Про українську поетесу Олену Телігу (Шовгенову) ми знаємо дуже мало. Довгий час ім’я її було поховано разом з тілом в братській могилі, заховано під радянськими заборонами й ідеологічними контролями, несправедливо стерто з пам’яті народу. Лише сьогодні з темряви виринають окремі факти її життя, віднаходяться загублені вірші, повертається заслужена шана. А між тим, що можна сказати про неї, як про людину? Мабуть, пригадається найперше те, що палка патріотка й захисниця держави, величезний поетичний талант, вона спізнала найважливіше – любов до народу і любов до людини.

Їй пощастило. На її короткому, але яскравому шляху зустрілось кохання – справжнє, непритворне, глибоке. Молода чорноволоса дівчина з інтелігентної сім’ї приваблювала до себе людей і зеленооким іскристим поглядом, і невтомною вдачею. Теліга мала дивовижну здатність заворожувати всіх лише самим фактом своєї появи. Перед війною один емігрантський журнал у Польщі подав на неї шаржик з підписом: «А за мною молодою ходять хлопці чередою!». Вона сердилась – не за «череду хлопців», а за те, що їй намалювали кривого капелюшка, а вона ж носила його як справжня варшав’янка! Отакими-то смарагдовими чарами й був зачарований і високий юнак з Кубані, що майстерно грав на бандурі, Михайло Теліга – майбутній чоловік поетеси. Познайомилися вони на концерті в Студентському домі в Празі в грудні 1924 року. Та Олена ще говорила російською мовою, і, мабуть, так би і продовжувала, якби студенти Подєбрадської господарчої академії, в якій викладав її батько, не взялися вивчити дівчину на українку. «Найзаповзятіше взявся за це кубанець, бандурист Михайло Теліга», – свідчила потім Наталя Лівицька-Холодна.

Зустріч з Михайлом Телігою змінила життя Олени назавжди. Це був саме він, хто зробив її такою, якою увійшла вона в історію, – непримиренною патріоткою, талановитим поетом. 1 серпня 1926 р. пара стала на рушник. Вінчання відбулося в євангельській церкві за православним обрядом, а на весіллі молода з молодим танцювали козачок. «Оцей спільний «Козачок» молодої, стрункої пари був видовищем, що його так легко не можна забути!», – писала подруга Олени Зоя Плітас. Так, як танцювали вони в танці, йшло подружжя по всьому житті.

1929 року Михайло закінчив Українську господарську академію, здобувши фах інженера-лісівника. Восени того ж року подружжя виїхало до Варшави. Польща зустріла Телігів непривітно. Роботу знайти було важко. Почалось емігрантське життя «бездомних волоцюг» із щоденним пошуком роботи... Їм вестиметься нелегко. Михайло зароблятиме після працею інженера-землевпорядника у Желязній-Жондові. Коли в дружини не було можливості вчителювати, співала під акомпанемент чоловікової бандури в ресторанах і кабаре. Олені доводилося пробувати себе й у ролі манекенниці, аби отримати якийсь гріш. Звертаючись до чоловіка, вона зазиратиме в прийдешнє: “Не цвітуть на вікні герані – сонний символ спокійних буднів. Ми весь час стоїмо на грані невідомих шляхів майбутніх”.

У 1939 році в Кракові цей шлях перетнувся із давнім знайомим Олегом Кандибою-Ольжичем – відомим поетом та вченим, громадським і політичним діячем, одним з керівників національного руху. Розмова з ним стала визначальною у подальшій долі подружжя, бо саме відтоді Олена й Михайло взялися до активної роботи в ОУН. Писали тексти і розповсюджували листівки, складали відозви, летючки.

Але хоч і було життя їх бурхливим у Кракові, Олену все сильніше тягнуло до міста своєї юності – в Київ. У липні 1941 року у складі однієї з похідних груп Олена разом із письменником Уласом Самчуком перейшла Сян і вирушила до Львова, а вже 22 жовтня прибула до Києва. Так здійснилась її мрія. Лише в листопаді 1941 року Михайло слідом за дружиною прибув до окупованого німцями Києва. Подружжя відразу кинулось налагоджувати громадське і політичне життя у місті. Олену обрали членом Української національної ради, вона очолила Спілку українських письменників. У всьому її підтримувала її незмінна опора і захист – чоловік Михайло.

Та не вдалося йому захистити Олену востаннє. У грудні 1941 року німці заарештували членів редакції «Українського слова». Спілка письменників ще працювала. Олену попереджали про можливий арешт, однак вона категорично відмовилася виїжджати з Києва. «Я з Києва вдруге не поїду, бо це буде зрада самої себе», – пояснювала Олена. Засідку німці влаштували ще з ночі. У приміщення можна було зайти, але покинути його не дозволялося. Фатального 9 лютого 1942 року Олена Теліга зайшла як завжди до Спілки письменників. Через годину туди ж прийшов і Михайло Теліга, знаючи, що його теж заарештують. Коли німці побачили, що всі зібралися, о 15 годині вийшли із засідки і наказали: «Хто не член Спілки, може покинути приміщення». Михайло не вийшов, але вислизнув один із письменників. Усіх заарештованих відвезли до гестапівських казематів на вулицю Короленка, 33, де потім розмістився КДБ (нині СБУ). Допитували Олену і Михайла Телігів, І. Ірлявського, О. Чемеринського, І. Рогача й багатьох інших.

Вони були вірні одне одному в житті, вони залишилися вірним й у смерті. 21 лютого 1942 р. в Бабиному Яру Олену і Михайла Телігів разом з іншими діячами ОУН розстріляли фашисти. Немає сьогодні їх могили, зате залишилася пам’ять про них, їх життя і боротьбу. Їх подвиг, літературний і патріотичний, закарбовано в книгах, розвідках, дослідженнях. Щороку влаштовуються українцями по всьому світу вечори пам’яті поетеси, встановлюються пам’ятники на її честь. У студентському парку нашого КПІ, в якому пройшла юність Олени, буде встановлено пам’ятник на її честь – на честь людини, яка вміла, жити, творити й кохати.

Feb 19, 2008 || Автор: Марина Калачова

https://kpi.ua/805-10