Тричі мені являлася любов***

Тричі мені являлася любов.  Одна несміла, як лілея, біла,  З зітхання й мрій уткана, із обснов  Сріблястих, мов метелик, підлетіла.  Купав її в рожевих блисках май,  На пурпуровій хмарі вранці сіла  І бачила довкола рай і рай!  Вона була невинна, як дитина,  Пахуча, як розцвілий свіжо гай.  Явилась друга — гордая княгиня,  Бліда, мов місяць, тиха та сумна,  Таємна й недоступна, мов святиня.  Мене рукою зимною вона  Відсунула і шепнула таємно:  “Мені не жить, тож най умру одна!”  І мовчки щезла там, де вічно темно.  Явилась третя — женщина чи звір?  Глядиш на неї — і очам приємно,  Впивається її красою зір.  То разом страх бере, душа холоне,  І сила розпливається в простір.  Спершу я думав, що бокує, тоне  Десь в тіні, що на мене й не зирне, —  Та враз мов бухло полум'я червоне.  За саме серце вхопила мене,  Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась,  І смокче кров, і геть спокій жене.  Минали дні, я думав: наситилась,  Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!  Вона й мене на хвилю не пустилась,  Часом на груді моїй задріма,  Та кігтями не покида стискати;  То знов прокинесь, звільна підійми,  Півсонні вії, мов боїться втрати,  І око в око зазира мені.  І дивні іскри починають грати  В її очах — такі яркі, страшні,  Жагою повні, що аж серце стисне.  І разом щось таке в них там на дні  Ворушиться солодке, мелодійне,  Що забуваю рани, біль і страх,  В марі тій бачу рай, добро єдине.  І дармо дух мій, мов у сіті птах,  Тріпочеться! Я чую, ясно чую,  Як стелиться мені в безодню шлях