Після прибуття у табори ГУЛАГу українські націоналісти швидко відновили зв’язки між собою та родинами, виселеними із Західної України на спецпоселення до Сибіру, послуговуючись зашифрованою перепискою (грипсами), яку пересилали як звичайною поштою, так і за допомогою спеціальних зв’язкових та кур’єрів. Через останніх й агентів серед українських спецпоселенців ОУН вдавалося зв’язуватися з табірним підпіллям і навіть координувати діяльність підпільних груп та організацій.

 Перші осередки непокори

Наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. основний контингент в’язнів, засуджених за участь в антирадянському збройному підпіллі у Західній Україні, утримувався в особливих таборах, які були створені у 1948 р. в ході реорганізації табірної системи ГУЛАГу у зв’язку із напливом «особливо небезпечних державних злочинців» із охоплених повстаннями західних окраїн СРСР. Призначення особлагів полягало в максимальній ізоляції політичних в’язнів, їх фізичне виснаження та деморалізація. Фактично в’язні особливих таборів прирівнювалися за своїм становищем до найбільш упослідженої категорії гулагівського населення – каторжан.

Перші підпільні осередки у таборах ГУЛАГу під егідою оунівців виникли ще у 1945 р. Вони носили різні назви, мали різних керівників, структуру та склад. Одні мали суто український націоналістичний характер, інші поширювалися також на в’язнів інших національностей, політичних і релігійних переконань. Організаційно більшість з них будувалася за зразком підпільної мережі ОУН часів збройної боротьби, зокрема мали військових референтів, пропагандистів, господарників, службу безпеки, та діяли в умовах суворої конспірації. Табірні підпільні структури, створені колишніми членами ОУН та УПА, стали головними центрами розробки планів повстання в імперії ГУЛАГу у 1953-1954 рр.

Зокрема, після завершення війни відомо про діяльність структур Української Визвольної Організації (УВО) під керівництвом сотника УПА Михайла Луцика, що виникли в Тайшетському таборі, Інті, Норильську та Магадані, які готувалися до масштабного повстання за участю декількох десятків тисяч мешканців ГУЛАГу. Оунівці активно збирали інформацію про розташування радянських військ та об’єкти комунікації й енергетики, заготовляли зброю, розробляли плани і схеми захоплення таборів. Однак, врешті-решт, реалізувати ці плани їм не вдалося через активну протидію радянських спецслужб, які змогли нейтралізувати загрозу заколоту в таборах.  

Вкрай нелегке становище українських політичних в’язнів особливого табору у Норильську (Горлаг) змушувало їх гуртуватися, утворювати підпільні організації для самозбереження. Колишній вояк УПА Д. Шумук згадував з цього приводу: «Образливо було і соромно, що нас, бувших вояків УПА, б'ють і зневажають ті мерзотники, незважаючи на те, що нас більше від них у десятки разів... Їм дано право знущатися над нами. Ми самі дали їм те право, своєю безоборонністю, своєю недружністю, своєю неорганізованістю. Ми повинні, обов'язково повинні були відняти у них те «право». Треба розвинути почуття особистої гідності до такої міри, щоб воно перемогло страх, щоб воно стало найбільшою цінністю, за яку людина готова іти на смерть».

Завдяки таким політв’язням як Д. Шумук у 1948-1949 рр. серед українських каторжан у Норильську постав підпільний осередок ОУН під назвою Координаційний центр (КЦ) або самодопомогова організація. Її очолив Сергій Семенюк (справжнє прізвище Степан Драницький), який до засудження був провідником ОУН Луцької округи на Волині, суспільно-політичним референтом обласного проводу і груп «Турів» та «Тютюнник» Воєнної округи УПА-«Північ» та суспільно-політичної референтури ОУН північно-західних українських земель (ПЗУЗ). До складу центру входили також Яків Сушкевич, Роман Загоруйко, Михайло Орос, Іван Столяр та ін. Метою організації було збереження життя колишніх членів ОУН та вояків УПА в радянських концтаборах. Зокрема, її члени надавали матеріальну та моральну допомогу тим в’язням, які потрапили до БУРу (рос. – барак усиленного режима), організовували поодинокі акти непокори, розпочавши боротьбу з кримінальними в’язнями та «суками» за контроль над табірною зоною, налагодили таємне виготовлення холодної зброї (фінки, сокири, ножі, піки тощо). Члени центру зобов’язувалися давати групову відсіч у випадку найменших проявів свавілля з боку табірної адміністрації, захищати не тільки себе, але й усіх скривджених в’язнів. Після запровадження у Горлазі оплати праці в’язнів у 1951 р. члени самодопомогової організації заснували спільну касу, куди кожен міг добровільно вносити внески. Згодом ці кошти витрачалися на допомогу хворим і в’язням у штрафних бригадах та ізоляторах.

Данило Шумук, керівник підпільної групи ОУН у 3-й зоні Горлагу

КЦ діяла за зразком ОУН: кожен із підпільників знав тільки свою ланку, щоб у разі провалу постраждало найменше людей. Організація налагодила таємний зв'язок з іншими табірними зонами, що координувався Іваном Столяром. Були визначені відповідальні за кожну зону: 1-а зона – Роман Новосад, 2-а зона – Михайло Пархуць, 4-а зона – Павло Кушта, 5-а зона – Іван Недоля, 6-а жіноча зона – Анна Мазепа. Підпільні групи отримали завдання слідкувати за розмовами, новинами та настроями серед ув’язнених. Освіченні підпільники, як С. Семенюк, Д. Шумук, М. Орос та О. Грінченко писали статті, обіжники, бюлетені, брошури, т.зв. «захалявну літературу», що конспіративно поширювалася серед в’язнів. Окрім цього проводилися політичні, конспіративні та історичні вишколи. Функціонувала також ланка зв’язку із зовнішнім світом, якою керував о. Тихон Бабій.  

Існують відомості про підпільні організації політв’язнів й в інших табірних зонах Горлагу. Зокрема, у 1947 р. функціонувала Організація українців Заполяр’я (ОУЗ), яку очолював комітет із 11 осіб, що представляли 1, 2, 4, 5 та 6 табірні зони. Згодом для конспірації та надання організації більш інтернаціонального статусу ОУЗ було перейменовано в Організацію українських боротьбистів (ОУБ). Підпільники випускали часопис «Боротьбист», який оформляв художник з Волині Володимир Омелянюк, підтримували в’язнів морально і матеріально, організовували відзначення 140-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Розгалужена мережа підпілля, розбудована колишніми членами ОУН та УПА в Горлазі, стала ключовим інструментом під час організації та проведення страйку у травні – серпні 1953 р., що відоме як Норильське повстання . 

У вересні 1949 р. у спеціальному таборі №1 на Інті, де утримувалося 4 тис. 560 в'язнів (з них 60 % – українців) було також утворений підпільний центр із підготовки повстання, яким керували колишні оунівці. В’язні сформували три курені по 450 осіб в кожному, а також роту смертників-добровольців із 30-ти осіб. Організація отримала кодову назву «Північне сяйво». Однак через зраду провокатора в лютому 1950 р. підготовку повстання було перервано, а його організатори – засуджені до смертної кари. З часом українські структури опору почали виникати в Озерлагу (Тайшет), Речлагу (Воркута).

«Ідейний патріарх в’язнів»

Великий вплив на виникнення та діяльність згаданих вище  груп мала розгалужена підпільна організація «ОУН-Північ» (друга назва –  «Заполярний Провід ОУН»), створена в 1947 році членом ОУН Михайлом Сорокою (відбував ув’язнення у Воркуті з 1940 року). «ОУН-Північ» боролася проти сваволі тюремників, допомагала політв’язням вижити, зберегти свою людську і національну сутність, навчала відстоювати право на власне життя.За період 1947-1948 рр. вона встановила зв’язок між підпільниками різних таборів, а 1948 р. – з Україною. М. Сорока гуртував навколо себе насамперед тих в’язнів, які потрапили за ґрати за участь в ОУН і УПА, щоб продовжити боротьбу в радянських концтаборах. Його вважали ідейним патріархом політичних в’язнів ГУЛАГу.

Після свого звільнення у 1948 р. М. Сорок повернувся до Львова, де відновив зв’язки із націоналістичним підпіллям через зв’язкову головного командира УПА Романа Шухевича Галину Дидик. Зокрема, у лисичанському лісі під Львовом він зустрівся з начальником Головного військового штабу УПА Олексою Гасиним («Лицар») та крайовим провідником ОУН Львівського краю Осипом Дяківим («Горновий»). Отримавши інформацію про діяльність підпілля в Західній Україні та подальші інструкції, М. Сорока невдовзі повернувся у Воркуту, де продовжив роботу з формування груп опору у радянських таборах. Для розширення соціальної бази руху опору він розпочав переговори з в’язнями інших національностей, зокрема латвійцями, литовцями та естонцями. У січні 1949 р. із метою налагодження організаційної діяльності було розпочато формування у кожному таборі трійок довірених осіб – представників різних національностей, з яких одна особа мала виконувати функції провідника, друга – підтримувати міжнаціональні зв’язки всередині табору, третя – керувати розвідкою (служба безпеки). Крім того, всі троє мали стежити за настроями у таборах і скеровувати їх в бажане русло. Підпільну мережу Воркути очолив М. Сорока, до проводу увійшли також А. Білинський і Борщ.

Однак у липні 1949 р. М. Сороку повторно заарештувало МДБ та вислало його на спецпоселення у Красноярський край. Незважаючи на це, навіть на відстані він продовжував керувати підпільною мережею у таборах на Далекій півночі. У грудні 1952 р. його знову заарештували за звинуваченням у створенні підпільної організації в’язнів та засудили до розстрілу, який невдовзі замінили на 25 років ув’язнення. Репресій зазнали й інші члени «ОУН-Північ». Попри втрати, організація не припиняла своєї діяльності. Діючи обережніше, вона переросла у велике об’єднання з власною підпільною друкарнею та мережею симпатиків як серед в’язнів, що відбували покарання у таборах, так і серед тих, які були звільнені та проживали на спецпоселеннях. На думку історикині Л. Бондарук, створена М. Сорокою «ОУН-«Північ» була першим організованим спротивом в’язнів у радянських концтаборах, що дала поштовх до серії масових страйків, бунтів і повстань, які охопили імперію ГУЛАГу після смерті Сталіна.

Фактори повстання

Для багатьох українських націоналістів у сталінських таборах чи не єдиним променем надії на кращу долю стало сподівання на початок відкритої війни між Радянським Союзом та західними демократіями, що мала призвести до краху сталінського режиму та звільнення в’язнів ГУЛАГу. Подібні настрої стали відлунням очікувань третьої світової війни у середовищі ОУН на рубежі 1940-1950-х рр., що знайшло своє відображення у суспільно-політичних документах та стратегічному плануванні керівництва українського підпілля того часу. Початок Корейської війни влітку 1950 р. перетворив ці індивідуальні сподівання на масове явище, яке визначало соціально-психологічну атмосферу в особливих таборах ГУЛАГу. Очікування «світлого свята визволення» поєднувалося з широким поширенням повстанських настроїв серед окремих категорій ув’язнених. Зокрема, у 1951-1952 рр. серед українців-каторжан активізувалися розмови про майбутній реванш, який влаштують Радянському Союзу Англія, Америка, Західна Німеччина та Японія. Найбільш активна та рішуча частина ув’язнених українців закликала підняти повстання в перші дні війни між США та СРСР, щоби визволитися із табору. Зокрема, такі факти були зафіксовані в Речлазі (Воркута), де були виявлені рукописні листівки антирадянського змісту із закликом до збройного повстання ув’язнених, об’єднання їх в бойові групи для боротьби «спільно з американцями проти радянської влади».    

Звернення каторжан до населення Норильська, літо 1953 року

Однак, в силу того, як війна між СРСР та Заходом не починалася, українські націоналісти приходили до усвідомлення необхідності самостійного підняття повстання у співпраці з іншими політичними в’язнями особливих таборів. Зокрема, популярними на певному етапі були ідеї повстання-втечі. Ще за життя Й. Сталіна, у 1952 р. в деяких таборах, де концентрувалися вихідці із Західної України, особливий контингент в’язнів спробував перейти до тактики організації волинок, бунтів та колективного голодування. Зокрема, весною 1952 р. повстанські настрої та дії спостерігалися в Камишовському таборі, де колишні члени ОУН та УПА, за інформацією чекістів, активно готувалися до організації масових заворушень та нападів на охорону з метою звільнення. Для координації своїх дій українські націоналісти створили розгалужену мережу на чолі зі штабом, куди входили «служба безпеки», «служба техніки», бойові групи, групи політичного виховання та матеріального забезпечення. За допомогою «служби безпеки» підпільники вели систематичне спостереження за в’язнями, виявляючи серед них секретних співробітників МВС і МДБ. Внаслідок такої ситуації у таборі на нараді відповідальних працівників ГУЛАГу у січні 1952 р. у Москві було констатовано, що «адміністрація, яка до цього часу вміло використовувала протиріччя між різними групами ув’язнених, тепер втрачає контроль над своїми «підопічними».

Об’єднуючим фактором для різних етнополітичних угрупувань була ненависть до радянської влади, що змушувала українців координувати свої дії з націоналістами із країн Балтії, «кавказцями», росіянами, білорусами та представниками інших національностей. Внаслідок цього стиралися етнічні кордони, а взаємні союзи могли виникати задля спільного протистояння свавіллю табірної адміністрації. Так, наприклад, на початку 1952 р. особливими таборами поширився вірус терору проти приспішників табірної адміністрації, яку організували українські націоналісти спільно з литовцями. Інколи молодшими союзниками західних українців у боротьбі за владу над зоною ставали «законники» (бандитський елемент із числа авторитетів), як зокрема це сталося у Речлагу.

Як згадував Олександр Солженіцин,  перша хвиля опору в таборах почалася після прибуття до них західних українців: «вони привезли «бацилу бунту (…) Молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки,... роздивилися, вжахнулися цього сплячого рабства і потягнулися до ножа».

Підготовка до виступу

Українські націоналісти не тільки принесли в ГУЛАГ жорсткі методи підпільної боротьби та конспірації, але й перейняли досвід «паразитичного виживання» кримінальних угрупувань. Так, на початку 1952 р. у Мінеральному таборі, де західні українці становили до 60%, організована група оунівців розпочала боротьбу саме за «зайняття в таборі привілейованого становища». До традиційної у табірному середовищі тактики захоплення виробничих посад і табірної обслуги за допомогою насильства і терору колишні члени ОУН та УПА додали специфічний досвід підпільної боротьби, оголосивши війну сексотам табірної адміністрації, так званим сукам. Такі дії нанесли суттєву шкоду традиційному механізму чекістського контролю над політичними в’язнями, що здійснювався за допомогою лояльно налаштованих кримінальних елементів. Внаслідок цього, старі агенти не приходили на явки, очевидці вбивств відмовлялися від свідчень, а іноді просто не з’являлися на допити, надаючи перевагу дисциплінарному покаранню замість смерті від рук бандерівців. Зазвичай в якості бойовиків виступили особи, засуджені до 20-25 років позбавлення волі, які не боялися отримати додаткові терміни ув’язнення.

Доволі швидко пройшовши період адаптації та статусного самоствердження в таборах, завоювавши специфічний гулагівський «авторитет» – визнання свого права на владу та диктат в зоні, засвоївши механіку «паразитного виживання», прямого або побічного контролю над хлібними посадами та ресурсами, українські націоналісти могли дозволити собі повернутися до формулювання політичних цілей, зайнятися пропагандою та навчанням нових кадрів. Зокрема, наприкінці 1951 р. в Дубравлазі старі учасники підпілля склали рукописні листівки та прокламації з епізодами з історії України, які були розраховані на ведення пропаганди серед бійців озброєної охорони таборів, мобілізованих з України. У цій боротьбі українські націоналісти також намагалися залучати на свій бік інші етно-політичні угрупування, зокрема чеченців та балтійців. Подібні факти співпраці були зафіксовані наприкінці 1951 р. у Річковому та Дальному таборах. З іншого боку, нерідкими були також криваві зіткнення з тими ж таки «кавказцями» за владу та привілейоване становище у ВТТ, як наприклад у Піщаному таборі.

Підпільна група західних українців, яка прибула восени 1951 р. в Камишевлаг із етапом штрафників із Піщаного ВТТ не тільки почала звичайну боротьбу за владу, але і стала ініціатором одного із перших демонстративних, відкритих та політично забарвлених протестних виступів. Заворушення, які почались із масового співання націоналістичних пісень, вилились в організований спротив цілого бараку проти спроб адміністрації запроторити в ізолятор трьох в’язнів, у яких виявили ножі. Підпільним штабам оунівців у таборах вдалося за допомогою вільнонайманих працівників налагодити таємний зв'язок із переселенцями із Західної України, що проживали на спецпоселеннях.

З початку 1952 р. ситуація в особливих таборах загострюється й описується в оперативних зведеннях адміністрації ГУЛАГу як хроніка бойових дій. Зокрема, 22 січня 1952 р. у шостому відділенні Піщаного табору ув’язненні оунівці організували масове заворушення, яке супроводжувалось антирадянськими викликами та вимогами послаблення режиму для особливого контингенту в’язнів. Виступи вдалося припинити тільки 18 березня. У червні 1952 р. керівництво Піщаного табору доповідало в Москву, що бандерівці, які в часи визвольної боротьби перебували на керівних посадах в українському підпіллі, утворили координаційний центр, групи агітації, розвідки та постачання, які поширили свій вплив на декілька табірних зон. Члени організації давали присягу та дотримувались дисципліни, орієнтувалися на знищення агентури МВС та МДБ у таборах, організацію збройних втеч, встановлення зв’язку з націоналістичним підпіллям на території України та закордоном. Стратегічне завдання підпільників, на думку, табірної адміністрації,  полягало у тому, щоб відірвати табірне населення з-під впливу адміністрації, ідеологічно і тактично підготувати його до повстанських виступів за найменшої сприятливої нагоди.

Таким чином, регенерувавши моральні та фізичні сили, ув’язненні оунівці не тільки змогли створити у таборах свої підпільні структури, відновити зв’язки між таборами та діючим підпіллям у Західній Україні, але й поширити дух непокори серед в’язнів інших національностей, пробудивши ГУЛАГ з довгої сплячки. Після смерті Сталіна саме підпільні структури українських націоналістів стали головною рушійною силою та кістяком повстань в особливих таборах ГУЛАГу.

Підготував науковий співробітник музею, Олександр Пагіря

http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=701