Олександр Мурашко

103 роки тому, 14 червня 1919 року, на вулиці Дорогожицькій у Києві, в яру неподалік від власного будинку, трагічно обірвалося життя українського живописця, педагога і громадського діяча — Олександра Мурашка. Невідомі особи вчинили з митцем жорстоку розправу, вбивши його пострілом у потилицю.

Обставини цього моторошного вбивства залишаються нез’ясованими й до нашого часу. З опублікованих спогадів дружини Маргарити, відомо, що в суботу 14 червня 1919 року, близько 2:00 подружжя поверталося додому з гостей. В одному з тихих провулків Лук’янівки вони почули тихе наближення кроків та брязкіт амуніції. Згодом їм перегородили шлях троє невідомих осіб у шинелях та з гвинтівками. «Патруль», — подумав Мурашко. Але художник мав перепустку, якою дозволялося в такий пізній час виходити за межі будинку.

Перевіривши документи, невідомий чоловік повідомив Олександра, що йому доведеться проїхати з ними. Мурашко попросив Маргариту якнайшвидше йти додому, пообіцявши незабаром у всьому розібратися і повернутися. Його останніми словами було: «Дивись, щоб Катюша не злякалася».

Слідство встановило, що художник намагався втекти від невідомих конвоїрів через яр, однак переслідувачі наздогнали митця, вистреливши йому у потилицю…

За офіційною версією слідства, вбивство вчинила банда грабіжників, хоча, більшість людей з оточення художника стверджували, що це було замовне вбивство. Зі спогадів художника Георгія Лукомського, який емігрував до Франції, відомо, що Олександр Мурашко був членом проукраїнських партій, що могло стати причиною вбивства митця за його патріотичну позицію.

Вдова митця Маргарита, заперечувала версію пограбування, розвінчуючи її тим фактом, що при покійному знайшли усі коштовні речі, включаючи цінну булавку, золотий годинник та зашпінки…

Смерть основоположника та професора Української Академії Мистецтва, видатного майстра живопису стала важкою втратою для української культури.

Життєвий та творчий шлях художника нерозривно пов’язаний саме з Києвом, де він жив, навчався у художній школі, створював свої видатні шедеври. Впродовж трьох років митець удосконалював свою майстерність у Європі, проживав у Парижі та Мюнхені.

За свідченнями мистецтвознавців, у Парижі Мурашко захоплюється творчістю художників-імпресіоністів, тому почав відходити від академічної техніки, поєднуючи різні техніки живопису. Вважається, що саме паризький період був найбільш вдалим у творчій біографії Мурашка. Він проявив себе у жанрах тематичного та портретного живопису.

Картини Олександра Мурашка здобули визнання на європейських виставках. За картину «Карусель» X Мюнхенській міжнародній виставці 1908 року автора нагородили золотою медаллю.

Сам художник мав хороші шанси залишитися Європі, але вирішив обрати Київ, бо хотів розвивати мистецтво у своєму рідному місті.

«Тут світло, тут сонце, тут чудова природа, тут своя культура», — так писав Олександр Мурашко про Київ.

У 1913 році він відкрив художню студію Олександра Мурашка, яка розташовувалася у хмарочосі Гінзбурга на вулиці Інститутській в Києві (будівля зруйнована під час Другої Світової війни, зараз її місці готель «Україна»).

У 1917 році художник став членом Центральної Ради та одним із засновників Української академії мистецтв.

Сповнений нових ідей та творчих планів, він мріяв заснувати в Києві мистецький центр та школу, де б навчалися малювання, однак цим планам не судилося справдитися…

Дослідниця творчості митця, мистецтвознавиця Лариса Членова у своїй книзі «Олександр Мурашко. Сторінки життя і творчості» зазначила:

«Мурашко був справді національним художником. Його творчість напоєна барвами рідної землі, пронизана сонцем України. Звернувшись до європейського досвіду і водночас до національних традицій, він витворив неповторний власний стиль, що вмістив його ідеали та уявлення про життя і мистецтво… Перейнявши все найкраще з нових художніх досягнень своєї доби, Олександр Мурашко зробив величезний внесок в українське мистецтво початку XX століття й навічно залишився в сузір’ї кращих його майстрів».

У матеріалі використані світлини найвідоміших творів Олександра Мурашка з колекції Національного художнього музею України.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»