У цій таблиці звертає на себе увагу низька тривалість життя селян на початку двадцятого сторіччя. Ці числа є значно меншими статистичних даних з офіційних джерел Російської імперії. Схоже, не більшовики першими винайшли брехню, як основний засіб свого існування. Очевидно, що за таких умов життя не могло бути медом.  Наведена тривалість життя – це, за оцінкою науковців, тривалість життя неандертальців, які населяли Європейський континент 30-40 тисяч років тому. Але таблиця добре узгоджується з даними про демографічний вибух на теренах всієї України в ті часи. Суттєве перевищення народжуваності над смертністю давало підстави надзвичайно оптимістично оцінювати національні перспективи України у двадцятому сторіччі (якби не радянська влада). З  таблиці видно також стрімке зростання середньої тривалості життя у наступні роки. Найбільшого значення тривалість життя досягла у 1919 році (42 роки) перед приходом у село московитської влади. Перша світова війна розпочалась у 1914 році. Величезна кількість чоловіків була мобілізована до війська. Здавалось би народжуваність мала б суттєво скоротитись. Проте зменшення хоча і є, але мало помітне. За п’ять передвоєнних років середня кількість народжувань на рік становила 39 осіб За п’ять років війни вона склала 37 осіб. Практично за незмінної народжуваності, кількість смертей дещо збільшилась. Тут якраз і спрацювали хвороби, що супроводжують війни. За п’ять довоєнних років вона в середньому склала 24 особи. За п’ять воєнних років – 29 осіб. Цікавим є той факт, що середня тривалість життя мешканців села помітно зросла. За п’ять передвоєнних років вона в середньому становила 19 років. За п’ять воєнних років – 29 років. Єдине пояснення цього інтригуючого факту, як на мене, полягає в тому, що воєнні роки збіглись із згасанням репресивної здатності Московської імперії. Це виявилося в тому, що селяни просто стали менше працювати і краще харчуватись, а отже довше жити. При цьому хвороби війни знищували переважно слабких людей, для яких хвороби є не причиною смерті, а приводом для неї. На мою думку, доброю ілюстрацією цієї тези є різке зростання тривалості життя саме у 1919 році, коли стара Московська імперія вже перестала існувати, а нова ще не дотягнулась до села. Село жило без зовнішнього управління і нікому не сплачувало податки. Мабуть селяни всієї України відчули цей подих свободи і кращого життя, чим і пояснюється феномен масовості селянських повстанських армії Махна, Зеленого і десятків інших селянських ватажків. Десь в тих загонах воював і мій дід Петро – батько мого батька. Я на все життя запам’ятав його слова: «Я не воював ні за білих, ні за червоних» - слова, абсолютно незрозумілі в роки мого дитинства. На мою думку, більшість селян, що взялись за зброю, воювали за те відчуття свободи і власної гідності, що з’явилось у них в останні роки занепаду старої Московської імперії. Вони не розуміли, що не може бути вільною людина, що належить гнобленій нації. Що імперії просто так не зникають, а повертаються ще в гіршій якості під новими гаслами. Реальна особиста свобода можлива лише як наслідок здобутої свободи для всієї нації. Я вибірково подивися і дані, що стосувались інших сіл Балтщини. Мій висновок той самий. Те, що називається в радянській історіографії революцією і громадянською війною не мало катастрофічних наслідків для населення України. Справжнє лихо почалося після відновлення Московської імперії під новою назвою і новими гаслами.

 Аналізувати дані радянських часі надзвичайно важко. Гортаю довідник тих часів: «УРСР в цифрах». За роки перед Другою світовою війною там подана лише інформація за 1913, 1939, 1940 роки. Починаючи з 1970 року така інформація подається вже щорічно. Між 1943 роком і 1970 роком інформація подається епізодично. Тобто всі найважчі періоди історії України ретельно приховані від допитливого ока дослідника. Дещо прояснюють ситуацію архівні дані. Їх я і наводжу в наступній таблиці.

З таблиці видно, що всі передвоєнні роки середня тривалість життя невпинно скорочувалась, досягши перед війною рівня початку двадцятого сторіччя, тобто тривалості життя неандертальців. При цьому, якщо в двадцяті роки народжуваність перевищувала смертність, то у тридцяті роки все відбувалось навпаки. Складається враження, що середня тривалість життя в радянські часи залежала від відстані до владних установ і якості доріг між населеними пунктами. Чим меншою була ця відстань, тим меншою була і середня тривалість життя. Чим гіршою була якість доріг, тим вищою була середня тривалість життя.  Московська влада намагалася перетворити українські села на суцільний цвинтар, оскільки розуміла, що якраз українські села і є тим грунтом, на якому виростають наступні покоління нескорених. Найяскравішим прикладом є доля села Бензарі, що безпосередньо межує з райцентром. У 1936 році тут середня тривалість життя склала 5 років. А 12 роківдвома роками раніше це набагато краще? А що було у 1932-1933 роках, з яким ми пов’язуємо офіційно визнаний світом голодомор-геноцид українського народу? Але я впевнений, що могили закатованих голодом розверзнуться і ми пред’явимо справжній рахунок новітній Московській імперії, яка офіційно проголосила себе спадкоємицею Радянського Союзу.

Таким був комунізм сталінських часів, про який з ностальгією згадували у дев’яності старенькі бабусі. Але щось же вони отримали взамін убогого життя? Так, вони отримали владу - найбільшу можливу владу тих часів, владу над життям і смертю односельців, владу і гарантоване виживання. Про трійку таких жінок – активісток не раз згадувала бабуся моєї дружини. Вони у 1932-1933 роках тероризували велику частину села Липняжки, що у центральній України. Ходили по хатах з обшуком, коли їх заманеться, або коли закінчаться власні продукти. І це поза регулярними централізованими обшуками. Якось обнишпоривши хату бабусі, вони таки знайшли на горіщі клунок з фасолею. Задоволені своєю здобиччю, вже хотіли йти додому, аж тут терпець бабусі, тоді молодої і сильної жінки, урвався. Вона схопила рогача і гнала тих активісток аж до воріт садиби, намагаючись встромити його в сідницю останньої з біглянок. Подальша доля тих жінок склалась по різному. Одну з них невдовзі розбив параліч і вона швидко померла. Мабуть трохи сумління у неї таки було. Дві інші прожили довге життя, виростили і добре влаштували у житті своїх дітей. Можна уявити за кого вони і їх діти голосували на виборах всіх рівнів і як вони згадували зірковий час свого життя..

Аж ось прийшов 1941 рік. В село Мошняги спочатку зайшли німці, а пізніше, як і весь Балтський район, воно потрапило в зону румунської окупації. Село зустріло німецький підрозділ, який першим заїхав у село на мотоциклах, хлібом і сіллю. Що тут коментувати? У 1943 році до села зайшла радянська армія, але хліба і солі не було. У дитинстві я вважав своїх дідів наймудрішими і найрозумнішими людьми серед всіх, кого я знав.Як же вони сприймали німців? Прямого запитання за їх життя я задати не спромігся, а самі вони про це при мені нічого не сказали. Про те знаю певний красномовний факт. У 1943 році, коли вже було чути гуркіт гармат фронту, що наближався до села, в городі мого діда Василя – батька моєї матері, німці влаштували кулеметне гніздо, що мало прикривати в’їзд в село з боку залізничної станції Борщі. Воно там проіснувало кілька днів, але годував і обігрівав того німецького солдата поважного віку мій дід Василь. Причому робив це з власної ініціативи, знаючи, що з цього можуть бути негативні наслідки. Коли дід Василь вперше покликав німця обідати, німець неправильно зрозумівши наміри діда, зустрів його пострілами в повітря, але згодом вони порозумілись Дід Василь, який до війни був головою одного з колгоспів села Мошняги, побоюючись переслідувань від нової окупаційної влади, приєднався до однієї з радянських військових частин і відступав разом з нею. Разом з неюі потрапив в полон, з якого його відразу відпустили додому.

А як же з запропонованим мною критерієм якості життя, тобто його тривалістю? Мало даних для глобальних висновків. Можливо вони були знищені, можливо погано зберігались. Стосовно Балтського району я знайшов лише розрізнені дані, що стосувались декількох колгоспів зі старими комуністичними назвами без зазначення відповідних населених пунктів і лише за 1943 рік. За цими даними середня тривалість життя склала 32 роки. Знайшов також чудом вцілілі дані стосовно села Волове. Тут середня тривалість життя склала аж 43 роки. Що ж, схоже румунська окупація позитивно вплинула на середню тривалість життя селян. Виглядає, що найгіршою окупацією була окупація Московська. Чому я вживаю цей термін? Невже влада на місцях належала лише московитам? Так, думаю, що всі ключові посади належали виключно московитам. Мої особисті спогади стосовно Балтської влади починаються  з другої половини п’ятидесятих років. Тоді на рівні району не було жодної посаду, яку б обіймав українець. Перший і другий секретарі районного комітету партії, директори підприємств, командири військових частин і вищий офіцерський склад, начальники райвідділу міліції і пожежної охорони, пошти. Що ще я забув? Так, кілька років директором моєї школи була людина з єврейським прізвище, але її швидко замінили на першого секретаря райкому, якого потрібно було працевлаштувати після чергової зміні партійної влади. В Балті була значна громада старовірів, але і їм шлях до влади був закритий – неблагонадійні. Деякі зміни в кадровій політиці партії відбулись лише в кінці шестидесятих років. З подібною ситуацією я зіткнувся, коли на початку вісімдесятих почав працювати викладачем у виші. З 25 завідувачів кафедрами українців було троє, чи четверо. Так що радянську владу цілком справедливо можна було називати московитською владою і в додаток найгіршим варіантом окупаційної владив України за всі часи після монголо-татарської навали. Більшовизм, з моєї точки зору, це найяскравіший прояв наймерзенніших інстинктів московитської черні, яка волею випадку прийшла до влади у колишній Російській імперії, зробивши її вершником апокаліпсису для всього світу. Не лише в теоретичному, але і в практичному плані, роль запалу, з моєї точки зору, зіграв єврейський чинник. Але вулкан ненависті і жорстокості, який дрімав в московському люді сотні років, мав колись вибухнути. І він вибухнув у жовтні 1917 року. Це виверження ще не закінчилось. Ми присутні на одному з його етапів під назвою чергова російсько-українська війна. Цивілізований світ має зрозуміти, що без пацифікації колосальної території Євро-Азії під назвою Московія загроза всесвітнього апокаліпсису буде весь час збільшуватись.

Моїм найбільшим відкриттям після десятків годин архівної роботи, полягає в тому, що геноцид українського народу тривав не 1932-1933 роки, як вважається тепер. Він тривав всі роки перед другою світовою війною, він тривав і після її завершення, аж до смерті Сталіна. Він почався до індустріалізації і не закінчився після її завершення. Він не був випадковим. Сталін був дуже важливим, але лише одним гвинтиком страхітливої машини фізичного знищення української нації. Емоційні основи цього геноциду пов’язані з найтемнішими закутками душі московитської черні, але різке загострення геноциду, я б сказав його демонстраційний характер у 1932-1933 роках, все таки пов’язаний з індустріалізацією. І справа була не в зерні. Ті півтора мільйона тон зерна на рік, що вивозили з України на експорт в ті роки не могли суттєво вплинути на темпи індустріалізації. Геноцид безумовно мав міжнародний аспект. Про це свідчить, зокрема, надзвичайно ефективний інформаційний його супровід на міжнародній арені. Блокування правди про геноцид, реклама «колосальних» позитивних досягнень країни рад коштували величезних коштів і вимагали тотального контролю над провідними міжнародними засобами масової інформації.Цей тотальний контроль не розповсюджувався лише на територію націонал-соціалістичної Німеччини. Колосальних коштів вимагала сама індустріалізація. Дев’ять з половино тисяч великих і середніх підприємств, побудованих за передвоєнне десятиліття не могли споруджуватись коштом зруйнованої більшовиками країни. Міжнародний «партнер» Сталіна мешкав, на мою думку, десь у Нью-Йорку і мав колосальний фінансовий і владний ресурс.Безумовно – це не одна людина і не уряд тої країни.

А що мої любі Мошняги? Немає вже хати діда Петра, немає хати і діда Василя. Немає більшості хат навколо, що я пам’ятаю з часів дитинства. Село вмирає. З  тисячі мешканців за сто років в цьому залишилось може 200 осіб переважно похилого віку. Що стане з нашою країною-Україною, коли загинуть її села, висохне її коріння?