ГУМОР
ЛІТЕРА – ФЕНІКС
ЛІТЕРА БІЛЬШЕ СЕНСУ В КОЖНІМ СЛОВІ
САШКО ЛІРНИК: СТОЯТЬ В ЧЕРЗІ ДО КАСИ НАШІ МОРПІХИ В БРОНИКАХ ІЗ АВТОМАТАМИ І КУЛЕМЕТАМИ. А МІЖ НИМИ СТОЯТЬ МІСЦЕВІ. ТЕЖ В КАСУ. НУ І РОЗМОВЛЯЮТЬ ЗВІСНО. Я СОБІ КАВУ ПОПИВАЮ І ТІ РОЗМОВИ СЛУХАЮ.
ВЛАСНА ДУМКА КВІТЕНЬ 2, 2018
Тільки в Україні існує дивовижна «язичницька» ікона.
Унікальна. Козацька.
На ній не зображено жодного святого, чи апостола….
Я недавно повернувся з фронту, від хлопців.
Був в Широкіному.
Так от – там перед виїздом з Маріуполя перед блок-постом є невеличкий супермаркет.
І коли наші бійці їдуть на ротацію, то зупиняються щоб там купити собі смаколиків і мінералки.
Я їхав з ними і зайшов разом щоб кави сьорбнути на доріжку.
Так от стоять в черзі до каси наші морпіхи в брониках із автоматами і кулеметами. А між ними стоять місцеві. Теж в касу. Ну і розмовляють звісно. Я собі каву попиваю і ті розмови слухаю. Всяке говорять. І добре і не дуже. Але то життя, нікуди від того не дінешся. Коли всі бійці вже сплатили за покупки і вийшли,то в черзі залишився останній молоденький солдатик із пакетиком цукерок і автоматом в руках.
Саме цей момент вибрав місцевий “мужичок” в спортивних штанцях з пивом,ковбасою і чіпсами, щоб завести із солдатиком розмову “за жизнь”.
– Вот пасматрі, боєц, ми же всє братья – і русскіє і украінци і бєлоруси! Што нам дєліть? Зачєм ваєвать? Вот зачєм ти воюєш? Зачєм ти сюда, к нам прієхал? Тут наша зємля, русская ! Вот жилі сєбє, дружно, пока ви сюда нє прієхалі! Вас же нє звалі?”
Ну і все в такому ж ключі.
Солдатик мовчав і не реагував. Тільки дивився через скляні стіни на товаришів, які вантажились в “Урал” із своїми кулеметами, гранатами, броніками, кока-колами і бананами, щоб поїхати в саме пекло під кулі снайперів і мінометні обстріли і стати живим щитом перед Маріуполем.
– Вот у тєбя автомат. Ти в ково стрєлять собрался? В братьєв своіх? В русскіх? Єто же кієвскіє власті і бандеровци нас лбамі сталківают! Єто вєдь не украінская зємля і окупанти здєсь ви!”.
Черга із місцевих таких же “ватних мужичків” схвально закивала і загуділа.
Солдатик мовчав, тільки нагнув голову у важкому шоломі.
Тільки жовна грають на щоках.
Я покинув свою недопиту каву і рушив до нього щоб якось захистити, адже він ще хлопчик молодий, хоч і з автоматом. Куди йому сперечатися із такими упоротими ватними сепарами ? Які знайти аргументи і слова?
І раптом це “дитя із цукерочками” повертається до ватника, дивиться йому в очі і каже:
“Ти в морду хочеш? То я дам!”
Геть не лагідно і не толерантно.
І я бачу перед собою вже не дитину, не хлопчика, не безпомічного юнака, а Воїна, Героя, Захисника. Того, хто “Двічі не вмирати”, того, хто “Козацька потилиця ворогам не хилиться!”, того, хто “вшрамся та не дамся!”.
Із шевроном морської піхоти “Вірний завжди”.
Бачу обстріляного ветерана, молодого, але із блиском криці в погляді. Із бойовими побратимами в “Уралі” з кулеметами, гранатами, броніками , бананами і незламним веселим козацьким духом. І з мечем-автоматом і пакетиком цукерочок в руках.
І це не я його хочу захистити, а він мене. І всіх нас.
І захистить, і не злякається.
А так , мовчки нагне голову, заграє жовнами, і дасть в морду всякому, хто захоче посягнути на Україну, порве на шмаття і не відступить ні перед ким.
Бо “Вірний завжди”.
І мене попустило, і від серця відлягло .
Є час розкидати каміння, а є час його збирати.
Слава Богу, що ми встигли розкидати “каміння” українського духу, жертовності і патріотизму!
А тепер, в час війни, збираємо.
Збираємо те, що міцніше за всі кремені світу .
Не дорікайте мені моєю нетерпимістю і нетолерантністю, моєю “надмірною українськістю”, моїм гострим словом.
Це від болю.
Коли ріжуть по живому, то людина кричить.
На старовинній дивовижній “язичницькій” козацькій іконі не зображено жодного святого чи апостола…
На ній намальований птах, який роздирає дзьобом собі груди, видовбує собі серце і годує ним маленьких пташенят , що порозкривали внизу свої ротики. І напис в’ється: “Яко птах, груди свої роздираємо, і народ свій, яко пташенят, кровію своєю годуємо!”
Птахові боляче, він мабуть кричить і плаче, але пташенята виживуть.
Потім, після війни будемо розсипати перли терпимості і толерантності.
Мій телефон не буде дзвонити серед ночі, і з слухавки не будуть чутися вибухи, між якими хрипкий голос не буде просити: «Дядьку Сашко, у нас тут обстріл, то ви тим часом розкажіть нам по телефону казочку якусь, а я ввімкну голосний зв’язок щоб весь бліндаж слухав!»
Що – що, а цього мені дійсно не буде вистачати. Мабуть нікому на світі, ніякому артисту чи співаку, так не дзвонили ніколи.
Я після війни буду розказувати тільки добрі казочки, грати на лірі і співати “Їхав козак за Дунай” і “Was wollen wir trinken”.
І не буду більше лаяти “русскій міръ” і не буду ображатися, а буду весело сміятися з анекдотів про сало і шаровари, не буду нагадувати, що українська мова – то питання не культури і справедливості – а безпеки і виживання України.
Хоча ні, буду. Але за це вже якось вибачте .
А покищо воюєм, браття !
Хто чим може і уміє. Хто – автоматом, хто – берцами, термобілизною, ліками, хто -консервами і салом, а хто – словом.
“Не за ставочок зариблений, не за пасіку багату чи хутірець порядний”
А за дітей наших, за коханих, за батька і матір, за землю свою.
Ту, яку, окрадену, у вогні збудили…
І кожен, яко птах груди свої розриває і кровію своєю народ яко пташенят своїх годує і творить цим вічне Святе Причастя.
https://litera1.co.ua/2018/04/02/sashko-lirnik-stoyat-v-cherzi-kasi-nash/
