дня народження «гаранта» у 2011 році, коли він особисто подарував Януковичу книгу. Не цурається мер і колишніх регіоналів у списках «Самопомочі». Хоча, варто зауважити, вже в січні 2014-го після ухвалення диктаторських законів Садовий заявив, що на території Львова вони не діятимуть. Мабуть, знову чітко відчув «вітер змін».Андрій Іванович, використовуючи дуже вигідне як економічно, так і з піарного погляду місце львівського мера, намагається мати добрі стосунки з усіма. Наприклад, з олігархами Коломойським та Єремеєвим. Одначе конкретних фактів як завжди немає. Зате цілком очевидною є наявність у нього президентських амбіцій, про що пан Садовий і сам говорить публічно. Однак йому вистачає розуму чекати із цим, принагідно розвиваючи власну партію.
Результати в цього сірого галицького лиса поки що й справді непогані. Його партія динамічно розвивається, його позиції у львівському політикумі не те щоб недоторканні, але реальних конкурентів йому немає. Не вважати ж за них «Свободу», яка навіть у свої найкращі часи не змогла його повалити. Він наполегливо ліпить із себе нового європейського лідера, ефективного менеджера, який здатен вивести України вперед, використовуючи свій мерський багаж. Однак варто розуміти, що бекграунд у цієї людини нічим не відрізняється від решти українських політиків.
Хук Лугадону від українських хакерів
- 06.08.15, 22:41
Упродовж червня 2014 року – травня 2015 року українські хакери заблокували на рахунках терористів $5 млн. Про це в Facebook повідомив київський спеціаліст з веб-безпеки Євген Докукін, який є засновником ініціативи «Українські кібер-війська».
«За червень-травень Українські кібер-війська заблокували 5 мільйонів доларів на 218 рахунках терористів», - запевнив Докукін.
«Після блокування попередніх рахунків терористів, я заблокував нові рахунки. Це рахунки терористів в системах Яндекс.Деньги та QIWI. Рахунки в системах Яндекс.Деньги (41001999649878) та QIWI вже заблокували. З липня чекаю на рішення WebMoney. Таким чином я своїми діями зупинив фінансування тероризму в двох системах. Українські кібер-війська завдали чергового удару по сепаратистах і терористах», - додав Докукін.
Нагадаємо, раніше повідомлялося, що Українські кібер-війська заблокували 116 сайтів терористів.
Волонтер честі Юрій Касьянов
- 06.08.15, 22:28
Известный украинский волонтер Юрий Касьянов заявил о выходе из руководства АРМИЯ SOS.
Об этом Юрий Касьянов написал на своей странице в сети Facebook:
«Я выхожу из руководства АРМИЯ SOS. Оставляю за собой управление подразделением беспилотной авиации; в другой работе АРМИЯ SOS не участвую, политику организации не формирую, и за нее не отвечаю. Буду по-прежнему заниматься разведкой и помогать передовой. Ведь война не закончилась.
Я никогда единолично не руководил АРМИЯ SOS, не был «директором», не расписывал ежедневные задачи, не имел отношения к деньгам фонда. Когда началась военная операция, я первым поехал в зону АТО; много времени проводил на фронте; много говорил и писал об этой войне, и с моим именем стали связывать АРМИЯ SOS.
Волею случая я стал известен, и теперь мой пресловутый «статус» тяготит «организацию». Но нет никаких «статусов» и «волонтерских организаций»; нет никаких «брендов» в деле помощи армии. Волонтерство это не бизнес, и не общественная деятельность в классическом понимании. Это состояние души.
Волонтеры, работающие вместе, — очень разные люди. Помощь армии или нуждающимся — это не профессия, не идеологическая платформа, не религиозная общность. Мои убеждения, публичные выступления, статьи и действия не являются консолидированной позицией волонтеров АРМИЯ SOS. И могут быть препятствием для совместной работы.
С другой стороны, сегодня многие волонтеры, стремительно поднявшиеся по социальным лифтам, и заработавшие некий «общественный капитал», хотят конвертировать его во вполне осязаемые должности, звания, заслуги. Признание, слава — один из сильнейших наркотиков. И причина зависти тоже.
Меня никогда не интересовали статусы, должности, награды. Я не хочу быть известным волонтером, не желаю быть политиком, или чего-то там директором. Я хочу выиграть эту войну. Для этого я делал и буду делать всё, что считаю нужным. Снабжать армию материально, делать разведку, подносить патроны, воевать.
Я никуда не ухожу. Выбор сделан давно. Цели известны — победа в войне, перемены в стране. Я готов это делать со всеми, кто идет одним курсом со мной. Всё как прежде. Убеждения не меняются. Это только небольшая корректировка местоположения в пространстве. Потому что не стоит прогибаться под изменчивый мир. Пусть лучше он прогнется под нас.
Однажды мир прогнется под нас».
http://hvylya.net/news/exclusive/kasyanov-obyavil-ob-uhode-iz-rukovodstva-armiya-sos.html
Б. Г. : Документи і заяви краще в оригіналі
-
-
-
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
І сміх і гріх: користувачі соцмереж бурхливо обговорюють знищення їжі в Росії Розвінчання чергової брехні ху*ловців
- 06.08.15, 20:44
Російські історики-пропагандисти, а також верхівка Кремля поширюють міф, що південні і східні території України були подаровані з доброї ласки царя українському народові.
Український кризовий медіа-центр у зв’язку з цим надав власні інфографіку, пише 62.ua.
Історичні факти говорять про інше: першими в заселенні цих територій були саме українські козаки і селяни. Саме відвага козаків, працьовитість українських селян і багаті природні ресурси дозволяли швидко освоювати степи Дикого Поля і Слобожанщини.
