Про співтовариство
Історично-розважальне співтовариствоСтатті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле
Шукати в архіві
Важливі замітки
Донбас – край, який підтримував діяльність ОУН
- 20.04.20, 12:12
14 жовтня – День захисника України та християнське св'ято Покрови Пресвятої Богородиці, яку своєю покровителькою вважали українські козаки та воїни Української повстанської армії. Те, що День захисника України за президента Петра Порошенка почали відзначати в день заснування УПА, російські ЗМІ трактують як «виявлення націоналізму нового київського режиму». Через це свято неоднозначно сприймається і багатьма жителями Донбасу.
Як до УПА ставилися на Донбасі під час Другої світової війни? Чому активісти ОУН досягли відносних успіхів, тоді вже у космополітичному регіоні? І як сьогодні Донбасу варто було б ставитися до ОУН-УПА?
Про це в етері Радіо Донбас.Реалії говорила історик, старша наукова співробітниця Національного музею історії України Аліна Понипаляк.
– Аліно, 14 жовтня дата з доволі довгим історичним шлейфом в Україні. І окрім всього, цей день став Днем захисника України. Чому ця дата так приглянулася українцям?
– Це християнське свято, Покрова Пресвятої Богородиці. Відомо, що здавна саме Покрова була захисницею козацтва. Так само як ми бачимо тяглість українського війська від Української Народної Республіки до Другої світової війни, до воїнів УПА, вони переймалися історією і своїм корінням.
– Чому ОУН-УПА для Донбасу сприймається як чужинці? Коли почалася ця міфологізація, очорнення образу?
– Українська повстанська армія діяла аж до Київщини. А Організація українських націоналістів діяла по всій території України під час Другої світової війни. І Донбас не був виключним регіоном, адже там була активна діяльність ОУН.
Основні діячі ОУН на Донбасі були місцевими жителями. Ніяких західняків, як малювала радянська пропаганда потім. І ще з 1939 року вже починала розбудовуватися розгалужена мережа ОУН по всій території Донбасу.
– У «Вікіпедії» є інформація, що на Донбасі все почалося з приєднанням Західної України до Радянського Союзу в 1939 році. На Західній Україні служило багато військових з Донбасу. Вони перейнялися ідеями ОУН, незалежної України. Чому?
– Я вважаю, що сталінські репресії у 1937–1938 роках по всій території України та на Донбасі також спонукали замислитися, що не так добре живеться в Радянському Союзі.
Що більше подобалося вихідцям з Донбасу – ідея самостійності. Адже з 1929 року, коли була створена ОУН, на своєму першому зборі вони прийняли головну директиву – створення самостійної незалежної Української держави. Це гасло було доволі поширено по всій Україні, так і в середовищі Донбасу.
– У чому виражалася поява ОУН на Донбасі?
– Створювалися просвіти, де поширювалася українська література, читалася правдива українська історія, створювалися українські гуртки, де об’єднувалася українська молодь.
Під час Другої світової війни в ОУН було дуже поширене гасло «Воля народам, воля людині». Це був заклик, щоб всі люди різних національностей об’єднувалися проти двох тоталітарних режимів. Прихильників ОУН була величезна кількість.
У Донецькій області з 28 районів, 18 районів були абсолютно прихильні до оунівців.
Керівником ОУН на Донбасі був Євген Стахів, з якого потім радянські пропагандисти зробили Євгена Стаховича у творі «Молода гвардія», де вони викривили історію. Нібито це була підтримка населення до радянських партизанів, яких там так активно не підтримували. Це край, який підтримував діяльність ОУН.
Головний провід ОУН знаходився у Дніпрі, яким керував Василь Кук, останній головний командир УПА. У самому Донецьку була ціла мережа конспіративних квартир. Вони доволі часто знаходилися поруч з гестапо. Місцеві жителі не здавали ці квартири.
– Є така думка, що ОУН це терористична організація. На Донбасі це було так, планували своєрідний державний переворот?
– Мусимо розділяти ці термінології: сучасний терор та терористи, і терористична боротьба на той час, коли Україна не мала своєї державності.
Тоді терористична боротьба передбачала, що будь-якою ціною треба відстояти свою власну державність. На Донбасі були характерні дії, коли на заводах робили саботажі проти нацистів чи радянського режиму. Це була змова серед робочих, зупиняли шахти чи завод, аби показати протест.
На жаль, під час панування радянського режиму про такі події намагалися мовчати, а людей, які так вчиняли, карали – виселяли до Сибіру цілі сім’ї, іноді навіть будинки.
До 1958 року розгалужена сітка ОУН діяла на території Донбасу. І є всім відома карта в архіві СБУ, там йдеться про те, що у Слов’янську була не просто конспіративна квартира, а ціла криївка.
Я хотіла зазначити, що масовий рух ОУН розгортався під час Другої світової війни. 8 жовтня 1941 року на територію Донбасу рушить похідна група з Чернівців, якою керували Зенон Матла та Тиміш Семчишин.
Це дійсно були західняки, які під приводом відбудовчих загонів йшли нести ідеологію ОУН. Але коли вони пішли на Донбас, отримали підтримку місцевих жителів та активістів. Такими активістами була місцева інтелігенція: вчителі, науковці, весь педагогічний університет в Донецьку. Також у місті Дніпрі, на території Маріуполя, Краматорська.
Ба більше, коли радянська армія відступила, нацисти рухалися на Донбас, перше, що зробили у Краматорську – знесли пам’ятник Леніну й поставили тризуб.
(Не) останній бій повстанців
- 18.04.20, 11:20
На межі Тернопільщини та Івано-Франківщини троє відчайдушних підпільників-націналістів: колишній член Подільського проводу ОУН Петро Пасічний, його дружина Марія Пальчак та Олег Цетнарський не збирались складати зброю. Вони займалися націоналістичною пропагандою та акціями прямої дії проти окупаційних установ. У надзвичайно скрутних умовах 3 націоналістів передруковували твори ідеологів визвольного руху та поширювали ці матеріали на місцях.Після знищення націоналістами лейтенанта КДБ репресивний апарат активізував пошуки повстанської групи. 12 квітня 1960 сотні співробітників КДБ розпочали масштабну операцію проти трьох відважних українських підпільників.Незабаром окупанти виявили повстанців. У лісах Бережанщини розпочався один із останніх боїв руху опору ОУН.Оточені повстанці категорично відмовилися здаватися ворогу живими. Після перестрілки важко поранені вояки УПА наклали на себе руки, щоб не потрапити в полон системи. Петро Пасічний та Олег Цетнарський, стікаючи кров’ю, застрелилися. Марії Пальчак не вдалося покінчити із життям і вона з важкими пораненнями потрапила в полон. Насправді, бій 14 квітня 1960 не був останнім для визвольного руху. Опір червоним окупантам з боку повстанців-одинаків тривав принаймні ще 7 років. Останні повстанці, які до кінця залишились вірними присязі, вийшли з підпілля аж у 1991-1992 р.р. Останній бій боївки повстанців Петра Пасічного є прикладом безкомпромісності, мужності та жертовності. 60 років тому троє підпільників у безвихідних умовах продовжували боротьбу і навіть перед смертю не схилили голови перед тоталітарною імперією світового рівня. Це приклад справжніх націоналістів, людей сталевої волі й фантастичної стійкості, які ніколи не капітулюють. Їхній чин сьогодні надихає нас на боротьбу. Нашому поколінню належить продовжити велику справу бійці УПА і довести її до логічного фіналу. Одвічна боротьба проти Москви мусить завершитись українською перемогою.
Павуки, очерет і лелеки. Що їли українські селяни у 1932-1933 рр
- 17.04.20, 09:30
Починаючи з серпня 1932 р. кремлівською владою було оголошено перший план хлібозаготівлі, з яким переважна частина українського селянства впоралася.
Незабаром після цього, в жовтні, був продиктований додатковий план здачі, який становив 50% основної норми.
Селяни почали приховувати свої запаси, а представники партійних організацій та сільські активісти – ходити по дворах з металевими щупами, вишукуючи закопане зерно, заглядаючи в льохи, димарі, колодязі, печі, перекопуючи садки і городи, забираючи при цьому всі запаси продуктів (квашену капусту, огірки, квасолю, буряки).
В січні 1933 р. оголосили про третій план хлібоздачі – "лишків", який тривав до весни.
Майже повне вилучення органами влади продуктів харчування змусило українського селянина вишукувати різноманітні замінники їжі, затрачаючи при цьому чимало зусиль, щоб приготувати щось подібне до страви, хоча стравою це неїстівне вариво було важко назвати.
Коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки.
Вживали в їжу кульбабу, реп’яхи, проліски, іван-чай, амарант, кропиву, липу, акацію, щавель, шпориш, льон, молочай, калачики.
Ці та інші рослини, які тоді складали основний "раціон" селянських родин, мали обмаль білків, і, споживаючи їх, люди діставали водянку, пухли й масово вмирали.
Селяни розкопували нірки ховрахів, щоб знайти хоч жменьку зерна, прихованого цими запасливими тваринками.
Товкли його в ступах, добавляли жменьку макухи (з конопляного сім’я), буряки, картопляні лушпайки і з цієї суміші щось пекли.
Ті, хто зумів приховати хоч трохи зерна, мололи його на залізних млинках з букси від колеса і варили затируху (вариво з невеликої кількості борошна, розтертого з колосків).
Загалом люди їли все, що можна було жувати.
Варили і їли сирими квіти акації, зелену лободу змішували з товченими качанами, облущеними від кукурудзи. Хто міг - а це було за щастя - добавляли жменьку висівок. Від такої їжі розпухали ноги, тріскалася шкіра.
Облущені качани кукурудзи, лушпиння з проса селяни сушили, товкли, перетирали з бур’янами і варили супи, пекли млинці. Такі страви неможливо було розжувати, організм не міг їх перетравити, тому в людей боліли животи. З макухи та кропиви або подорожника пекли млинці, так звані "маторженики".
Доходило до того, що селяни кришили солому на дрібненьку січку і разом із просяною та гречаною половою, корою з дерева товкли в ступі. Все це змішували з лушпинням від картоплі, від якого дуже труїлися, і з цієї суміші пекли "хліб", споживання якого викликало найтяжчі шлункові захворювання.
Люди записувалися в колгоспи, в СОЗи , в артілі надіючись на порятунок, адже там часом видавали "миску баланди" чи макухи:
А у СОЗі при дорозі роздають макуху.
Хочеш жити – йди до СОЗу, бо впадеш без духу.
Колгоспники крали кормові буряки, ховаючи їх у халяви чобіт. Дехто готував з них узвар, інші терли на тертку, домішували "кользи" (ріпак) і пекли коржі – колзяники.
Зі свіжого жому та люцерни пекли млинці. Доярки на фермах крали молоко, щоб нагодувати вдома голодних дітей, чоловіки ж там могли взяти ячмінної дерті.
Колгоспники, пересіваючи полову, приносили додому по піввідра всякої всячини, переважно насіння бур’яну. Перемелювали цю суміш на жорнах, додавали до тертих буряків і готували "плесканчики", які були колючі та гіркі на смак.
Жорна теж конфісковували, їх доводилося ховати, вони давали хоч якусь надію на життя, адже здобуті замінники їжі треба було змолоти, причому так щоб ніхто не взнав і не доніс.
Були випадки, коли сільські активісти забирали і розбивали жорна, ступи, горщики зі "стравою", аргументуючи це так: "Не виконали заготівлю, а самі щось мелете".
Про штучність голодомору засвідчують факти заливання водою жару у печах селян, сільськими активістами. Адже будь–що знайдене чи збережене з продуктів треба було приготувати на вогні, а сірники можна було придбати лише шляхом обміну на власні речі, або купити в місті, що не кожен міг зробити.
Перетерті жолуді з кукурудзою слугували замінниками борошна, з якого випікали "хліб".
Як замінники їжі використовувались: каштани; кора з осики і берези; бруньки; коріння очерету; глід і шипшина, що були найсмачнішими; збирали різні ягоди, навіть отруйні; перетирали на борошно насіння з трави; варили з цукрового буряка "мед", пили воду, заварену гілками вишні.
Йшла в їжу і серцевина соняшникових штурпаків.
Найгірше доводилось новонародженим дітям, адже в матерів не було грудного молока. Зі свідчень відомо, що мати давала дитині ссати напій з маківки, і вона засинала на днів три.
З ранньої весни селяни почали перекопувати старі картоплища.
З перемерзлих картоплин пекли клецьки, гнилу картоплю розтирали в макітрі і пекли млинці, – змащуючи сковорідку мастилом для коліс. Також з такої картоплі і вівсяної муки, замішаної на воді, пекли "блювали", їх так називали через те, що були дуже смердючі.
Споживалися в їжу також продукти тваринного походження. Вже наприкінці 1932 р. зарубіжний кореспондент виявив, що у селі, розташованому за 30 км на південь від Києва, мешканці поїли всіх котів і собак. "З голоду й собаку з’їси", каже тодішня приказка.
З настанням весни 1933 р. у людей порозпухали обличчя, ноги та животи.
В їжу пішли миші, щури, жаби, їжаки, вужі, жуки, мурашки, хробаки, тобто те, що входило до харчових заборон і обмежень і ніколи до цього не вживалися людьми.
Про жахливість голоду свідчить також вживання в їжу павуків, які в українському суспільстві заборонено вбивати з обрядових міркувань.
У деяких місцевостях варили слимаків, юшку споживали, а хрящове м’ясо подрібнювали та перемішували з листям. Це запобігало набряканню тіла і сприяло виживанню.
Полювали, заливаючи нори водою, на байбаків, ховрахів та іншу дрібноту. В місцевостях поблизу річки рятувала ловля риби, хоча це було суворо заборонено і каралось позбавленням волі. До того ж рибу могли ловити лиш ті, в кого були волоки.
Разом із рибою попадався щавель, з якого обчищали кашку, сушили, товкли і пекли з неї "ліпники". Використовували в їжу розтерту водяну ряску.
Зовсім дрібну рибу перетирали з сіллю і пекли у чавунках – це називалось товчениками.
Виловлювали пуголовків, жаб, ящірок, черепах, молюсків. Варили їх, трохи присолюючи, якщо була сіль.
Якщо солі не вистачало, люди шукали на полях місця, де колись була селітра, збирали її по крупицях, відварювали і тим солили.
Хто мешкав поблизу шкірзаводів, обмінювали свої речі на шматок гнилої просоленої шкіри, з якої в річці вимивали шматочки солі. Такі дії, щодо здобування солі вказують на сильну потребу та майже повну відсутність її у селянських родинах.
Порятунком для голодного був також ліс. Полювати доводилось уночі, бо й це було заборонено. Трохи допомагали гриби, яких було багато після дощів, хоча голодні люди від переїдання часто вмирали: "Не їв – зомлів, наївся – звалився".
Зі свідчень очевидців відомо, що багатьом селянам допомагали вижити корови, яких ховали по ярах та лісах, а жінки тихцем бігали їх доїти.
Взимку кормів для худоби також не вистачало, але селяни будь–що намагалися прогодувати своїх рятівниць. До молока добавляли полову, мелене зерно та різні дрібну живність.
Масово почалося вживання кінського м’яса, яке ще з часів Київської Русі вважалося нечистим, не гідним для споживання і було відсутнім у харчовому раціоні українців.
Вживання конини почалося з 1931 р., коли ще не почався масовий голод. Люди вночі добували зі скотомогильників здохлу конину, з неї робили холодець і засолювали про запас.
Здохлих коней для дезінфекції поливали карболкою або навіть смолою, але це не зупиняло людей, які билися за такий кусок конини, вимочували її і споживали.
Здохлих колгоспних свиней також поливали гасом, щоб люди не розбирали на харчі, але й це не допомагало.
Страшний голод змусив українського селянина порушити найсуворішу харчову заборону в традиційному харчуванні – вживання тварин, які гинули від недоїдання та через різні інфекційні хвороби. Люди мусили харчуватися здохлими курми, собаками, а інколи навіть викопували людські останки.
Порушувалися й деякі інші раціональні та ірраціональні заборони.
Голодуючі ловили журавлів, лелек, чапель, яких в Україні споконвіків оберігали, ніколи не руйнували їхні гнізда. За народними віруваннями, споживання лелечого м’яса прирівнювалось до людожерства.
Проте вкрай виснажені люди шукали і смажили воронячі та сорочачі яйця, ловили диких птахів, забирали з гнізд пташенят.
Наслідком жорстоких репресивних дій щодо селянства стало знищення культури споживання їжі, регулювання скоромних та пісних страв. Постів ніхто з українських селян не дотримувався, адже через повну відсутність харчів саме виживання людини було поставлене під загрозу.
Людей, які пережили Голодомор, дотепер не покидає страх, чимало з них завжди мають про запас мішечок борошна чи сухарі
Один концлагерь
- 13.04.20, 08:13
На Львівщині знайшли криївку
- 26.03.20, 08:30
"Вона дійшла до нас незмінною ще з повстанських часів. Місцеві краєзнавці стверджують що в ній діяла друкарня УПА. Криївку витесано глибоко під землею в масиві пісковика", – написав у Facebook Андрій Риштун.
Вхід до криївки можливий лише через вертикальний отвір. Всередині є 5 кімнат, у яких можна стояти на повний зріст. Там виявили залишки давніх речей. Є колодязь для питної води.
"Складний доступ та глухе розташування вберегли криївку від спаплюження. А суцільний камінь – від руйнування. Зазвичай криївки будувалися в землі. Тому з часом вони згнили, і до наших днів мало що дійшло.
А цю витесано в суцільній скелі. Тож нам пощастило мати справжній символ тієї епохи, ще й зовсім недалеко від Львова", – повідомив Риштун.
"Ця криївка заслуговує стати відомою. Це наочний приклад, як тоді боролися з окупантом! В Україні насправді збереглося не так уже й багато автентичних криївок тих часів. Більшість, які ми бачимо, це реконструкція. А криївка коло Миколаєва унікальна, бо вона така ж, як і була тоді", – додав він
istpravda.com.ua/short/2020/03/25/157238/
Двадцять літ у підпіллі…
- 25.03.20, 07:45
Доля цього нескореного повстанця мало відома в Україні. Хоч у шістдесятих роках минулого століття ім’я Юрія Михайлецького нагнало великого страху не лише на село Рукомиш Бучацького району, всю Тернопільську область, а й наробило шуму у самій Москві. Бо місцеві енкаведисти прогледіли повстанця, що сидів у них під носом цілих двадцять літ!
Криївка у скеляхСвято-Онуфріївський скельний монастир у Рукомиші добре відомий у релігійному світі. У його печерах жили монахи ще від XIII століття! Пізніше у цих скелях знаходили прихисток прості люди в часи воєн і лихоліть. Він став притулком і для українського повстанця Юрія Михайлецького — на цілих двадцять літ…
Йшла Друга світова війна. Михайла мобілізували до лав радянської армії. Він потрапив у бій під Бродами, відомий як «бродівський котел». Й звідти, за списками загиблих, не вийшов. Та доля пораненому бійцю, який мав прострелені ноги, усміхнулася. Він прийшов до тями після того, як з поля бою вже вивезли поранених. І застогнав. Цей його стогін хтось почув.
З поля бою його таємно відвезли у прикарпатський Космач. Там хлопця вилікували, він пройшов вишкіл УПА й отримав надважливе завдання, яке мав виконати у Бережанах. Після цього був зобов’язаний себе умертвити. Та накласти на себе руки хлопець не зміг і повернувся у рідний Рукомиш, де жила молодша сестра з малими дітьми.
Інформація про появу мерця швидко облетіла село. На Михайлецького прийшов подивитися «участковий». Зачувши, що недобрим пахне, Юрій чкурнув з хати. Вирішив трохи пересидіти у монаших печерах. Та вони стали йому домівкою на цілих двадцять літ (з 1947-го по 1967 р.) — криївкою у скелях.
«Бандера, вилазь!»Він спускався до сестри помитися та перевдягнутися, коли було дуже холодно, трохи погрітися, бо ж багаття розпалити в печері не міг — дим би відразу його виказав. Сестра тихцем приносила йому до скельного монастиря їсти. Багато хто в селі здогадувався, що монаші келії не пустують, дехто на власні очі бачив Юрія, коли той гостював у сестри. Та таємницю їхньої родини зберігали, розуміючи, що від радянської влади пощади не буде. Може, й ще не один рік, десятиліття Михайлецький там би прожив. Якби не один юда.
Був кінець жовтня, з полів саме звозили цукрові буряки. Раптом до печер почали звозити з Рукомиша і навколишніх сіл колгоспників. Зібрали біля підніжжя чи не всіх школярів. Знищення упівця, на що вже й не сподівалися кагебісти у Союзі в той час, мало стати показовим.
«Бандера, вилазь!» — крикнув хтось після того, як у печери полетіли димові шашки. Навколо закурився дим. А за мить кагебісти побачили… вогонь. Це Михайлецький палав як смолоскип. У спогадах селян збереглася розповідь «верхушок» з району, що чоловік обгорнув голову куфайкою і, обливши її нафтою, підпалив. Страшна смерть. Хоча офіційного підтвердження того, що Михайлецький таки вчинив самогубство, немає.
Цей бій вважають останнім зі збройної боротьби повстанців проти окупантів. Та дуже швидко кагебісти відмовилися від оприлюднення статусу загиблого. Офіційно оголосили, що згорів… безхатько. Тим часом за те, що двадцять років під носом переховувався бандерівець, полетіли енкаведистські голови — спільний Бучацький та Монастириський відділ НКВС було повністю розформовано.
Обгоріле тіло кинули просто небаПочувши про страшну смерть Юри, сестра кинулася до хати. За мить винесла речі, що могли про нього нагадувати, й підпалила. Дотла згоріло все. Через страх опинитися в Сибіру не залишила навіть крихітного фото повстанця.
Обгоріле тіло Михайлецького енкаведисти кинули просто неба. Три дні біля нього чатували, вистежуючи, чи ще хто не вийде з глибокого підпілля. Та так нікого й не дочекалися. Вибравши момент, сестра серед ночі на плечах знесла тіло брата і поховала.
Кажуть, донощик, який виказав підпільника УПА, помирав у страшних муках. Навіть стелю люди мусили розбирати, бо віддати Богу душу не міг.
Коли настала Незалежність, воскресло ім’я Юрія Михайлецького. А все завдяки тамтешньому священику Михайлові Суканцю. Він став по крупинках збирати інформацію про повстанця. Та, на жаль, сестра Юрія навіть перед смертю не зважилася розповісти про брата правду, забрала її зі собою у могилу.
Нині на місці трагічної загибелі патріота височіє пам’ятник палаючому повстанцю. Його поставлено коштом колишнього президента Віктора Ющенка, проект втілили за сприяння відомого львівського музейника Бориса Возницького. Він нагадує кожному, хто приїжджає у Рукомиш, ціну здобуття Україною незалежності.
Аби вшанувати пам’ять героя, слід спершу піднятися сходами, що ведуть до статуї Богородиці, яка стоїть у вирубаному в скелі гроті. Далі вузькою крутою стежкою, що тулиться до скелі, пробиратися наверх. Вклонитися фігурам «Жінок-мироносиць», минути символічний вівтар… І відкриється образ чоловіка у розстебнутому пальті та кирзових чоботах. А над ним — хрест. Поруч вбито у стелю позолочений залізничний костиль із табличкою: «Смертю „Палаючого Упівця“ в 1967 р. тут героїчно загинув Юрій Михайлецький». Вічна йому пам’ять
https://wz.lviv.ua/far-and-near/379164-dvadtsiat-lit-u-pidpilli
Куренівська трагедія
- 21.03.20, 08:31
13 березня 1961 року у Києві стався прорив дамби, через що затопило цілий район “Куренівку”. Тоді через трагедію загинуло понад 1500 людей, проте у Радянському союзі цю трагедію просто замовчали.
Про це пише Оbozrevatel.
Керівництво УРСР ретельно приховувало справжні масштаби цієї катастрофи, тому аж до 1990 року факти про Куренівську трагедію були дуже скупі. Тільки після здобуття Україною незалежності, українці і весь світ дізналися, скільки людей тоді були поховані під землею.
Смертельний вал заввишки 14 метрів і шириною 20 метрів нісся зі швидкістю 5 метрів на секунду, знищуючи все на своєму шляху. Страшний потоп тривав півтори години. Проте влада негайно спробувала замовчати те, що трапилося. У Києві тоді ж було відключено міжміський телефонний зв’язок, а літакам “Аерофлоту” навіть заборонили літати над Куренівкою.
За деякий час, з’явилося офіційне повідомлення про “раптове зміщення значної маси розрідженого ґрунту гідронамиву” і 145 загиблих. При цьому тіла загиблих витягували протягом місяця. Причому російська версія “Вікіпедії” досі стверджує, що кількість жертв була саме такою, хоча історики давно вже визначили справжню цифру – понад 1500.
Дамба почала плисти рано-вранці. О 6:45, через 3,5 години її остаточно прорвало. Вал важкого рідкого бруду висотою в 14 метрів (з 4-поверховий будинок) поплив по вулицях Куренівки, зносячи будівлі, людей, автомобілі.
Грязьовий вал шириною приблизно 20 метрів і висотою 14 метрів понісся вниз, з одного боку – по теперішній вулиці Олени Теліги, упершись у трамвайне депо, а з іншого боку – з обриву вниз, повз Кирилівський монастир, повністю затопивши стадіон “Спартак” і частину Кирилівської вулиці (на той час – вулиця Фрунзе). Потік був такої сили, що зносив на своєму шляху будівлі, машини, 10-тонні трамваї, не кажучи вже про людей. Потоп тривав лише півтори години, але його наслідки були катастрофічними.
ПРИЧИНИ АВАРІЇПричиною аварії стали помилки в конструкції греблі, яка не враховувала всіх важливих факторів і в певний момент не впоралася з навантаженням.
Все почалося у 1952 році, коли міськвиконком ухвалив рішення про створення звалища будівельних відходів у Бабиному Яру. Документ підписує голова виконкому Олексій Давидов. Саме його кияни звинувачували у трагедії. Звісно, до суду на видного партійного працівника ніхто подати не посмів, але засуджували його бездіяльність, оскільки неодноразово жалілися на дамбу.
Річ у тім, що Київ швидко розростався після війни, а будівельні відходи не було куди подіти . Тоді радянські керівники знайшли зручне місце для звалища – Бабин Яр.
Проєкт розробляють московські фахівці. Вони створюють спеціальну “дренажну систему”. Непотрібні породи змішують з водою і у вигляді пульпи перекачують по трубопроводах у відроги Бабиного Яру – просто на останки жертв Другої світової.
Розслідування причин трагедії доручили слідчому з особливо важливих справ прокуратури УРСР Степану Олійнику і старшому слідчому Київської міської прокуратури Леоніду Пінському. Воно проходило у суворій таємниці. Слідчий Пінський досі, пам’ятаючи про режим секретності справи, говорить мало.
Через кілька місяців після подій відбувся суд. Про нього не писала преса, засідання відбувалося в закритому режимі. Шестеро людей потрапили за ґрати. Матеріали кримінальної справи, заведеної за фактом випадку на Куренівці, були знищені після закінчення терміну давності. У висновку експертної комісії від 20 березня 1961 року, що дивом уцілів, причиною аварії названі помилки у проєкті гідровідвалів і дамби.
Згідно з офіційним звітом із позначкою “для службового користування”, в результаті аварії зруйновано 68 житлових і 13 адміністративних будівель. Непридатними для житла виявилися 298 квартир і 163 приватні будинки, в яких проживало 353 сім’ї чисельністю 1 228 осіб.
Даних про загиблих і поранених у звіті немає. Пізніше було назване число – 150 загиблих. Зараз точну кількість жертв катастрофи встановити практично неможливо; за оцінками київського історика Олександра Анісімова це приблизно 1,5 тисячі осіб.
Владою було ухвалене рішення не афішувати масштаби трагедії. Того дня у Києві було відключено міжміський та міжнародний зв’язок. Офіційне повідомлення про катастрофу було передане по радіо лише 16 березня.
Інформація про Куренівські події піддавалася жорсткій цензурі, багатьох загиблих ховали на різних кладовищах у Києві та за його межами, вказуючи в документах і в написах на могилах різні дати та причини смерті. На ліквідацію наслідків катастрофи кинули війська.
Солдати працювали вдень і вночі. Спочатку копали вручну, лопатами, незабаром пригнали техніку. Ковші екскаваторів і ножі бульдозерів рвали на шматки тіла загиблих. Іноді, за свідченням очевидців, лунали передсмертні крики заживо похованих, але ще живих людей. Солдати, яких не змінювали дві доби з міркувань таємності, діставали людські останки, розірвані селевим потоком. Незважаючи на секретність, тисячі киян приходили на територію Павлівської психіатричної лікарні, де у клубному приміщенні складали рядами загиблих.
Деякі таємниці того, що трапилося, відкриває історик Олександр Анісімов.
“У мене таке враження, а проєктувала це Москва, що ці люди не приїздили до Києва. Тобто вони навіть не вивчили місцевість, на якій був створений цей проєкт. Все вирішувалося місцевими силами”, – цитує його сайт “Подробности”.
На території цього підприємства в 61-му році стояли два цегельні заводи. Від радянських господарів тут залишилися лише кам’яні терикони. На них і перетворилася пульпа, яка забрала сотні життів. Через неї працівники моргу кілька годин поспіль ножами зрізали одяг і шкіру з трупів людей, які загинули під час катастрофи. Пульпа нещадно впивалася в людські тіла.
“Бо після того, як пішла волога… Ось технологічно ця суміш, це ж там всякі шматочки глини, камінчиків, стеклярусів, вулканічних порід, ну, те, що не може використовуватися при виробництві цегли, у воді її не можна розчинити. Але щойно вода відходить, воно стає твердішим за цемент”, – каже історик.
Примножив кількість людських жертв і той факт, що керівництво Києва було не готове реагувати швидко на надзвичайну ситуацію.
Повідомлення відключити електроенергію надійшло в “Київенерго” занадто пізно. Величезна хвиля вже накривала Куренівку. Пульпа знесла високовольтні електричні стовпи. Контактна мережа впала на автобуси.
Голова київського міськвиконкому Олексій Давидов, який підписав наказ про будівництво смертоносної дамби, приїздив у морг і відвідував місце трагедії. Побачивши оголені трупи, він дав вказівку директору Київського універмагу виділити білизну та костюми для поховання.
Олександр Анісімов коментує це таким чином:
“Давидов приїхав сюди на місце аварії. На нього накинулася юрба, він швидко сів у Побєду чи в ЗІЛ і поїхав і більше сюди не приїздив. Бо його могли просто вбити”.
«На коліна! Росія!»
- 17.03.20, 07:21
З криками «Росія!», «на коліна» і матюками їх забивали арматурою і битами біля автобуса міліції. 22-річний донеччанин Дмитро Чернявський тоді був забитий до смерті. 13 березня 2014-го у Донецьку проходив масовий мітинг за єдиність України, який оточили агресивні люди – велика частина з них, за численними свідченнями донеччан, була завезена з Росії. Це був розпал українського спротиву. 5 березня був наймасовіший мітинг, 13-го – перший загиблий, 28 квітня – останній вихід людей з українськими прапорами на площі. Далі – війна і окупація.
Блогер з Донецька написав спеціально для Радіо Донбас.Реалії – чи пам'ятає сьогоднішній Донецьк ті дні.
Цей матеріал вперше вийшов 13 березня 2019 року
(Друкуємо мовою оригіналу)
– Столкновения между украинскими и пророссийскими митингующими в Донецке в марте-апреле 2014-го сложно забыть. И все же, со временем у дончан в суете своих дел стали стираться жуткие события пятилетней давности. Наверное, тогда большинство из них не могли себе и представить, что из этого выльется «русская весна».
Тогда на центральной площади неоднократно собирались группы с украинскими и российскими флагами. Примечательно, что сторонники проукраинского движения от раза к разу были мирно настроены – в основном, пели песни. А вот по другую стороны баррикады были и камни, и дымовые шашки, и дубинки. И все это позже вылилось наружу – «пошло в дело».
Избиение украинского митинга 13 марта 2014 года (учтите, что на видео ненормативная лексика)
Родители многих студентов и школьников отговаривали высовываться из дома. И вроде бы поначалу все было мирно. Несмотря на то, что на этих митингах присутствовала милиция и спецсиловики, на центральной площади пролилась первая кровь. Жертвой насилия и избиения со стороны «сепаратистов» стал молодой парень Дима Чернявский. Наверное, именно после этого случая нам стало понятно, что в Донецке назревает что-то ненормальное… На это было жутковато и дико смотреть даже на видео.
- «На каком-то этапе это действительно было «А как иначе? Иначе невозможно». Через несколько дней уже стало понятно, что все намного серьезнее, чем казалось по началу. Этот порыв начинал требовать холодного расчета и головы» – Олег Саакян, дончанин, политолог.
- «Уже с 13 марта все призывы насчет акции сопровождались словами, что мы понимаем все риски и не призываем выходить, но мы не можем не выходить. Если вы готовы – выходите» – Дмитрий Ткаченко, дончанин, сегодня советник министра информационной политики Украины.
Одним из крайних митингов в Донецке для украинских правозащитников стали сборы у РСК «Олимпийский» (спорткомплекс – ред.) 28 апреля. Оттуда митингующие с украинскими флагами отправились по главной улице города – Артема. Кто бы мог подумать, что «сепаратисты» с дубинками сзади нападут и будут избивать всех подряд – и мужчин, и женщин. Было очень много жертв столкновения, с разбитыми головами их увозили кареты «скорой». Самое печальное, что милиция тогда попросту бездействовала. Видимо, она сама до конца не понимала, что происходит и на какую сторону переходить.
В 2016-м созванивался со своим одноклассником Артемом. Как выяснилось, он по своей инициативе участвовал в этом последним шествии проукраинского движения. Рассказал, что ему с другом еле удалось убежать и спрятаться в ближайших подъездах домов. А тех, кого настигли ребята в масках, жестоко избили дубинками и железными прутами. После этого он сразу перебрался в Ивано-Франковск, где благополучно проживает до сих пор.
Некоторые дончане рассуждают так: если бы господин Ринат Ахметов создал свой батальон, как это сделал Игорь Коломойский, возможно, всю эту котовасию удалось бы погасить в самом начале, и никакой «русской весны» в Донецке бы не было. Но увы… Теперь, спустя пять лет, об этих событиях в Донецке, пожалуй, мало что напоминает. Разве что снятые видеофильмы в YouTube, которые так согревают душу… Ведь сейчас сложно представить украинский флаг в Донецке.
Мы спросили у дончан в фейсбуке Донбасс.Реалии: если бы они знали, что ожидает Донецк и Луганск в последующие 5 лет, они вышли бы на площадь в том марте?
– Да, вышла бы опять. Но уже по-другому)
– Был там. И не жалею.
– Знал бы, взял с собой кусок арматуры!
– Я собирался, меня сестра отговорила из соображений безопасности. А потом я узнал, что она сепаратистка! Надо было идти, конечно, причём вместе. И сейчас на выборы нужно ехать, но логистически у меня нет сил. И обида за недопуск переселенцев к региональным выборам 2015.
– 5 лет гложет мысль: если всем миром – а вдруг тогда прогноз был был бы оптимистичнее?
– Да, но уже с вооружённой компанией друзей.
– Нет, не вышел бы. Если бы я знал,что и как будет к этому моменту, я бы имел гражданство другого государства. Дончане сделали все, что могли. Против танков с флагами не попрешь.
– Вышли бы опять и действовали бы активнее и в разы агрессивнее. Встречный вопрос: если бы знать, что произойдет не только с Донецкой-Луганской областями, а со всей страной (так вопрос звучит точнее, все события происходят не на Донбассе, а в Украине), вы бы приехали на помощь акции за единство Украины в Донецк из других областей, даже если бы не был подан транспорт?
- «Если бы мы не боролись, не боролись добровольцы, партизаны, волонтеры, сейчас бы фронт был намного дальше, и Мариуполь, и, возможно, уже за Донецкой и Луганской областями» – Дмитрий Ткаченко, дончанин, советник министра информационной политики Украины.
- «Мне врезалось в память, как мы стоим на площади, мимо нас проезажет два БТРа, на броне сидят до зубов вооруженные российские солдаты. И мы стоим с табличкой «Здесь молятся за Украину», 50 человек, а они смотрят на нас шальными глазами и не могут понять. Они даже не подошли к нам. Мы простояли до августа, уже Иловайск прошел, потому что, наверное, в их глазах мы казались сумасшедшими» – Саид Исмагилов, муфтий Духовного управления мусульман Украины «Умма», участник молитвы за Украину в Донецке.
- https://www.radiosvoboda.org/a/30485998.html
Фільм "Незламні"
- 08.03.20, 08:31
