***
- 08.04.12, 22:40
- Просвіта
Портрет північного “брата”
Останнім часом посилилися заклики деяких політиків, зокрема комуністів і прогресивних соціалістів, до єднання (ба навіть “державного об’єднання”) з Росією, яку вони називають дружньою країною, а росіян – братнім народом, що у тяжку хвилину завжди прийде на допомогу українцям. Зрозуміло, що ці політики не зазначають, що назви “Росія” й “русскіє” не є споконвічними назвами – адже лише наприкінці свого царювання Петро І перейменував Московію на Росію, поцупивши до того ж державну атрибутику у інших: назва держави й народу Русь належала раніше Україні, герб (двоголовий орел) – Візантії, трикольоровий прапор – Голандії.
Мене дивують безапеляційні балачки про етнічну спорідненість українців і росіян (насправді москвинів). Це повна нісенітниця. Загальновизнаним науковим фактом є їхнє угро-фінське походження. Засвідчує це і суцільна угро-фінська гідроніміка території розселення москвинів (навіть слово Москва фінською мовою означає “каламутна вода”). Літописець ХІ століття згадує про московські племена угро-фінів – чудь, ливь, водь, ямь, чухна, весь, мєря, пермь, мурома, мєщера, мордва (мокша і ерзя), череміси, югра, карєль, зирянь, самоядь... Ці племена стали основою московської нації. Хоч пізніше вони мовно слов’янізувалися, всеодно антропологічно відрізняються від українців (Брайчевський М. Походження Русі. – Київ: Наукова думка, 1968). І не дивно, бо українці в своїй основі мають зовсім інші племена – поляни, древляни, волиняни, дуліби, білі хорвати, роси, уличі, тиверці, бойки, сіверяни, бужани…
Велика відмінність і у національних характерах українців і москвинів. Для цього досить почитати твори відомих українських письменників – Григорія Квітку-Основ’яненка, Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Степана Васильченка та багатьох інших, які всебічно описали народні звичаї та психологію українців. Промовистою є і книга Ольги Петрівни Семьонової-Тянь-Шанської “Жизнь “Ивана”. Очерки из быта крестьян одной из черноземных губерний” (Санкт-Петербург, 1914. – 146 с.). Вона видана як 39 том “Записок Імператорського російського географічного товариства по відділу етнографії”. Ольга Петрівна описує побут і звичаї селян Рязанщини. Які характерні риси свого народу відзначила дослідниця?
1. Зневажливе ставлення до жіноцтва від пелюшок. Якщо першою дитиною в сім’ї народжується дівчинка, батько до неї ставився цілком байдуже (С. 7). Рідні про народження дівчинки говорять із жалем. Молодого батька за первістка-дочку інші мужики села можуть і побити, а він і не боронитиметься, бо так споконвіку ведеться (С. 8).
2. Дружину чоловік вважає за придбану річ і знущається над нею як хоче. Коли поганий настрій, б’є її палицею, кочергою, рогачем, чоботом, відром. Тягає за коси через поріг. Часом, не розрахувавши сили удару, вб’є нещасну. Якщо під час побиття чоловік зламає предмет, яким бив, то жалкує за ним, а не за побитою дружиною (та теж більше журиться за поламаним рогачем, ніж за своїми пом’ятими боками). Мужик міг сказати: “Станавісь, жена, на калєні, кладі ґолаву на пороґ, мая воля, захачу – уб’ю тєбя!” І жінка покірно клала голову на поріг, а той піднімав над нею сокиру. Як правило, нещасну рятували діти, здіймаючи плач і крик. Тоді мужик промовляв: “Дєтєй жалко, а то нє бить би тєбє живой” (С. 5, 6).
3. Байдужість до виховання дітей. Діти змалечку не мають належного догляду. Часто малюк повзає в багні, брудний і мокрий, кричить, плаче. Щоб він замовк, йому дають печену картоплину чи огірок, які він зазвичай викачує в багні, і вже в такому вигляді вживає та ще й із тим, що тече в нього з носа. Їсть із корита для свиней, п’є звідти воду. Напихає собі у рота землю, ковтає її (як не згадати тут визнання відомого україножера Віссаріона Бєлінського, який у спогадах про подорож Україною, порівнюючи українських сільських дітей із москвинськими, зазначав, що перші чисті й охайні, а другі страшенно брудні – “хуже свіньят”).
Дуже рано дитя навчається лайливих слів. Воно ще й речення не може скласти, а вже матір називає сукою, якщо та в чомусь відмовить йому. Вся родина, чуючи це, тішиться та ще й заохочує далі лаяти матір. “Продувной-то какой, ішь, шельма… – фіксувала почуте Ольга Семьонова-Тянь-Шанська. – Так єйо, так, зачєм тєбя нє слушаєт”. Радіє і матір: “І какой атаман – вєдь сукой уже мєня називаєт”. Коли ж малюк ударить матір хворостиною, рідні знову радіють… (С. 18).
До семирічного віку хлопчики й дівчатка вживають увесь репертуар сільських лайливих слів: “Кобєль, сука, сволочь, блядь…” Заохочують старші і до бійок з іншими дітьми, особливо зі слабшими. Якщо ж дитина вродилася слабкою, рідні те й робитимуть, що жалітимуться на її існування і “щохвилинно накликатимуть смерть” на неї, а часом і вб’ють (С. 57).
Карають дітей за галас, забруднений одяг, украдений шматок хліба, але ніколи не покарають за бійку, брехню, бридкі слова (С. 19, 20). У п’яних і жорстоких батьків діти завжди залякані й недовірливі. Вони не вірять, коли їх підманюють, підозрюючи за ласкою якусь каверзу, підступність, адже часом батьки лагідно підкликають дитину, щоб потім покарати за щось.
4. Жорстокість поводження з домашніми тваринами. Жаліють лише коня й корову – тому, що корисні. Але під п’яну руку це не заважає мужикові зривати свій гнів на коняці, б’ючи її по боках, по морді. “Но-но, ґніда… Пошевєлівайся, ідол… У-у ти, дьявол, ґнілой, дєрьмо с…є”. Дослідниця зауважує, що російські селяни “лаються у таких випадках зі смаком, захльобуючись, із насолодою”, часом із “самозаслушиванием” (С. 26).
Над собаками й котами, як тваринами менш корисними, жорстоко знущаються (часто задля розваги). Діти закидають щенят і кошенят далеко на глибоку воду з цікавості, чи ті випливуть. Якщо хтось запитає, чи не шкода тварини, відповідь, як правило, одноманітна: “Чаво там жалєть, ето нє чєлавєк вєдь, а сабака” (С. 24).
5. Раннє пияцтво. Ще восьмирічних хлопчиків до алкоголю заохочують старші, підмовляючи красти горілку у батьків, коли тих немає вдома. На весіллях дорослі підпоюють малолітніх хлопчиків і дівчаток і примушують танцювати – “к всєобщей потєхє” (С. 48). Традиційно пиячать призовного віку “малиє”, так звані “ґодниє”. Галасливо під гармошку “гуляють” по шинках і на вулиці, причому страшенно бешкетують (“безобразнічают ужасно”), б’ють шибки у вікнах, трощать меблі, лаються на всю вулицю, непристойно жартують – і їм усе вибачається. Автор зауважує, що суспільний звичай вимагає, щоб призовник напивався до чортиків, відтак і дико поводився (“трєбуєтся пьянство”, С. 48, 49) .
6. Розпуста. “Раніше зустрічались незаймані хлопці і дівчата, – пише дослідниця, – а нині “целомудренного малого” вже не знайти, та і дівчат таких зовсім мало” (С. 37). Чим непристойніше поводиться дівка в гурті, тим більшим успіхом вона користується у чоловіків. “Распутьовимі” називають дівок і жінок, котрі мають кількох коханців. Буває, що коханці, змовившись, карають “распутьовую”: побивши, зав’язують сорочку над головою так, що голова опиняється ніби в мішку, а до пояса вона гола, і пустять так по селу. Жінка, яка має одного коханця, зневазі не підлягає. “Професійної розпусти не існує, – писала Ольга Семьонова-Тянь-Шанська, – але дуже легко купити будь-яку бабу грошима і подарунками. Одна баба мені признавалася: “Прижила себе на горе сина и всего-то за пустяк, за десяток яблок!” (С. 39). Дослідниця зауважує, що на її батьківщині жінки завжди вимагають грошей за те, що віддалася – у Росії “задарма жінки не грішать”.
7. Дикість звичаїв. Навіть така поетично-урочиста подія як весілля супроводжується брутальностями. Перед тим як молоді ляжуть на шлюбне ложе, їхню постіль “ґрєют” інші подружжя (це називається “ґреть молодим постєль”). Привівши молодих і побачивши зайняту постіль, старший дружка кричить: “А что ж ета за жерєбєц с кабилай тут валяются?” І починає їх періщити батогом (ті заздалегідь закутуються кожухами). Якщо “жеребєц з кабилай” не йдуть, дружка пригощає їх горілкою (С.68).
“Коли молоді залишаються зовсім одні… – писала дослідниця, – безліч зацікавлених очей і вух підглядають і підслуховують” – часом і дитячих. Якщо молодий переконається, що його дружина не цнотлива, то починає її катувати – б’є ногами, щипає за живіт і статеві органи. Часом молодий так захоплюється, що молода здорова жінка за кілька місяців перетворюється на хвору (С. 68, 69).
8. Заздрісність. Заздрість до заможніших односельчан спонукає робити шкоду в їхньому господарстві: сусідові псують городину, висмикують вночі із землі саджанці (мовляв, ні в кого в селі садів нема, а цей, заводячи сад, вважає себе ліпшим від інших). “Ненавиствуют (завидуют) постоянно: “Чем ты нас лучше, погоди – сравняешся с нами ужо”. Вздумаешь яблуньку посадить: “Э-э, сад вздумал заводить, барин какой. Мы не жрамши сидим, а он сад, да отгораживается”. И плетень сломают, а посаженную яблуню вытащат”, – пише дослідниця (С. 95).
9. Неповага до чужої праці. Про трудягу говорять зневажливо-глузливо: “Да он как жук в зємлє копаєтца с утра до ночі!”
10. Непередбачуваність вчинків, необов’язковість. Ось характерний випадок. Зібравши врожай зі свого поля, селянин відчув себе настільки незалежним, що вирішив розірвати угоду з поміщиком, згідно з якою мав працювати на жнивах і возовиці в господарстві останнього. Пояснював це просто – нехіттю. “Нє надоуміла” й погроза поміщика не заплатити за вже виконану частину роботи. Врешті поміщик змушений був задовольнити бажання “крєстьяніна”, бо той почав демонструвати свою несумлінність, шкодити (обпоювати коня, псувати збрую тощо). Вдома “крєстьянін” безтурботно байдикує (“лежить на печі”), доки серед зими не виявить, що в нього скінчився весь запас хліба. Тоді він мершій біжить до поміщика і принижено благає порятувати від голодної смерті діток. При цьому ладен із дружиною працювати в поміщика навіть за одні харчі.
Таких рис в українців мені не доводилося зустрічати. Правда, тепер під впливом тривалого московського панування українці перейняли таку огидну рису москвинів, як лихослів’я (матірна лайка). Іван Нечуй-Левицький яскраво описав занесення матюків в українське село робітниками з Московщини, які наймалися на сезонні роботи на цукроварню.
А наостанок – ще одна риса московського народу, яка не може не вразити. “Якщо трапиться у тебе нещастя, – писала Ольга Семьонова-Тянь-Шанська, – то тебе зараз же доб’ють…” (С. 95).
Чи не про таку “братню допомогу” віщають представники п’ятої колони в Україні?
Ренат ПОЛЬОВИЙ, краєзнавець
Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Ірпінь Київської обл.
Останнім часом посилилися заклики деяких політиків, зокрема комуністів і прогресивних соціалістів, до єднання (ба навіть “державного об’єднання”) з Росією, яку вони називають дружньою країною, а росіян – братнім народом, що у тяжку хвилину завжди прийде на допомогу українцям. Зрозуміло, що ці політики не зазначають, що назви “Росія” й “русскіє” не є споконвічними назвами – адже лише наприкінці свого царювання Петро І перейменував Московію на Росію, поцупивши до того ж державну атрибутику у інших: назва держави й народу Русь належала раніше Україні, герб (двоголовий орел) – Візантії, трикольоровий прапор – Голандії.
Мене дивують безапеляційні балачки про етнічну спорідненість українців і росіян (насправді москвинів). Це повна нісенітниця. Загальновизнаним науковим фактом є їхнє угро-фінське походження. Засвідчує це і суцільна угро-фінська гідроніміка території розселення москвинів (навіть слово Москва фінською мовою означає “каламутна вода”). Літописець ХІ століття згадує про московські племена угро-фінів – чудь, ливь, водь, ямь, чухна, весь, мєря, пермь, мурома, мєщера, мордва (мокша і ерзя), череміси, югра, карєль, зирянь, самоядь... Ці племена стали основою московської нації. Хоч пізніше вони мовно слов’янізувалися, всеодно антропологічно відрізняються від українців (Брайчевський М. Походження Русі. – Київ: Наукова думка, 1968). І не дивно, бо українці в своїй основі мають зовсім інші племена – поляни, древляни, волиняни, дуліби, білі хорвати, роси, уличі, тиверці, бойки, сіверяни, бужани…
Велика відмінність і у національних характерах українців і москвинів. Для цього досить почитати твори відомих українських письменників – Григорія Квітку-Основ’яненка, Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Степана Васильченка та багатьох інших, які всебічно описали народні звичаї та психологію українців. Промовистою є і книга Ольги Петрівни Семьонової-Тянь-Шанської “Жизнь “Ивана”. Очерки из быта крестьян одной из черноземных губерний” (Санкт-Петербург, 1914. – 146 с.). Вона видана як 39 том “Записок Імператорського російського географічного товариства по відділу етнографії”. Ольга Петрівна описує побут і звичаї селян Рязанщини. Які характерні риси свого народу відзначила дослідниця?
1. Зневажливе ставлення до жіноцтва від пелюшок. Якщо першою дитиною в сім’ї народжується дівчинка, батько до неї ставився цілком байдуже (С. 7). Рідні про народження дівчинки говорять із жалем. Молодого батька за первістка-дочку інші мужики села можуть і побити, а він і не боронитиметься, бо так споконвіку ведеться (С. 8).
2. Дружину чоловік вважає за придбану річ і знущається над нею як хоче. Коли поганий настрій, б’є її палицею, кочергою, рогачем, чоботом, відром. Тягає за коси через поріг. Часом, не розрахувавши сили удару, вб’є нещасну. Якщо під час побиття чоловік зламає предмет, яким бив, то жалкує за ним, а не за побитою дружиною (та теж більше журиться за поламаним рогачем, ніж за своїми пом’ятими боками). Мужик міг сказати: “Станавісь, жена, на калєні, кладі ґолаву на пороґ, мая воля, захачу – уб’ю тєбя!” І жінка покірно клала голову на поріг, а той піднімав над нею сокиру. Як правило, нещасну рятували діти, здіймаючи плач і крик. Тоді мужик промовляв: “Дєтєй жалко, а то нє бить би тєбє живой” (С. 5, 6).
3. Байдужість до виховання дітей. Діти змалечку не мають належного догляду. Часто малюк повзає в багні, брудний і мокрий, кричить, плаче. Щоб він замовк, йому дають печену картоплину чи огірок, які він зазвичай викачує в багні, і вже в такому вигляді вживає та ще й із тим, що тече в нього з носа. Їсть із корита для свиней, п’є звідти воду. Напихає собі у рота землю, ковтає її (як не згадати тут визнання відомого україножера Віссаріона Бєлінського, який у спогадах про подорож Україною, порівнюючи українських сільських дітей із москвинськими, зазначав, що перші чисті й охайні, а другі страшенно брудні – “хуже свіньят”).
Дуже рано дитя навчається лайливих слів. Воно ще й речення не може скласти, а вже матір називає сукою, якщо та в чомусь відмовить йому. Вся родина, чуючи це, тішиться та ще й заохочує далі лаяти матір. “Продувной-то какой, ішь, шельма… – фіксувала почуте Ольга Семьонова-Тянь-Шанська. – Так єйо, так, зачєм тєбя нє слушаєт”. Радіє і матір: “І какой атаман – вєдь сукой уже мєня називаєт”. Коли ж малюк ударить матір хворостиною, рідні знову радіють… (С. 18).
До семирічного віку хлопчики й дівчатка вживають увесь репертуар сільських лайливих слів: “Кобєль, сука, сволочь, блядь…” Заохочують старші і до бійок з іншими дітьми, особливо зі слабшими. Якщо ж дитина вродилася слабкою, рідні те й робитимуть, що жалітимуться на її існування і “щохвилинно накликатимуть смерть” на неї, а часом і вб’ють (С. 57).
Карають дітей за галас, забруднений одяг, украдений шматок хліба, але ніколи не покарають за бійку, брехню, бридкі слова (С. 19, 20). У п’яних і жорстоких батьків діти завжди залякані й недовірливі. Вони не вірять, коли їх підманюють, підозрюючи за ласкою якусь каверзу, підступність, адже часом батьки лагідно підкликають дитину, щоб потім покарати за щось.
4. Жорстокість поводження з домашніми тваринами. Жаліють лише коня й корову – тому, що корисні. Але під п’яну руку це не заважає мужикові зривати свій гнів на коняці, б’ючи її по боках, по морді. “Но-но, ґніда… Пошевєлівайся, ідол… У-у ти, дьявол, ґнілой, дєрьмо с…є”. Дослідниця зауважує, що російські селяни “лаються у таких випадках зі смаком, захльобуючись, із насолодою”, часом із “самозаслушиванием” (С. 26).
Над собаками й котами, як тваринами менш корисними, жорстоко знущаються (часто задля розваги). Діти закидають щенят і кошенят далеко на глибоку воду з цікавості, чи ті випливуть. Якщо хтось запитає, чи не шкода тварини, відповідь, як правило, одноманітна: “Чаво там жалєть, ето нє чєлавєк вєдь, а сабака” (С. 24).
5. Раннє пияцтво. Ще восьмирічних хлопчиків до алкоголю заохочують старші, підмовляючи красти горілку у батьків, коли тих немає вдома. На весіллях дорослі підпоюють малолітніх хлопчиків і дівчаток і примушують танцювати – “к всєобщей потєхє” (С. 48). Традиційно пиячать призовного віку “малиє”, так звані “ґодниє”. Галасливо під гармошку “гуляють” по шинках і на вулиці, причому страшенно бешкетують (“безобразнічают ужасно”), б’ють шибки у вікнах, трощать меблі, лаються на всю вулицю, непристойно жартують – і їм усе вибачається. Автор зауважує, що суспільний звичай вимагає, щоб призовник напивався до чортиків, відтак і дико поводився (“трєбуєтся пьянство”, С. 48, 49) .
6. Розпуста. “Раніше зустрічались незаймані хлопці і дівчата, – пише дослідниця, – а нині “целомудренного малого” вже не знайти, та і дівчат таких зовсім мало” (С. 37). Чим непристойніше поводиться дівка в гурті, тим більшим успіхом вона користується у чоловіків. “Распутьовимі” називають дівок і жінок, котрі мають кількох коханців. Буває, що коханці, змовившись, карають “распутьовую”: побивши, зав’язують сорочку над головою так, що голова опиняється ніби в мішку, а до пояса вона гола, і пустять так по селу. Жінка, яка має одного коханця, зневазі не підлягає. “Професійної розпусти не існує, – писала Ольга Семьонова-Тянь-Шанська, – але дуже легко купити будь-яку бабу грошима і подарунками. Одна баба мені признавалася: “Прижила себе на горе сина и всего-то за пустяк, за десяток яблок!” (С. 39). Дослідниця зауважує, що на її батьківщині жінки завжди вимагають грошей за те, що віддалася – у Росії “задарма жінки не грішать”.
7. Дикість звичаїв. Навіть така поетично-урочиста подія як весілля супроводжується брутальностями. Перед тим як молоді ляжуть на шлюбне ложе, їхню постіль “ґрєют” інші подружжя (це називається “ґреть молодим постєль”). Привівши молодих і побачивши зайняту постіль, старший дружка кричить: “А что ж ета за жерєбєц с кабилай тут валяются?” І починає їх періщити батогом (ті заздалегідь закутуються кожухами). Якщо “жеребєц з кабилай” не йдуть, дружка пригощає їх горілкою (С.68).
“Коли молоді залишаються зовсім одні… – писала дослідниця, – безліч зацікавлених очей і вух підглядають і підслуховують” – часом і дитячих. Якщо молодий переконається, що його дружина не цнотлива, то починає її катувати – б’є ногами, щипає за живіт і статеві органи. Часом молодий так захоплюється, що молода здорова жінка за кілька місяців перетворюється на хвору (С. 68, 69).
8. Заздрісність. Заздрість до заможніших односельчан спонукає робити шкоду в їхньому господарстві: сусідові псують городину, висмикують вночі із землі саджанці (мовляв, ні в кого в селі садів нема, а цей, заводячи сад, вважає себе ліпшим від інших). “Ненавиствуют (завидуют) постоянно: “Чем ты нас лучше, погоди – сравняешся с нами ужо”. Вздумаешь яблуньку посадить: “Э-э, сад вздумал заводить, барин какой. Мы не жрамши сидим, а он сад, да отгораживается”. И плетень сломают, а посаженную яблуню вытащат”, – пише дослідниця (С. 95).
9. Неповага до чужої праці. Про трудягу говорять зневажливо-глузливо: “Да он как жук в зємлє копаєтца с утра до ночі!”
10. Непередбачуваність вчинків, необов’язковість. Ось характерний випадок. Зібравши врожай зі свого поля, селянин відчув себе настільки незалежним, що вирішив розірвати угоду з поміщиком, згідно з якою мав працювати на жнивах і возовиці в господарстві останнього. Пояснював це просто – нехіттю. “Нє надоуміла” й погроза поміщика не заплатити за вже виконану частину роботи. Врешті поміщик змушений був задовольнити бажання “крєстьяніна”, бо той почав демонструвати свою несумлінність, шкодити (обпоювати коня, псувати збрую тощо). Вдома “крєстьянін” безтурботно байдикує (“лежить на печі”), доки серед зими не виявить, що в нього скінчився весь запас хліба. Тоді він мершій біжить до поміщика і принижено благає порятувати від голодної смерті діток. При цьому ладен із дружиною працювати в поміщика навіть за одні харчі.
Таких рис в українців мені не доводилося зустрічати. Правда, тепер під впливом тривалого московського панування українці перейняли таку огидну рису москвинів, як лихослів’я (матірна лайка). Іван Нечуй-Левицький яскраво описав занесення матюків в українське село робітниками з Московщини, які наймалися на сезонні роботи на цукроварню.
А наостанок – ще одна риса московського народу, яка не може не вразити. “Якщо трапиться у тебе нещастя, – писала Ольга Семьонова-Тянь-Шанська, – то тебе зараз же доб’ють…” (С. 95).
Чи не про таку “братню допомогу” віщають представники п’ятої колони в Україні?
Ренат ПОЛЬОВИЙ, краєзнавець
Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Ірпінь Київської обл.
28
Коментарі
Гість: lkjmn
19.04.12, 11:07
serg020777
29.04.12, 11:13
Julia Taneta
39.04.12, 11:14
Atman
49.04.12, 11:16
надіятись на їхню допомогу це несенітниця, беручи до уваги як відношення споконвічне так іі теперішня пропоганда.
Amiran
59.04.12, 11:31
Танк_
69.04.12, 11:59
Та не дай Боже таке єднання!
Perovdupu
79.04.12, 15:18
Потрібні та правильні речі. Їх треба мати під рукою, тому в обране. Дякую!
Francisk02
89.04.12, 16:14
анонім
99.04.12, 16:58
Кацапня
анонім
109.04.12, 17:12
З такими "братами" і ворогів не треба.....та й немає в нас ворогів....окрім тих "братів".