Про співтовариство
Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Шукати в архіві
Герої не вмирають!
- 27.12.16, 15:51
27.12.16
Загиблого під Світлодарськом воїна Сергія Рубанчикова провели в останню путь
Сьогодні, 27 грудня, в Києві попрощалися з військовослужбовцем 54-ої механізованої бригади Сергієм Рубанчиковим (Відьмак), який загинув 22 грудня у боях під Світлодарськом.
Прощання відбулося в церкві на території Шевченківської районної лікарні міста Києва.
Попрощатися з бійцем прийшли його товариші по службі, близькі та рідні.
Сергію було 37 років. Своєї сім'ї у воїна не було, він підтримував дуже близькі стосунки із сім'єю брата.
Дивіться також: У загиблого на Світлодарській дузі Микити Ярового залишилася вагітна дружина. ФОТО
Брат Сергія Володимир Дорошенко - боєць Української добровольчої армії. Він згадує: "Сергій для себе ніколи не жив. Коли у мене народився син і було важко, він все для нас робив. Напевно, найдорожчою людиною для нього був мій син, його племінник. Він з ним більше часу проводив, ніж я. Сергій ніколи не скаржився, був спокійним".
На фронті брати перетиналися, будучи добровольцями, під час штурму Широкиного у 2016 році - перед тим, як Сергій пішов служити в 54-у бригаду.
"Це був наш спільний бойовий вихід. Потім ми залишилися в тому секторі, а Сергій пішов у 54-ту механізовану бригаду. Я особисто знаю комбрига, ініціативний офіцер, патріот. І ще знаю кількох офіцерів звідти. Тому коли Сергій захотів іти в армію, я його направив в 54-у бригаду. Якщо воювати, то з тими людьми, які гідні. І зараз я командуванню не докоряю, вони все зробили правильно. Він солдат. Усі ми виконуємо свій обов'язок перед країною до кінця", - розповів Дорошенко.
Сергій загинув під час мінометного обстрілу.
Кажучи про останній бій брата, Володимир зізнався, що в останні години Сергій кликав його на допомогу. Також Дорошенко розповів про те, як Сергій не раз уникав смерті на полі бою, а в день загибелі він не мав бути під Світлодарськом, але сам висловив бажання залишитися.
"Сергій розповідав, як одного разу під час бою куля 5.45 потрапила в його магазин і зрикошетила. Він не повинен був там померти! Коли вони з нуля відійшли, розповідав, як важко було. Казав: "Мені пощастило, кулі літали просто над головами. Багато наших загинуло, але й по "їхніх" (ворогів) трупах ми пройшлися".
Атака була жорсткою, Сергій її пережив. Говорив, що сильна контузія, болить голова. Я сказав йому: "Відпочивай, вистачить цієї м'ясорубки". Все-таки дві доби вони там провели. Він відповів: "Добре". Але не відступив і мені не сказав про це. Я йому не докоряю, коли б я був на його місці, вчинив би так само - йшов би до останнього. У нас уже були такі випадки - в Донецькому аеропорту у 2014 році. Тоді ми не відступили. У найскладніший момент він покликав на допомогу. Ніколи не думав, що брат покличе мене на допомогу за два з половиною роки війни. Я поїхав, чекав у штабі наказу, а в цей час він помирав", - додав Дорошенко.
Сергія Рубанчикова поховали на Лук'янівському військовому цвинтарі м. Кєєва.
Фото: Наталія Шаромова,
http://ua.censor.net.ua/photo_news/421208/zagyblogo_pid_svitlodarskom_voyina_sergiya_rubanchykova_provely_v_ostannyu_put_fotoreportaj
Загиблого під Світлодарськом воїна Сергія Рубанчикова провели в останню путь
Сьогодні, 27 грудня, в Києві попрощалися з військовослужбовцем 54-ої механізованої бригади Сергієм Рубанчиковим (Відьмак), який загинув 22 грудня у боях під Світлодарськом.
Прощання відбулося в церкві на території Шевченківської районної лікарні міста Києва.
Попрощатися з бійцем прийшли його товариші по службі, близькі та рідні.
Сергію було 37 років. Своєї сім'ї у воїна не було, він підтримував дуже близькі стосунки із сім'єю брата.
Дивіться також: У загиблого на Світлодарській дузі Микити Ярового залишилася вагітна дружина. ФОТО
Брат Сергія Володимир Дорошенко - боєць Української добровольчої армії. Він згадує: "Сергій для себе ніколи не жив. Коли у мене народився син і було важко, він все для нас робив. Напевно, найдорожчою людиною для нього був мій син, його племінник. Він з ним більше часу проводив, ніж я. Сергій ніколи не скаржився, був спокійним".
На фронті брати перетиналися, будучи добровольцями, під час штурму Широкиного у 2016 році - перед тим, як Сергій пішов служити в 54-у бригаду.
"Це був наш спільний бойовий вихід. Потім ми залишилися в тому секторі, а Сергій пішов у 54-ту механізовану бригаду. Я особисто знаю комбрига, ініціативний офіцер, патріот. І ще знаю кількох офіцерів звідти. Тому коли Сергій захотів іти в армію, я його направив в 54-у бригаду. Якщо воювати, то з тими людьми, які гідні. І зараз я командуванню не докоряю, вони все зробили правильно. Він солдат. Усі ми виконуємо свій обов'язок перед країною до кінця", - розповів Дорошенко.
Сергій загинув під час мінометного обстрілу.
Кажучи про останній бій брата, Володимир зізнався, що в останні години Сергій кликав його на допомогу. Також Дорошенко розповів про те, як Сергій не раз уникав смерті на полі бою, а в день загибелі він не мав бути під Світлодарськом, але сам висловив бажання залишитися.
"Сергій розповідав, як одного разу під час бою куля 5.45 потрапила в його магазин і зрикошетила. Він не повинен був там померти! Коли вони з нуля відійшли, розповідав, як важко було. Казав: "Мені пощастило, кулі літали просто над головами. Багато наших загинуло, але й по "їхніх" (ворогів) трупах ми пройшлися".
Атака була жорсткою, Сергій її пережив. Говорив, що сильна контузія, болить голова. Я сказав йому: "Відпочивай, вистачить цієї м'ясорубки". Все-таки дві доби вони там провели. Він відповів: "Добре". Але не відступив і мені не сказав про це. Я йому не докоряю, коли б я був на його місці, вчинив би так само - йшов би до останнього. У нас уже були такі випадки - в Донецькому аеропорту у 2014 році. Тоді ми не відступили. У найскладніший момент він покликав на допомогу. Ніколи не думав, що брат покличе мене на допомогу за два з половиною роки війни. Я поїхав, чекав у штабі наказу, а в цей час він помирав", - додав Дорошенко.
Сергія Рубанчикова поховали на Лук'янівському військовому цвинтарі м. Кєєва.
Фото: Наталія Шаромова,
http://ua.censor.net.ua/photo_news/421208/zagyblogo_pid_svitlodarskom_voyina_sergiya_rubanchykova_provely_v_ostannyu_put_fotoreportaj
11
А хто, хто владу не любить...
- 26.12.16, 19:52
Українським ЗМІїстам присвячується (з циклу: «Мішанка 2016»)
У мене за минулий рік склалось враження, що українські журналісти і різні наші аналітики-політологи до інституцій рідної української влади ставляться як на зоні зеки ставляться до гомосексуалістів: всі їх дружно показово зневажають і одночасно тихцем сповна використовують для власних потреб і задоволення.
Придивіться уважно, що саме продукують українські ЗМІ за останні роки і спробуйте там знайти не те щоб якийсь панегірик владі, а принаймні просте об’єктивне позитивне обговорення тем стосовно української влади – не знайдете. Не знаю стосовно когось, але я особисто не натрапляв ніде і добре знаю чому: критика та паплюження влади і всіх її дій сукупно й персонально є головним месиджем в нашому українському ЗМІїтворенні. Я просто як мисливець за артифактами, як затятий колекціонер є в пошуках матеріалів, де хвалили б Петра Порошенка, Володимир Гройсмана, Аресенія Авакова чи ще якогось з міністрів та персоналій українського Кабміну або іншої державної установи. Ну де?! Де?! Де?! А нету!!! Подібне серед наших журналістів вважається за найгірший моветон ( mauvais ton), як приниження: владу можна тільки лаяти – хвалити нізя-зя!!! То ж ганьба, щоб поважаючий себе зек і запросто з якимсь піндоріним спілкувався на рівних і добре слово сказав. Та ви що!?! За таке його самого в «півники» переведуть свої ж побратими по пресі. Тому наші українські журналісти всі порядні зеки, а їх редактори взагалі «злодії в законі», бо всі вони на публіку змагаються один поперед іншого хто найбільше копняків владі понадає. Коли ж на якомусь закритому фуршетному заході хтось з наших ЗМІїстів надибає на тіло з регаліями влади, то вмить припадає-прилипає до нього з найніжнішими словами покори і жаги: - Ну візьми, візьми ж мене, любчику…
Повірте, що я зовсім не жартую. Сподіваюсь, що всі чули, як нардеп-втікач Онищенко привселюдно визнав, що фінансував компанію дискредитації прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка. З того я визначив, що були проплачені ним журналісти, редактори і їх ЗМІ вцілому, які абсолютно свідомо продукували і тиражували різні негативи або і відверту брехню щодо Яценюка та його Уряду. Замість інформації вони продукували дезінформацію. Ну, це діло таке «житєйске»: є в українських ЗМІ своя Окружна і охоплює вона простір не тільки під Києвом…
У мене за минулий рік склалось враження, що українські журналісти і різні наші аналітики-політологи до інституцій рідної української влади ставляться як на зоні зеки ставляться до гомосексуалістів: всі їх дружно показово зневажають і одночасно тихцем сповна використовують для власних потреб і задоволення.
Придивіться уважно, що саме продукують українські ЗМІ за останні роки і спробуйте там знайти не те щоб якийсь панегірик владі, а принаймні просте об’єктивне позитивне обговорення тем стосовно української влади – не знайдете. Не знаю стосовно когось, але я особисто не натрапляв ніде і добре знаю чому: критика та паплюження влади і всіх її дій сукупно й персонально є головним месиджем в нашому українському ЗМІїтворенні. Я просто як мисливець за артифактами, як затятий колекціонер є в пошуках матеріалів, де хвалили б Петра Порошенка, Володимир Гройсмана, Аресенія Авакова чи ще якогось з міністрів та персоналій українського Кабміну або іншої державної установи. Ну де?! Де?! Де?! А нету!!! Подібне серед наших журналістів вважається за найгірший моветон ( mauvais ton), як приниження: владу можна тільки лаяти – хвалити нізя-зя!!! То ж ганьба, щоб поважаючий себе зек і запросто з якимсь піндоріним спілкувався на рівних і добре слово сказав. Та ви що!?! За таке його самого в «півники» переведуть свої ж побратими по пресі. Тому наші українські журналісти всі порядні зеки, а їх редактори взагалі «злодії в законі», бо всі вони на публіку змагаються один поперед іншого хто найбільше копняків владі понадає. Коли ж на якомусь закритому фуршетному заході хтось з наших ЗМІїстів надибає на тіло з регаліями влади, то вмить припадає-прилипає до нього з найніжнішими словами покори і жаги: - Ну візьми, візьми ж мене, любчику…
Повірте, що я зовсім не жартую. Сподіваюсь, що всі чули, як нардеп-втікач Онищенко привселюдно визнав, що фінансував компанію дискредитації прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка. З того я визначив, що були проплачені ним журналісти, редактори і їх ЗМІ вцілому, які абсолютно свідомо продукували і тиражували різні негативи або і відверту брехню щодо Яценюка та його Уряду. Замість інформації вони продукували дезінформацію. Ну, це діло таке «житєйске»: є в українських ЗМІ своя Окружна і охоплює вона простір не тільки під Києвом…
Мій сарказм в іншому: багато було й таких зі ЗМІїстів, хто добровільно підключався до паплюження Яценюка так би мовити «за компанію», як зграя гончаків жене оленя чи кабана… Догнали, загнали, загризли, а після полювання одним сукам хазяї їсти дали, а всіх сук-приблуд – повідганяли. І яке у них самопочуття після такого облизня? Задурно покористувались ними – яка прикрість! Але не переживайте занадто: Окружна в українських ЗМІ безмежна – якийсь клієнт колись щось врешті дасть, а як знову не дасть, тоді втішайтесь, що то було заради процесу і зі «щирих почуттів кохання»…
Наголошую ще раз, що для мене пошук позитивних матеріалів та відгуків у наших ЗМІ про українську владу, економіку та інші різноманітні сфери буття України вже стало на рівні спортивного змагання і можете приєднуватись, бо то досить захоплююче заняття. Хоча часом ох і злостить та «радянська школа журналістики», вихідці з якої і дотепер домінують в українських ЗМІ. Неприємно через те, що та совкова школа журналістики випускала в основному за фахом: журналіст-проктолог і редактор-гінеколог, – це досить набридає. На майданах Ленінів поскидали, але в головах вони дотепер ще стоять ох багатьох зеків зі ЗМІ, що відсиділи певні терміни в зоні під назвою СРСР. Як влучно сказав поет: «Хоч вмер тиран та ще стоїть тюрма!»
Богдан Гордасевич
Післямова: не хочеться тикати пальцем, як невихована дитина, але взірцями «совкової» журналістики я вважаю майже весь творчий і редакційний колектив радіо «Єра», досить такого і на Національному радіо, зокрема Сергій Фесюн є класика жанру, а на телебаченні то не так видно, як відчутно, що щось воно смердить за лаштунками як «нетлінні рештки» типу зека Вадима Рабіновича тощо.
26.12.2016
Для прикладу ставлення українських журналістів до влади це посилання: http://hvylya.net/analytics/society/duel-petra-poroshenka-z-zhurnalistami-yak-lakmus-dlya-zmi.html
Наголошую ще раз, що для мене пошук позитивних матеріалів та відгуків у наших ЗМІ про українську владу, економіку та інші різноманітні сфери буття України вже стало на рівні спортивного змагання і можете приєднуватись, бо то досить захоплююче заняття. Хоча часом ох і злостить та «радянська школа журналістики», вихідці з якої і дотепер домінують в українських ЗМІ. Неприємно через те, що та совкова школа журналістики випускала в основному за фахом: журналіст-проктолог і редактор-гінеколог, – це досить набридає. На майданах Ленінів поскидали, але в головах вони дотепер ще стоять ох багатьох зеків зі ЗМІ, що відсиділи певні терміни в зоні під назвою СРСР. Як влучно сказав поет: «Хоч вмер тиран та ще стоїть тюрма!»
Богдан Гордасевич
Післямова: не хочеться тикати пальцем, як невихована дитина, але взірцями «совкової» журналістики я вважаю майже весь творчий і редакційний колектив радіо «Єра», досить такого і на Національному радіо, зокрема Сергій Фесюн є класика жанру, а на телебаченні то не так видно, як відчутно, що щось воно смердить за лаштунками як «нетлінні рештки» типу зека Вадима Рабіновича тощо.
26.12.2016
Для прикладу ставлення українських журналістів до влади це посилання: http://hvylya.net/analytics/society/duel-petra-poroshenka-z-zhurnalistami-yak-lakmus-dlya-zmi.html
4
