Полоз

- Тут жив богатир, тіко не докажу, чи наш він був, чи турській… Після того, як богатиря не стало, жили запорожці, а після їх уже – полоз.
- Що ж це таке, діду, за полоз був?
- А ви й не знаєте? Такий зачортований гад.
- Як це «зачортований» ?
- А такий великий! На гадину гріх казати здорова, от у нас і кажуть «зачортована».
- А ви бачили хоча б раз полоза?
- Бачив, цур йому… Як згадаєш, та і тепер страшно.
- А розкажіть, діду.
- Був я хлопцем. Ну, звісно, - яка забава малому. Дереш було гав, сорок, шулік. От зібралась раз дітей ціла юрба, по брали кійки і гайда до Багатиревої. Прийшли, пороздягалися, порозбувалися та й давай лазить по дубах. От понадирали повні пазухи яєць та й згукуємось. Зійшлися до купи, похвалилися хто стіко надрав і нум додму. Стали добігати до одежі, - коли це воно як підніме голову, як поверне хвостом!.. Гульк, - аж полоз… Ми в крик; та стіко мочі додому. Біжемо, падаємо… Яйця побили, сорочки, штани хлющать, по ногам юшка, шкаралущі.. Насилу добігли до села. Досталося нам от батьків… Одежу нам принесли уже третього дня, чі що.
- А яких розмірів був полоз?
- Довжінею далеко більше голоблі, а товщиною як добра кроква. Голова велика, страшна; ротом так, стерво, і воде на людей.
- А швидко рухався полоз?
- Він лізе, кажуть, швидко, як жовтобрюх. Воно не втім сила, що швидко лазе, а в тім, що котиться колесом. Тоді не доводь Господи нікому хрещеному: і конем не втечеш. Від його треба тікати проти сонця – він тоді не бачить.
- Бували випадки, щоб полоз вловив кого-небудь?
- А чом же! Пійма, задаве – та й амінь… Того ж його і боялися люди…
- А чим він харчувався?
- А так, що потрапе, те й лопа: пійма ящірку, тхора, зайця – не випусте, пійма ягня – і його з’їсть.
- Скажіть, діду, чи є і тепер де полози?
- У нас Бог милує – перевелись, а он на тім боці, у канцирських німців, там, чутка ходе, і тепер є.



Записав Я. П. Новицький 1883 р. в с. Маркусовка (Павло-Кічкас) зі слів Дмитра Бута (75 років).