Червоні конвалії

Ми ішли через поле.
Двоє.
Говорили чи ні –
Хтозна.
Хмари плинули
Над Сулою,
І на них відлітала весна.
І уже задихалося літо,
І зітхали вітри у траві,
І колосся, промінням политі,
Ворушилися, мов живі.
Тільки обрій моргав суворо,
Де тополі, немов списи,
Підняли свої вістря вгору
На сторожіцієї краси.
Вуси-вусики у пшениці,
Стежка стежечка, мов стріла,
До домівки мене і Фріца
Через лан голосний вела.
Ми зустрілися з ним у вузі,
І не відаю сам, чому
Раптом стали ми вірні друзі,
Полюбились один одному.
Ми не слухали, ми не чули
Чорний шепіт сліпих віків.
Ми навпіл розділили минуле,
Що ковтнуло наших батьків.
Поклади менів руку руку,
В очі глянувши – не моргай!
Виніс край мій жорстоку муку,
щоб сьогодні ожив твій край.

Бенкет

Після першої дядько Оверко
Говорив ще про се, про те:
Як знімали хрести із церкви,
Як палили письмо «сяте».
Після другої – він історик,
Про Хмельницького річ веде.
Як залізе в столітній морок,
То немов із могил гуде.
А як висушив третю чарку
(«Я за ваше здоров’я п’ю»),
Пригадав дядько тітку Варку,
Ненаглядну кралю свою.
І почав:
«На моєму тілі
Дев’ятнадцять слідів од куль.
Ти мені не мішай, Василю,
І морганням очей не муль.
Я веду все оце до чого?
Жінка в мене як грім була.
Може, з виду і надто строга,
А в душі – джерело тепла.
З неї прямо хлюпотіла сила,
Ніби сік з виноградних грон...
Це вона Курта Шнайдера вбила,
Горлоріза на весь район».
Чому Фріцові стало жарко?
Чому виступив з нього піт?
«Отому, що убила Варка,
Скільки отроду було літ?» –
«Скільки років?
Хай лічить дідько! –
Дядько входив уже в екстаз. –
А мені про це знати звідки?
Я не бачив його ні раз.
Я тоді, брат,служив в піхоті.
Я тоді, хлопче, був солдат.
І не хвастаю – в нашій роті
Поважали мій автомат...»
Я даремно міняв розмову,
Заганяв її в інше русло.
Фріца ранило кожне слово
Кожне слово душу пекло.
Тиша раптом заповзла в хату,
Кинув бомбу із рота Фріц:
«Перестаньте!..
Це був мій тато...
Не кажіть про його убивць...»
Стало й дядькові раптом жарко,
Ледь промовив: «Оце тобі на!
Та налийте мені ще чарку!
Тагорілки давай, не вина!
Ти вже, хлопче, не злись на мене,
Я кажу тобі як солдат:
То не батько твій, а скажений
Був убивця, падло і кат!»
Як побитий, Фріц вибіг із хати
І допізна блукав один...
Хилиталася темінь патлата,
Вечір важко ліз через тин...

Конвалії

Ранком двоє ми йшли по лузі,
Де хлюпоче Сула в береги.
Ми були з ним уже не друзі,
але ще не були вороги.
Холод з нами ходив у лісі,
Дибки стали уперті чуби.
І мовчали в блакитній висі
Величезні столітні дуби
А на тулубах їх шершавих
Кров сочилася з-під кори...
Доцвітали конвалії в травах,
Голубої весни прапори.
Білі-білі конвалії милі,
Вас насіяла тут весна.
Їй змагатися з літом не в силі –
Утікає на північ вона.
Утікає ярами, ярками
За далекі ліси і горби.
Їй дорогу обмиють росою
Теплі трави і світлі гаї.
За її неземною красою
Одридають в кущах солов’ї.
Білі-білі конвалії милі,
Перли радості у траві.
Вас обпалять вітри загорілі,
Галасливі вітри степові.
І самі зітхаютьу листі,
Пил скорботи їм шлях замете.
Ви вмрете недоторкано чисті,
Недоторкано білі вмрете.
Як ви руки йому не спалили,
Коли він осквернив красу:
«Покажи,
Де його могила...
Я...
Букетик йому однесу...»
І зірвав несподівано пломбу
Із душі зубів перехруст
Я жбурляв не слова, а бомби
Із обпечених гнівом уст.
«Ти прийшов до моєї хати,
Як приходить любов навесні.
Тож не смій мені в серце плювати,
Не пробуджуй злоби в мені!
Не розхлюпуй моєї печалі,
Душу зрадою не бентеж,
Я тебе прокляну без жалю,
Коли квіти йому понесеш.
І не тому, що помста в груди
На шматки мені зараз рве –
Правди там не було і не буде,
Де ще пам’ять його живе.
Я лякати тебе не смію –
Над тобою не владен страх.
Хочеш ти, щоб минуле зміїв
Пробудило у наших серцях?
Може, хочеш, щоб знову пальці
Затискалися в кулаки,
Щоб зустрілися ми в атаці,
Як в минулому наші батьки?
Тільки розумом подивися,
Правду щиру побач в диму:
Жде ще дехто, щоб ми вп’ялися
У горлянки одне одному.
Губи їх відлюті сині,
Злоба щелепи їм звела.
Хай минуле спить в домовині,
Не викопуй з могили зла.
І не гребуй моєю любов’ю.
Ми обидва сильні й живі.
Я ж не хочу, щоб плакали кров’ю
Ці конвалії в чистій траві.
Роздивися тверезо по світу –
Нас нова обіймає доба...
Не неси на могилу квіти,
Де загинула твоя ганьба!»
Він мовчав.
Але хмари з неба
Опустились йому на чоло.
Це я знаю...
Про це не треба...
Розкажи як усе було...»

Тітка Варка

Навесні мені вперше мати
Із спідниці пошила штани
І сказала: – Годі гуляти,
Пасти свині, хлопче, жени. –
То високе було довір’я,
В мене аж забивало дух,
Коли вперше вийшов з подвір’я
Не хлопчисько вже, а пастух.
Ми на вигоні в цурки грали,
Заганяли в ямки ошля,
Партизанили й воювали,
Вкравши пруття стальні в коваля.
Раз я біг завертати свині,
Що взяли маршрут на буряк,
І тоді із прозорої сині
Скинув бомбу на вигін літак.
Я кричав, надриваючись: «Ма-мо!»,
На зелений упавши єдваб...
І зіяла холодна яма,
Де сидів «партизанський штаб».
Потім танки були й машини,
Наполоханий плач і гам.
І криваве намисто шипшини
Замінило цукерки нам.
Тато мій пішов до загону
У козацький сосновий ліс.
Мама харч їм носила й патрони,
І про це хтось в гестапо доніс.
Шнайдер маму одвів на страту,
Їй на шию петлю затіг,
А мене заховала від ката
Тітка Варка в свинячий барліг.
Лиш весною у темні ночі
Виповзав я зі свого лігва.
Тітка Варка мене ув очі
Цілувала й шептала слова:
«Виростай для страшної кари,
Виростай на ворожу біду...»
І зірок незліченні отари
Миготіли мені в саду.
Раз вночі розбудив нас грюкіт,
Хрипла лайка й глуха возня:
«Одчиняй, партизанська суко!
Не сховаєш тепер щеня...»
Тітка – в сіни мене за двері.
«Тильки крикну «тікай» – біжи!
Як повернеться мій Оверко,
Ти про мене йому скажи...»
А сама ухопила сокиру,
Притулилася до стіни
І сказала привітно й щиро:
– Хто там грюкає?
– Одчини! –
Двоє кинулись люто в хату.
Я тоді – з-за дверей на поріг.
Прямо в руки потрапив кату.
«Я тебе тут, щеня, стеріг!»
Глухо впала важка сокира,
Я ще й жаху свого не зборов,
Як на чуба мого з-під мундира
Полилася чужинська кров.
Доки тітці крутили руки,
Я, мов миша, пірнув в гарбузи,
Ніби заєць, помчав через луки,
Через воду брів до лози.
До світання тремтів між латаття,
Доки люди мене не знайшли...
Тітку варкув ростерзанім шматті
Того ранку на страту вели
І вона величаво мовчала,
Дивний спокій світивсь на чолі –
Тітка Варка отак зустрічала
Двадцять першу весну на землі.
Говорити ще можна багато,
Але ти зрозумів, чому
Замінив мені дядько тата,
Став я сином навік йому.

Батько

Фріц мовчав. І мовчало літо.
І отерпли мої вуста.
Закликала нас щиро жити
Солов’їна печаль проста.
Що було – ми того не забули.
Те, що є, – перед нами тут.
Хай звільняється серце чуле
Од туману, брехні і пут.
Поклади мені в руку руку,
В очі глянувши – не моргай!
Виніс край мій жорстоку муку,
Щоб сьогодні ожив твій край.
Сонце впало за сизу хмарку,
Обрій полум’ям запалав...
На могилу селянки Варки
Фріц конвалій букет поклав.
Ми прийшли опівночі в хату,
І тоді, задавивши плач,
Фріц до дядька промовив:
– Батьку...
Ти дурному мені пробач... –
Дядько був до розмов охочий,
Але тут не знав, що казать.
Тільки витер долонею очі:
«Ну, хлоп’ята,
Пора вже спать...»
Скільки дядьку Оверку весен,
Запитайте в гаю зозуль.
Ніби русла Дніпра і Нейсе,
Обпекли його шрами куль.
Він строчити умів з автомата,
Чобітьми толочив лани,
Щоб не знали війни й розбрату
Ворогів колишніх сини.
Хто посмів би його осудити,
Хто б його покарати смів,
Коли б серце його розбите
Осліпили помста і гнів?
Міг би він за глибокі рани,
За любов, що сконала в петлі,
Невблаганним кривавим бураном
По ворожій пройтися землі.
Але смерть він дурив без ліку
На суворих дорогах війни,
Щоб жили у братерстві довіку
Ворогів колишніх сини.
Світ зігрів він своєю любов’ю,
Переміряв шляхи вікові,
Щоб ніколи конвалії кров’ю
Не ридали
Ніде
В траві.

24-26.Х.1961