Поет.

Море важко дихає, почорніле, втомлене.
Гори хвиль здіймаються. Закипає гнів.
Море невдоволене, що воно пригноблене,
Що воно гуляє нижче берегів.
Котиться на скелі очманіла піна.
Море, скаламучене вибухами хвиль,
Плаче у глибинах, стогне у глибинах,
І жене на берег бурі звідусіль.
Та не часто хвиля скелю розбиває,
Навіть долю кинувши на страшний таран.

Так і ти, поете, все чогось шукаєш,
Стомлений, знервований, ніби океан.
Б'єшся, як об скелі, у серця холодні,
Хочеш захопити думи поколінь,
Підіймаєш тугу від глибин безодні,
До зірок сягаєш хвилями прозрінь.
І шукаєш правду в книгах старовинних,
Прагнеш зазирнути в таїнство душі.
Б'єшся і страждаєш - тільки світ незмінний,
Як не розпинайся, що не напиши.
Поруч процвітають підлість і порнуха.
Вище скель здіймаються владні пахани.
І завжди пригнічені надчутливі духом,
Чий вогонь вібрує в хвилях неземних.
Люто палять пам'ять щедрі нагороди
За брехливі оди про вождів-катів.
Вічно невдоволений, що в час біди народу
Про неї простогнати не зміг, та й не схотів...