Українська письменниця й інтелектуалка, лауреатка Шевченківської премії-2019 у номінації “Публіцистика” ОКСАНА ЗАБУЖКО розповіла про сучасний стан української мови та її зв’язок з національною безпекою, а також прокоментувала заяви російського лідера.  Адже нещодавно, у програмі “20 питань Володимиру Путіну” лідер країни-агресора заявив, що української мови не існувало до XVI століття; пояснив, чому правильно говорити “укрАінци” – з наголосом на “а”, та заявив, що після розриву з РФ в Україні розвалилася вся економіка і Київ більше нічим не торгує, окрім русофобії.

Інтерв’ю публікує “Апостроф“.

– Пані Оксано, як ви можете прокоментувати слова Путіна?

– Я можу сказати лише одне. Все те, що говорив Володя Путін, з фактологічної точки зору для будь-якої хоча б мінімально освіченої людини – це марення психічно хворого.

Проблема полягає у тому, що ця психічно хвора особа очолює сусідню з нами країну. Можна пригадати те, що делікатно сформулювала Ангела Меркель у 2014 році: “він живе у своєму світі”. Це оптимістичний спосіб сказати, що він хворий на шизофренію і неадекват. У його світі “украінского язика нє существовало до XVI вєка”. У його світі Росія, тобто Московія, була уже у Х столітті, хоча вона тоді ще не існувала. У його світі ми “одіннарод”, бо якось так його вчили, чи я не знаю, що з ним відбувалося – це питання до його психіатра чи психоаналітика.

Проблема в тому, що поруч з ним немає ні психіатра, ні психоаналітика, але є, даруйте, “ядерна кнопка”. І тому цілий світ удає, що з ним можливий якийсь діалог і його можна якось утихомирити. Треба реально усвідомлювати, що сусідньою країною править соціально небезпечний шизофренік.

Я не вважаю за потрібне і корисне розбирати маячню шизофреніка і полемізувати з ним за фактом, розповідати йому: “ні-ні-ні! Ось дивіться, є підручники, написані професорами Колумбійського й Гарвардського університетів ще в минулому сторіччі. У них викладено історію української мови, зокрема і як вона розвивалась”, – і вчити його лінгвістики, філології тощо. Ні! Путіна треба госпіталізувати. І чим швидше прогресивне людство це усвідомить, тим більше шансів у нас усіх лишитися цілими – і фізично, і, до речі, психічно.

Слова Путіна є класичним клінічним маренням. Завтра він розповість вам, що в Україні ходять догори ногами. Ну щось подібне уже було – снігурі, “розіпнуті хлопчики”, пенсіонерки з монтажною піною тощо. Все це частина безумної програми. І коли ми починаємо кожного разу реконструювати висловлювання Путіна і розповідати, що “хворий не має рації”, у мене виникає кожного разу відчуття, що ми щось робимо глибоко неправильно.

– Путін вкотре просуває свою тезу про “один народ”. Чи має зараз Україна на владному рівні достатньо опору, аби протистояти йому? Як ви оцінюєте те, що озвучують представники правлячої верхівки?

В Україні зараз формують “шлунково-кишкову” національну ідентичність

– В Україні зараз формують “шлунково-кишкову” національну ідентичність. Це поворот до СРСР. Молоде покоління не знає про Радянський Союз в його останні десятиліття, не відбувається ця, так би мовити, трансмісія пам’яті.

Нас тягнуть у 1970-1980-ті і про них намагаються нам створити уявлення як про “золотий вік”, коли все було “добре і якісно”. Якщо зайти на будь-який паблік у соцмережах із радянськими фото, ви зразу отримаєте цілу хвилю ботів, які розповідають про те “какую страну проср*ли”. Це ще один мем – вони бувають не лише сучасні. “А какоє всьо било качествєнноє. А мороженноє какоє вкусноє, а ГМО нєбило”. І 20 років на українському телебаченні показують “Іронію долі”, щоб “ах ностальджі, ах часи молодості”. Але ніхто не розповідає про те, які були злидні – і навіть не про черги, бо це перше, що у всіх вмикається у пам’яті: аби ви всі так жили як ми, бігаючи за шматочком м’яса по чергах. Це чисто побутові речі. Але окрім них було ще багато із того, що існує сьогодні.

Оця новорічна промова нібито президента, де не було ні прапора, ні жодних символів, із меседжем “яка різниця, як називається вулиця, якщо вона заасфальтована” – це риторика брежнєвської доби. Це риторика всіх тогочасних фільмів. Це головна аксіома на рівні мема. Це те, що в кінці фільму “П’ять вечорів” пафосно виголошує Людмила Гурченко, дивлячись красивими очима в кадр: “Только бы не было войны!.. Только бы не было войны!.. Только бы не было войны!..” Це закладка, це прошивка. Це говорилося з усіх екранів, усіх репродукторів: “Какая разница?! Хлебушек есть? Главное, чтобы войны не было! Спасибо партии и родному советскому правительству за заботу!”. І ще випустять якусь ткачиху на сцену, яка розповість, що їй квартиру дали – і люди сидять, слухають, опустивши очі, і думають, коли їх додому відпустять.

Зараз відбувається повернення замусюрханого, смердючого, голодного, обдертого і приниженого “совка” 1970-х років, який розповідає, що “будет хорошо! Лишь бы перестать стрелять и помириться с Россией – и все будет хорошо!”. Це саме та ідеологема.

Це не нова ідентичність. Це совкові меми.

Вельми драматична історія втрати Білоруссю своєї мови

– Що стається, коли на “мовне питання”, скажімо, “забивають”?

– Показовою в цьому плані є вельми драматична історія втрати Білоруссю своєї мови. Вона триває не одне покоління, почалася не за Лукашенка. Я пам’ятаю наживо дискусії часів “Перестройки”, коли тодішня білоруська інтелігенція створювала “Товариство родной мови”, боролася за “одродженіє”. З їх молодими поетами, а також з грузинськими, литовськими й вихідцями з інших пригноблених народів, на конференціях ми обговорювали наше майбутнє. Вони вже тоді нарікали, що в їх містах практично не залишилося білоруськомовних шкіл. Їх було близько 20 відсотків, розсипаних здебільшого по сільській місцевості. У селах уже говорили “трасянкою” – суржиком, і на час розпаду СРСР у них не лишилося регіонів, де можна було б послухати живу білоруську мову. Хіба на Поліссі треба було відшукувати місця, щоб послухати поліщуківський діалект. Це, зазвичай, була якась глушина, до якої можна лише річкою дістатися – місця, як в романі “Людзи на болоце” білоруського класика Івана Мєлєжа.

В Україні на час розпаду СРСР теж була кризова ситуація – російських шкіл було 51%, вперше з 1920-х більше, ніж українських. Це результат програмової андроповської русифікації 1970-1980-х років, яка Білоруссю пройшлась просто катком. На початку 1990-х у них було коротке “одродженіє” – Москва на Білорусь “забила”, вистачало своїх проблем: “бєлий дом” брали, весь час відбувалися перетрубації. А коли 1994 прийшов до влади Лукашенко, він різко повернув радянський прапор, радянський герб і російську мову як державну. Тож ця офіційна “двомовність” довела бідолашну, усіляко дискриміновано і неповнокровну білоруську мову до зникнення. Тому в Білорусі виросло покоління, яке дійсно не знає білоруської мови, не може прочитати своєї класики – того ж Івана Мєлєжа чи історичний детектив про часи литвинської шляхти “Дике полювання короля Стаха” Володимира Короткевича.

В ЮНЕСКО є класифікація – мови під загрозою; мови під загрозою зникнення; вимерлі мови.

Розраховується це за відсотком і віком носіїв. На віку мого покоління, наприклад, уже зникла і, ймовірно, відродженню не підлягає одна колись велика і важлива слов’янська мова – так звана верхньолужицька. Вона ще фігурувала у списку слов’янських мов, коли я вчилася у школі. Західні лужичани заселяли територію нинішнього сходу Німеччини. “Ляйпціг”, як його вимовляють німці – це Ліпськ і це слов’янська назва. У них все відбувалося так само, як і у білорусів. Їхня мова розвивалася, починаючи від XVI сторіччя, коли Франциск Скарина переклав верхньолужицькою мовою Біблію, потім було національне відродження і поява власних класів у ХІХ сторіччі. Станом на 1918 рік вони мали уже власну політичну партію, яка оголосила боротьбу за незалежність. А потім їх, перепрошую, “накрило” Гітлером. А після Гітлера їх “накрило” Совєтским Союзом, тобто ГДР. Доля білоруської мови потрапляє у цей самий патерн.

Ви, певно, чули історію про нещодавній випадок у Мінську. Але йдеться не просто про хлопця, якому пригрозили викликати охорону через те, що він звернувся білоруською мовою.

ДЕРЖДУМА РФ ЛЮТУЄ, А СТУДЕНТУ ПОГРОЖУЮТЬ УБИВСТВОМ ЗА ТЕ, ЩО У МІНСЬКУ ЗАМОВИВ ЧАЙ БІЛОРУСЬКОЮ МОВОЮ

Йдеться про мову, яка в такий спосіб опирається – такими цілковито дивовижними, ірраціональними сюжетами. Та тітка-барменша могла обізлитися з якихось ідеологічних міркувань, але, найшвидше, вона справді не зрозуміла, що їй кажуть. Їй треба було напружитися, коли відвідувач спитав “Фруктовая гарбата йость?” (чи є фруктовий чай?). Вона сприйняла це як свого роду момент агресії.

Однак мову дуже важко убити. Це природна стихія – не лише феномен культури. І треба докладати зусиль протягом століть тоталітарного режиму, використовувати танки, таємну поліцію і що завгодно, аби її знищити. Білоруська мова потрапляє в категорію “на межі зникнення” і починає видавати спалахи, шипучі іскри. Мова не хоче вмирати.

В Україні досі на хліб куди жирніше мажеться “язик”, а не мова

– Знову ж таки, білоруська зникає через риторику “один народ”. Верхньолужицька, як я можу припустити, зникла з тієї ж причини. Те, що відбувається зараз в Україні – чи несуть ці процеси загрозу українській мові?

– Ні, такого з українською не станеться. Ми багато чого зробили за ці пострадянські роки, аби українська не потрапила до списку мов під загрозою – і це правда. Ми висмикнули мову, коли вона була на краю. Якби ще одне покоління йшов такий “пресняк”, як у роки моєї юності, де катком все заливалося, то відбулася б втрата мови, коли зникають люди, які є її носіями, і прибувають люди, які її не розуміють.

Але це зовсім не означає, що ми вже проскочили цю небезпеку. Зараз існує тенденція до скорочення числа мов на планеті Земля, і поки не видно, що буде супротив. Це так звана тенденція до мовної централізації. Якщо ти потрапляєш до сотні поширених мов – у тебе є майбутнє. Якщо ні – розчиняєшся у “жовтій”, “смаглявій” чи ще якійсь мові, як це відбувається зі списком численних мов Південної Азії. Українська наразі втримується на плаву, але це не буває раз і назавжди. Це по-перше.

А по-друге, доки у нас триває війна з Росією за незалежність, доти у нас триватимуть – назвімо це своїми іменами – мовні війни. На території України триває оголошена Путіним мовна війна з моменту, коли він заявив, що його інтереси там, де є “русскій язик”. Він захищає “русскоязичних”. Це концепція того самого “русского міра”, котрий своєю мовою і зброєю позначає чужі території. Війни за мову йшли не раз і не два – достатньо згадати ковенанторів у добу Реформації (шотландський національно-релігійний рух XVII столітті за незалежність від англійського короля і церкви, – “Апостроф”).

Мова – це не просто засіб спілкування, а компонент ідентичності. Це треба розуміти тим, хто каже “не загострюйте мовного питання”. Якщо ми не будемо захищати українську мову абсолютно усіма ресурсами (від спілкування нею і до максимального розширення її вжиткування), то ми програємо оголошену нам лінгвістичну війну.

У нас дуже широка проблема з мовою бізнесу. Коли був ухвалений закон про мову, одна ведуча на “Плюсах” абсолютно цинічно ляпнула “мову на хліб не намажеш”. Цю фразу неправильно витлумачили. Зразу почали лірично говорити, що й маму не намажеш, і коханого не намажеш, і свою дитину не намажеш. Почали переводити мову в план абстрактних духовних цінностей. Це все дуже добре – я сама люблю казки про поні і єдинорогів.

Але штука в тому, що мова є дуже вагомим економічним фактором. Якщо ти кажеш, що мову на хліб не намажеш, то ти прекрасно знаєш, що в Україні досі на хліб куди жирніше мажеться “язик”, а не мова. Знання російської досі ресурсніше, аніж знання української. Економічно російська досі обіцяє більше дивідендів, – після цілого покоління, яке виросло в умовах незалежності.

Активісти біля Верховної Ради вимагають підтримати проект закону “Про забезпечення української мови як державної”

Голова Верховної Ради Андрій Парубій просто на парламентській трибуні підписав мовний закон і заявив, що передає його на підпис Президенту.

І, власне, війна іде за те, щоб мова мазалася на хліб. Щоб ситуація, за якої її “на хліб не намажеш”, лишилася в колоніальному минулому. І щоб знання української мови давало людині профіт за всіма показниками. Оце є захищена державна мова – та, яку вигідно знати і яка мажеться на хліб. Але погодьтеся, що до цього нам ще дуже далеко.

– Навіть у Львові бізнесмени “говорят на общепонятном”. Ну ти ж не примусиш людей в обов’язковому порядку спілкуватися українською!

– Має бути ціла державна програма розвитку мови. Це від безкоштовних мовних курсів і до всього, що описують страшним словом “українізація”. У нас ніколи не було урядової програми. Лише минулого року ухвалили закон. Не треба відкривати великих велосипедів. Можна поїхати повчитися у Ізраїлю, як вони відроджували мову євреїв.

Смерть народу: Фраза “один народ”означає, що із двох народів має лишитись один

Але зверніть увагу, що при кожній спробі говорити про державну мовну політику вий здіймається одразу до небес. І лише коли Путін оголосив про “один народ” і “руській мір” – замислилися.

Але якщо ми з росіянами “один народ”, то це означає, що із двох народів має лишитись один, як правильно визначив Лесь Подерв’янський ще у 2014 році. Тому фраза “один народ” – це уже оголошення війни. Бо це означає, що “ви помріть, а ми лишимося”, хоча зовсім не факт, що лишаться вони.

– То чим загрожує Україні її слабка позиція в плані національної ідеології під час війни з Росією?

– Смертю. Спроба Росії поглинути потрібну їй територію загрожує смертю – при чому всьому українському народу. Подивіться на Крим, куди понаїжджали з російської глибинки на всі посади, а кримчукам кажуть: якщо хочете кар’єру робити, то на вас чекають у сонячному Магадані. У росіян купа незаселених, неосвоєних територій, де треба тримати умираючі рештки сталінської індустріалізації, яка робилася кров’ю і кістками засланців. То все вимираючі міста. Без людей там зупиняться залізниці. Трубу треба обслуговувати із того самого Уренгоя.

Їм треба ресурси, треба кадри, треба людей. Їм треба тупо виселити мільйони українців на ту саме залізницю і забрати частину собі в армію, бо “бєз хохлов армія нє работаєт” – вони визнали це ще в 1990 році. Як вони кажуть, “хохли” були тим самим цементом, нижчим офіцерським складом, який давав кістяк. Їм потрібен наш ресурс. Не лише вугілля і заводи, які вони одразу повивозили. Подивіться, що вони роблять на Донбасі – і зрозумійте, що їм треба більше!

Це дуже прості речі і вони повинні постійно озвучуватися: люди добрі, якщо ви хочете піднімати “сонячний Магадан”, – вперед! Взяв, спакувався, забрав дітей – і поїхав. Але не тягни цей “сонячний Магадан” сюди, в Україну, яка якось вирвалася із тих смертельних лабет і має шанс втриматися!

Лесю і її брата Михайла у сім’ї називали спільним іменем – «Мишелосіє» через нерозлучність. Проте сина мати ставила вище за Лесю — її довго вважала малорозвиненою. Крім того, не любила її вдачі. До 5-го класу навіть не віддавала до школи, а навчала вдома за власною програмою.

Свій псевдонім Лариса Косач запозичила в дядька – Михайла Драгоманова. Він підписувався як «Українець». А оскільки Леся дуже любила свого дядька і захоплювалась ним, то вирішила в чомусь бути схожою на нього. Псевдонім «Українка» з’явився в 1884 році, коли дівчині було всього тринадцять. Можливо, він був обраний на основі дитячої наївності та палкої любові до дядька, проте в історію Лариса Косач увійшла саме як Українка. А Лесею її лагідно називали в сім’ї, тож не дивно, що тверде «Лариса» вона замінила на тендітне та ніжне «Леся».

Деякі дослідники творчості Українки вважають, що у неї був роман з іншою видатною жінкою того часу – Ольгою Кобилянською. Леся і справді підтримувала тісні взаємини з Кобилянською, проте їх радше можна назвати дружніми, аніж любовними. Прихильники теорії про нетрадиційну сексуальну орієнтацію поетеси такий висновок роблять із листувань, де Українка часто називає Кобилянську пестливими словами, зокрема «хтосічкою». Також стверджують, що схожі мотиви проглядаються в драмі Лесі «Блакитна троянда», яка до слова, в першій редакції мала назву «Нічні метелики».

Хворобливу і тендітну Лесю Іван Франко назвав «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Хоч сама Українка не вважала себе гідною і нігтя Франка. Її, як і Олену Пчілку, мали за надзвичайно сильну жінку. Сильну морально. І думка така була зовсім небезпідставною.

В останні роки життя очі Лесі Українки набули надзвичайного блакитного кольору. Цікаво, що до того вони не мали настільки інтенсивного забарвлення. Цей факт дійсно дивував всіх довкола, адже очі поетеси були наче неземні. Про це згадує у своїх спогадах Лесина сестра Ісидора Косач-Борисова. Збереглась навіть фотографія – портрет Українки – зроблений саме в той період. Шкода, правда, що світлина чорно-біла, і ми не можемо розгледіти барв погляду поетеси.