Про співтовариство
Історично-розважальне співтовариствоСтатті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле
Шукати в архіві
Важливі замітки
Їх вбили за мову, за стрічку, за прапор...
- 30.01.20, 09:00
Уже шостий рік в Україні триває війна. З кожним днем ми все менш емоційно реагуємо на зведення з фронту, на обстріли зі сторони ворога. «Втомились від війни» - кажуть одні, «Пройде ще 5 років і забудуть» - говорять інші. Але для багатьох українських сімей ця війна стане найбільшою втратою у житті, стане тією болючою раною, яка ніколи не загоїться і не забудеться…
З початку війни на Донбасі загинуло вже близько 13 тисяч українців - такі цифри приводить Організація Об’єднаних Націй. Чверть з них - цивільні люди. Вони не брали до рук зброї, але загинули від нелюдської ненависті, агресії та злості.
Ми підготували п’ять історій про українських цивільних громадян, які загинули від нелюдської жорстокості «руського мира».
Артем Мирошниченко. Вбили за мову
Нещодавна новина про вбивство бахмутського патріота Артема Мирошниченка сколихнула всю Україну. 5 грудня чоловік загинув після того, як його побили два нетверезих молодика 16-ти і 17-ти років. Чоловік пережив кілька складних операцій та знаходився кілька днів у комі, але вижити йому не вдалося.
Артема Мирошниченка згадують як добру та світлу людину. Йому було 36 років. Родина Артема з перших днів війни допомагала армії.Сам він волонтерив у військовому шпиталі, був активістом організації “Бахмут український”.
Брат Артема Сергій стверджує, що його родича побили саме через мову, за його словами, свідок раніше дав показання, але зараз відмовляється від них, бо боїться за своє життя - пише Новинарня.
Неназвана жінка чула початок суперечки, коли двоє підлітків причепилися до Артема Мирошниченка, а коли він їм щось відповів, то голосно запитали:
“А ТИ МОЖЕШ НА НАРМАЛЬНАМ ЯЗИКЄ ГАВАРІТЬ?”
Артема поховали 8 грудня 2019 року у Бахмуті. Попрощатись з чоловіком прийшли близько ста людей, серед яких активісти і військові.
Володимир Рибак. Вбили за прапор
Слов’янськ став місцем смерті Горлівського депутата Володимира Рибака. Після мітингу у Горлівці у 2014 році, на якому Рибак намагався зняти прапор "ДНР" та відновити прапор України, він був викрадений бойовиками та жорстоко вбитий. Через декілька днів тіло Володимира Рибака та київського студента Юрія Поправки зі слідами тортур знайшли у річці Казений Торець під Слов'янськом. Пізніше також було знайдено тіло друга вбитого студента - Юрія Дяковського.
Володимира Рибака згадують, як небайдужу людину. Якщо десь коїлась несправедливість, він не міг пройти повз. По своїй людській суті він був борцем за справедливість. Він стояв поряд з учасниками Революції Гідності. Володимир в своєму місті неодноразово критикував управління міської ради, звинувачуючи його у корупційних діяннях.
23 квітня 2014 року дружина вивезла тіло вбитого чоловіка з міста Слов’янська до його рідного міста Горлівки Донецької області. Наступного дня на міському кладовищі поховали Героя. У нього залишились дружина Олена та двоє дітей – дочка Марія та син Юрій.
Степан Чубенко. Вбили за стрічку
Степан Чубенко - 16-річний хлопець, якого вбили у 2014 році у Краматорську за його активну проукраїнську позицію…за жовто-блакитку стрічку, яку він носив на рюкзаку. Степан Чубенко разом з друзями брав участь у мітингах на підтримку цілісності України, які проводилися в місті Краматорськ. Хлопці носили воду, продукти, засоби гігієни українським військовим, які прибули в місто. У липні 2014-го Степан поїхав до друга в Київ. 23 липня сів на поїзд у столиці, щоб повернутися додому. Їхав через Донецьк, де був затриманий бойовиками з «батальйону «Керч», за однією з версій, за жовто-блакитну стрічку на рюкзаку,за іншою версією - через те, що вступив у суперечку з ними, відстоюючи позицію єдиної неподільної країни.
Сьогодні вбивць хлопця заочно було засуджено до довічного позбавлення волі.
Віктор Брадарський, Володимир Величко, Альберт Павенко, Рувим Павенко. Вбили за віру
9 червня 2014 бойовики угрупування "Російська православна армія" розстріляли дияконів п'ятидесятницької церкви "Преображення Господнє" в Слов'янську Володимира Величка і Віктора Брадарського і двох синів пастора цієї церкви - Рувима та Альберта Павенків.
Бойовики люто ненавиділи вірян, вважали їх церкву американською, а отже - ворожою. У 2014 році терористи пред'явили вірянам звинувачення в "злочині проти ДНР" - підтримці української армії. Мовляв, священики п'ятидесятницької церкві готували атовців – привозили їжу на блокпости ЗСУ і Нацгвардії, інфомували їх про дії бойовиків.
Чотирьох прихожан було викрадено, а згодом жорстоко вбито і спалено. Їх тіла вдалося знайти лише після звільнення міста Слов’янська від бойовиків за дитячою лікарнею, де віднайшли ще 14 тіл.
Юрій Поправко. Вбили за відмову говорити російською
Юрію Поправко на момент смерті було лише 18 років. Студент-заочник другого курсу Київського Політехнічного інституту брав активну участь у Революції Гідності. Перед трагедією Юрій запевнив рідних, що їде у Харків, але сам разом з ще чотирма проукраїнськими активістами відправився на Донбас, під Слов’янськ. Шляхом до міста хлопці потрапили у полон. Якийсь час активіст вважався пропавшим безвісти. Юрія Поправку, Юрія Дяковського, а також незнайомого з ними депутата міськради Горлівки Володимира Рибака, закатували ще до 20 квітня. Їх тіла кинули у річку Торець. 18-річного Поправку поховали під Києвом 28 квітня.
Як розказала мама вбитого Юрія через 6 років після трагедії журналістам "Радіо. Свобода", у сина був шанс жити, якби він все-таки перейшов на російську мову і збрехав, як хотіли кати, що ходить у церкву Московського патріархату.
Світла пам’ять!
https://www.6262.com.ua/news/2603348/ih-vbili-za-movu-za-stricku-za-prapor-civilni-aki-zaginuli-za-ukrainu
Українське кіно
- 25.01.20, 09:31
Дивитися українське кіно є дуже багато причин, окрім того, що воно українське. Це передусім гарна можливість глибше усвідомити нашу історію, краще зрозуміти себе і людей, які живуть поруч, та, звісно, підтримати розвиток українського кінематографа. Тому підготували невелику підбірку фільмів українського виробництва, які вийдуть у 2020 році
1. "Мої думки тихі” — трагікомедія режисера Антоніо Лукича. Стрічку назвали “Відкриттям року” в рамках національної премії кінокритиків “Кіноколо”. На екрани вийде на початку січня.
У фільмі розповідають історію молодого звукорежисера, який після життєвих негараздів отримує шанс розпочати все спочатку. Просте завдання може стати його шансом назавжди залишити “незручну Україну” та вирушити в “привабливу Канаду”. Допомогти йому в цьому береться бізнесмен з діаспори, якому для запуску комп'ютерної гри потрібні записи голосів закарпатських тварин. У виконанні цього завдання головного героя супроводжуватиме його мати.
2. Наші Котики / Lethal Kittens — неполіткоректна патріотична комедія режисера Volodymyr Tykhyy. На екранах з 30 січня 2020 року.
2014 рік. Розпал інформаційних атак та гібридної війни Росії проти України. Українські добровольці вирушають на фронт, аби протистояти ворогу та захищати правду. До них приєдналася амбітна журналістка для виконання секретного завдання. Не маючи бойового досвіду, але з неабиякою кмітливістю їм вдається зруйнувати масштабну операцію ворога. У кіно багато жартів та гумору, бо саме гумор — це те, що допомагає подолати страх і стигматизацію, пояснити складні речі доступно, а також пережити справді темні часи.
Трейлер тут:https://www.facebook.com/watch/?v=2411649332386744
3. "Черкаси” — історичний екшен-драма, прем’єра якого відбулася в рамках Одеського кінофестивалю. Історія заснована на реальних подіях про останній корабель у Криму, який чинив опір і продовжував відважну боротьбу. У прокаті з 27 лютого 2020 року.
Під час подій Революції Гідності у 2014 році двоє хлопців із українського села опиняються на воєнному кораблі ВМС України “Черкаси”, дислокованому в порту кримського озера. Вже у лютому цього ж року починається окупація Криму Росією. Мінний тральщик “Черкаси” повертається на базу, але порт уже втрачений. Разом з іншими кораблями українського флоту “Черкаси” заблоковано.
4. ”Атлантида” — фільм-антиутопія Валентина Васяновича. Стрічка перемогла на Венеційському кінофестивалі у програмі “Горизонти”. На екрани вийде у листопаді 2020 року.
Події у фільмі розгортаються у 2025 році. Вже минув рік як Україна перемогла у війні з Росією, а окуповані території Донбасу повернуто. Але на екрані зображені спустошення та самотні мовчазні люди, які живуть на нині безкраїх просторах Донбасу. Усі вони прагнуть “вилікувати” ці території, що після всіх подій перетворилися наче на окремий нереальний світ. Професійних акторів у фільмі немає, натомість ролі виконують ветерани, волонтери та солдати ЗСУ.
Трейлер: https://moviegram.com.ua/atlantis/
Підтримуйте та дивіться українське кіно! Бо фільми про українців, нашу історію та важливі події у контексті сьогодення — це, зокрема, наша потужна зброя в інформаційній війні
Українська література і Російська імперія. Протистояння триває
- 23.01.20, 09:05
Доля кожної мови великою мірою залежить від її культурної ваги – обсягу та якості створених нею літературних творів. Оскільки метою Російської імперії була повна мовно-культурна асиміляція українців, у появі і розвитку літератури на українській мові вона вбачала загрозу своїй цілісності.
Вороже сприйняття з боку імперії українського письменства спричинило появу у травні 1876 року таємного Емського указу імператора Олександра ІІ, яким було доповнено Валуєвський циркуляр низкою додаткових заборон на вживання української мови.
Указу передувало донесення начальника Третього відділення про зростання українофільського руху в 1870-х роках, що сприяв появі українськомовних підручників, молитовників і перекладів з інших мов, а також популярних книжок для народу.
В експертній доповіді з цього приводу, поданій імператорові головою Київської археографічної комісії М.В. Юзефовичем, зокрема зазначалось:
«Можно с полною безопасностью доя целости России смотреть на возникновение литературы, например у латышей, численность которых простирается всего до миллиона с небольшим душ, но допустить обособление путем возведения украинского наречия на степень литературного языка 13-ти миллионов малоруссов было бы величайшей политической неосторожностью, особенно ввиду того объединительного движения, какое совершается по соседству с нами у германского племени».
Попри всі цензурні утиски, самодержавній імперії не вдалось зупинити розвиток української літератури.
Розповсюдженню українських книжок сприяла політична і мовна ситуація в західних областях України, що на той час перебували у складі Австро-Угорщини, яка, на відміну від Росії, не пригноблювала ідентичність народів, що її населяли. Українці, як і інші етнічні меншини цієї конституційної монархії, мали право і на участь у політичному житті, і на культурний розвиток на базі своєї мови.
Після запровадження Емськго указу письменники підросійської України друкувались в галицьких і буковинських виданнях. Так, перша поетична збірка Лесі Українки «На крилах пісень» і книжка її перекладів із Генріха Гейне вийшли у Львові в 1893 і 1892 роках.
На кінець ХІХ – початок ХХ століть, після появи міської прози Михайла Коцюбинського, Івана Франка і Володимира Винниченка, українська література становила вже вагомий національний набуток.
Ба більше, не кожен народ міг похвалитися такою трійцею геніїв, як Тарас Шевченко, Леся Українка та Іван Франко.
Потужний креативний потенціал української мови виявився і під час більшовицької українізації, проте її здобутки уже в 30-х роках були заборонені, а більшість митців розстріляні.
Тоталітарна влада різко звузила простір української культури і загнала її в прокрустове ложе «єдино правильної» комуністичної ідеології.
Оскільки рівень національної культури визначають передусім високі літературні зразки, партія поставила перед заангажованими науковцями завдання максимально «знешкодити» вплив великих текстів на національну свідомість українців.
Нейтралізація впливу класичної української літератури відбувалась шляхом заборон найбільш антиімперських текстів і фальшування та стереотипного уодноманітнення інтерпретацій художніх творів.
Ліна Костенко про фальсифікації творчості Лесі Українки за радянської добиПрактики брутальних фальсифікацій і знецінення спадщини Лесі Українки детально розкрила Ліна Костенко у статті «Геній в умовах заблокованої культури», опублікованій в «Літературній Україні» в 1991 році:
«Якщо придивитись до її посмертної долі, то неважко помітити, що в голосній славі за радянських часів їй не відмовлено. Навпаки. Було зроблено найпідліше. Заборонивши «Бояриню», вилучивши ряд найсильніших віршів, вирвавши з «м’ясом» із видання Книгоспілки передмови репресованих авторів – натомість всіляко підносити її як «співачку досвітніх вогнів», як ретельну читачку Маркса, приписати їй переклад «Ткачів» Гауптмана, – перекладала вона його чи не перекладала, головне – щоб про повстання сілезького пролетаріату. Відтак «Осінню казку» ввести до шкільної програми, дарма, що це річ незакінчена і за життя авторка її не друкувала, – головне, що там є Будівничий і червоні прапорці.
Назвати російський драматичний театр іменем Лесі Українки. Встановити премію – не за драматургію, а за твори для дітей.
…У «Радянській енциклопедії історії України»… повідомити, що вона боролась з українським буржуазним націоналізмом, що її світогляд формувався під впливом Чернишевського і Добролюбова. І що найкраще – цитую: «В творчості У. наявні елементи нового методу – соціалістичного реалізму».
Нинішня актуальність драматичних творів Лесі УкраїнкиПісля «розблокування» наших класиків ситуація, звичайно, поліпшилась. Повернулись заборонені твори Лесі Українки, у видавництві «Комора» в повному обсязі вийшла її епістолярна спадщина, з’явились солідні дослідження її творчості, серед яких вирізняється монографія «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» Оксани Забужко.
Однак розповсюдження нових знань про Велику Українку не виходить за межі досить вузьких кіл патріотичної інтелігенції, хоча навіть у цих середовищах, не кажучи вже про жовту пресу, фейкова історія про стосунки поетки з Ольгою Кобилянською часом викликає більше зацікавлення, ніж ідейно-художні смисли її драм.
Той факт, що театр російської драми в столиці досі носить ім’я Лесі Українки, яке прив’язали до нього для маніпулятивної пропаганди «дружби народів», є нічим іншим, як зневагою до її пам’яті.
Зі спогадів Климента Квітки відомо, як обурив Лесю Українку намір Володимира Винниченка перейти в російську літературу в 1910 році. За цим життєвим епізодом постав діалог Антея з Федоном в її драмі «Оргії»: «…ти продав туди свій твір найкращий, де зневажають все, що нам святе».
Як і за радянської доби, популярністю користується лише «Лісова пісня», вистав за іншими драматичними творами письменниці вкрай мало. І це при тому, що вони сьогодні не менш актуальні, ніж в час їх створення.
Адже не лише в «Боярині», але і в драмах на античні сюжети Леся Українка відтворює історію поневолення України Російською імперією. В її п’єсах розгортається історія війни двох сусідніх народів, один з яких здобуває перемогу над іншим не завдяки своїм цивілізаційним перевагам, а через обман і підступ. У «Касандрі» цю ідею втілено в символі Троянського коня – подарунку від ворога, що його приймають довірливі супротивники. В «Боярині» – це мотив вірності присязі, якої вимагають московити від українців після Переяславської ради, натомість самі не дотримуються жодних присяг, безкарно грабуючи переможених: «І просвітку нікому не дають московські посіпаки! Все нам в очі тією прИсягою тичуть…».
Хіба не розгортається цей давній сюжет сьогодні, коли московські посіпаки вимагають від нас виконання мінських угод, а зі свого боку, загарбавши наші землі, не збираються дотримуватись жодних міжнародних правил і зобов’язань?
Одним із провідних мотивів Лесі Українки є мотив знесилення в неволі, втрати здатності до опору, добровільного рабства як наслідку пригнобленого становища української людності в деспотичній російській державі.
Передбачаючи наближення великих соціально-політичних зрушень і можливого краху Російської імперії, що відкривало перед українською спільнотою перспективу національного визволення, Леся Українка бачила й загрози повторної втрати незалежності, причини якої пророчо провиділа в ослабленні почуття національної солідарності й колективної волі до боротьби за свободу, поширенні серед значної частини українців байдужості й зневіри у власних силах.
Ще 130 років тому Леся Українка ставила перед українським суспільством такі запитання:
Як світ новий з старого збудувати?
Як научить байдужих почувати?
Як розбудити розум, що заснув?
Від того, чи зможемо ми знайти відповіді на ці запитання, залежатиме доля нашої держави.
Лариса Масенко. https://www.radiosvoboda.org/a/30337803.html
