Про співтовариство
всіляке сприяння захисту народу і теренів України від зовнішніх загарбників і внутрішньої зрадиШукати в архіві
Маловідома інформація про голокост.
- 14.04.19, 14:29
Нет никаких свидетельств геноцида
Один из самых важных аспектов Отчёта Красного Креста – то, что в нём разъясняется истинная причина тех смертей, которые несомненно произошли в лагерях к концу войны. В Отчёте говорится:
«В условиях хаоса, начавшегося в Германии после вторжения, в течение заключительных месяцев войны лагеря не получали продовольствия вообще, и голодание стало причиной большого количества смертей. Встревоженное этой ситуацией, 1-го февраля 1945 года немецкое правительство, наконец, сообщило об этом МКК...
В марте 1945 года дискуссии между президентом МКК и группенфюрером Кальтенбруннером дали ещё более решительные результаты. МКК мог теперь сам распределять помощь, и в каждом лагере должен был находиться уполномоченный делегат...» (том III, стр. 83).
Ясно, что германские власти делали всё, что было в их силах, чтобы справиться с этой страшной ситуацией. Красный Крест, в своём Отчёте, ясно указывает на то, что поставки продовольствия прекратились в это время из-за бомбёжек Союзниками германской транспортной системы.
И, исходя из интересов интернированных евреев, 15-го марта 1944 года, МКК выступил с протестом против «варварской воздушной войны Союзников» (Inter Arma Caritas, стp. 78). 2-го октября 1944 года МККК предупредил германский МИД о крахе нависшем над транспортной системой страны и о том, что голод по всей Германии становится неизбежным.
Имея дело с этим всеобъемлющим, трёхтомным Отчётом, важно подчеркнуть, что делегаты Международного Красного Креста не нашли вообще никаких доказательств того, что в лагерях стран Оси в оккупированной Европе проводилась преднамеренная политика истребления евреев.
Ни на одной из его 1600 страниц ни разу не упоминается такая вещь, как газовые камеры. В Отчёте признаётся, что евреи, как и многие другие национальности воевавшей Европы, перенесли суровые испытания и тяжёлые лишения, но в нём хранится полное молчание на предмет запланированного истребления евреев – это вполне достаточное опровержение легенды о Шести миллионах.
Как и представители Ватикана, с которыми они работали вместе, Красный Крест счёл невозможным для себя разбрасываться безответственными обвинениями в геноциде, которые сегодня стали в порядке вещей.
Если уж затрагивать вопрос о реальной смертности, то Отчёт указывает, что большинство докторов-евреев из лагерей использовалось для борьбы с сыпным тифом на восточном фронте, так что, когда эпидемии сыпного тифа вспыхнули в лагерях в 1945 году, то эти врачи были недоступны (том I, стp. 204 и далее).
Часто утверждается, что массовые казни проводились в газовых камерах, ловко замаскированных под душевые комнаты. Отчёт делает эти утверждения сущей ерундой:
«Не только места для помыва, но и установки для ванн, душей и прачечных осматривались делегатами. Им часто приходилось принимать меры, чтобы оборудование было заменено на менее примитивное, чтобы его отремонтировали, восстановили или увеличили…» (том III, стр. 594).
Не все евреи были интернированы
В томе III Отчёта Красного Креста, в главе 3 (I. Еврейское Гражданское население) пишется о «помощи, оказывавшейся еврейской части свободного населения». Из этой главы ясно следует, что далеко не все европейские евреи были интернированы в концентрационные лагеря, часть их осталась (с определёнными ограничениями) жить как свободное гражданское население.
Это находится в противоречии с «тщательностью» проведения предполагаемой «программы уничтожения», и с утверждениями поддельных мемуаров Гёсса (Hss), что Эйхман был одержим идеей схватить «всякого еврея, до которого он мог дотянуться».
В Отчёте говориться, что, например, в Словакии, за которую отвечал помощник Эйхмана Дитер Вислицени – «Значительной части еврейского населения было разрешено остаться в стране, и в определённые периоды Словакия рассматривалась, как сравнительно безопасное убежище для евреев, особенно для тех, кто прибыл из Польши.
Те, кто оставался в Словакии, кажется, были в сравнительной безопасности до конца августа 1944-го, когда началось антинемецкое восстание.
В то время, как является совершенно неоспоримым, что закон от 15-го мая 1942 года привёл к интернированию нескольких тысяч евреев, [нужно сказать] эти люди были отправлены в лагеря, где условия содержания – питание и быт были терпимыми, и где интернированным разрешали делать оплачиваемую работу на условиях, почти одинаковыми с условиями на рынке свободной рабочей силы…» (том I, стp. 646).
Не только значительное число европейских евреев (приблизительно около трёх миллионов) вообще избежали интернирования, но и в течение всей войны продолжалась эмиграция евреев, в основном через Венгрию, Румынию и Турцию.
Как это ни странно звучит, но и послевоенная еврейская эмиграция с оккупированных немцами территорий также была облегчена Рейхом, как это было в случае польских евреев, которые бежали во Францию до её оккупации.
«Евреи из Польши, находясь во Франции, получили разрешения на въезд в Соединённые Штаты, и были признаны немецкими оккупационными властями гражданами США. В дальнейшем немецкие оккупационные власти согласились признать законность приблизительно трёх тысяч паспортов, выданных евреям консульствами южноамериканских стран…» (том I, стp. 645).
Как будущие американские граждане, эти евреи удерживались в лагере Vittel в южной Франции, предназначенном для граждан США. Германские власти не препятствовали эмиграции европейских евреев, в частности из Венгрии, и она продолжалась в течение всей войны.
«До марта 1944 года, – говориться в Отчёте Красного Креста, – евреи, у которых была виза для выезда в Палестину, могли свободно уехать из Венгрии…» (том I, стp. 648). Даже после замены правительства Хорти в 1944 году (после его попытки заключить перемирие с Советским Союзом) на правительство, более зависящее от немецких властей, эмиграция евреев продолжалась.
Комитет заручился обещаниями и Великобритании и Соединённых Штатов «всеми средствами оказывать поддержку эмиграции евреев из Венгрии», от американского правительства МКК получил заверение, что «Правительство Соединённых Штатов... теперь определённо подтверждает свою гарантию, что будет сделано всё необходимое для всех евреев, которым, при существующих обстоятельствах, разрешат выехать…» (том I, стp. 649).
Бидерман подтвердил, что в девятнадцати случаях когда в книге «Did Six Million Really Die?» («Действительно ли погибло шесть миллионов?») цитируется Отчёт Международного комитета Красного Креста о его действиях во время Второй мировой войны и Inter Arma Caritas (включая вышеприведённые материалы), это сделано точно.
Цитата из показаний Чарльза Бидермана (делегата Международного Комитета Красного Креста и директора Международной поисковой службы Красного Креста), данных им под присягой на суде над Эрнстом Зюнделем (9 февраля, 10, 11 и 12, 1988). Вышеприведённое – это Глава 9 из книги «Did Six Million Really Die?»
Книгу «Did Six Million Really Die?» можно прочесть здесь…
Жанне Вялимяки (Janne Vlimki)
Отрицание холокоста – вполне законно!
5 июля 2012 г. Совет ООН по правам человека принял историческую резолюцию о праве на свободу слова в Интернете. Однако мало кто знает, что год назад Комитет ООН по правам человека принял не менее знаменательное решение, постановляющее, что преследование за отрицание холокоста является недопустимым для стран, подписавших Конвенцию по правам человека. Демократические СМИ «не заметили» этот сенсационный документ… С 11 по 29 июля 2011 года в Женеве прошло 102-е заседание Комитета ООН по правам человека, на котором для всех государств, подписавших Конвенцию по правам человека ООН (в том числе ФРГ, Франции, Австрии и Швейцарии) было принято следующее обязательное решение (замечание общего порядка):
«Законы, которые преследуют выражение мнения по отношению к историческим фактам, несовместимы с обязательствами, которые возлагает Конвенция на подписавшие её государства относительно уважения свободы слова и свободы выражения мнения. Конвенция не разрешает никакого общего запрета на выражение ошибочного мнения или неправильной интерпретации событий прошлого…» (Абзац 49, CCPR/C/GC/34)
Решение Комитета, как минимум означает, что уже действующие законы незаконны, и что они были противозаконными уже при их принятии, так что все проведённые за прошедшее время по ним осуждения должны быть отменены, а осуждённые должны получить компенсацию. Официальный текст решения (замечания общего порядка) на русском языке находится на сайте Комитета ООН по правам человека здесь:
Маловідома інформація про голокост.
- 14.04.19, 14:22
Малоизвестная информация о холокосте
Автор – Жанне Вялимяки
Официальный отчёт о работе Международного Красного Креста в концентрационных лагерях нацистской Германии.
(ПРИМЕЧАНИЕ: Я не отрицатель холокоста и не антисемит, я знаю, что это запретная тема, но, получив картинку, показанную выше, и увидев другие, я чувствую, что я просто обязан выложить её здесь, на Beforeitsnews. Я люблю хорошие «теории заговора», а эта именно такая и есть. Всё, чего я хочу, – это чтобы вы подошли к этому вопросу без предвзятости, так же, как вы подходите к историям о 9/11 или убийстве Джона Кеннеди).
На фотографии: скан страницы Official Death Total report (Официальный отчёт о смертности) из ОтчётаМеждународного Красного Креста.
Никаких свидетельств геноцида
Евреи и концентрационные лагеря: Фактическая оценка сделанная Красным Крестом.
Существует один обзор «еврейского вопроса» в Европе во время Второй мировой войны и условий в концентрационных лагерях Германии, обзор, который практически уникален по своей честности и объективности, это – трёхтомный Отчёт о работе Международного комитета Красного Креста во время Второй мировой войны, изданный в Женеве, в 1948 году.
Этот подробный, обстоятельный отчёт из абсолютно нейтрального источника включил в себя результаты двух предыдущих работ: Documents sur l‘activit du CICR en faveur des civils dtenus dans les camps de concentration en Allemagne 1939-1945 (Женева, 1946), и Inter Arma Caritas: the Work of the ICRC during the Second World War (Женева, 1947).
На первых страницах Отчёта, группа его составителей, работавшая под руководством Фредерика Сиорде (Frdric Siordet), заявила, что в соответствии с традициями Красного Креста, Отчёт был составлен с позиции строжайшего политического нейтралитета. В этом заключается его огромная ценность.
МКК успешно использовал положения Женевской Конвенции 1929-го года для того чтобы получить доступ к гражданским интернированным лицам, содержавшимися властями Германии в Центральной и Западной Европе.
В отличие от этого, в Советский Союз, который не ратифицировал Конвенцию, МКК доступа не получил. Миллионы гражданских и военных интернированных лиц содержавшихся в СССР, в, как было известно, безусловно худших условиях, были полностью отрезаны от любых международных контактов или наблюдения.
Отчёт Красного Креста – это документ, в котором впервые разъясняются те юридические основания, по которым евреи были заключены в концентрационные лагеря – они там содержались как «враждебные иностранцы».
В Отчёте, в описании двух категорий гражданских интернированных лиц, ко второй категории отнесены «Гражданские лица, высланные на административных основаниях (по немецки – «Schutzhftlinge»), которые были арестованы по политическим или расовым мотивам, потому что их присутствие представляет опасность для государства или оккупационных сил» (том III, cтр. 73).
Эти люди (пишется далее) «были размещены в тех же местах где и люди, арестованные или заключённые в тюрьму по соображениям безопасности в соответствии с общим законом…» (стр.74).
В Отчёте признается, что немцы сначала отказывались разрешить Красному Кресту наблюдать за состоянием людей, задержанных по соображениям безопасности, но во второй половине 1942 года МКК получил от Германии определённые послабления.
С августа 1942 года, Красному Кресту разрешили распределять продовольственные посылки в крупнейших концентрационных лагерях Германии, а «с февраля 1943 года эта привилегия была расширена на все другие лагеря и тюрьмы» (том III, cтр. 78).
МКК скоро установил контакт с комендантами лагерей и запустил программу продовольственной помощи, которая продолжала функционировать до последних месяцев 1945 года. МКК был завален благодарственными письмами интернированных лиц еврейской национальности.
Получателями помощи Красного Креста были евреи
В Отчёте говорится: «Ежедневно упаковывалось 9000 пакетов. С осени 1943-го по май 1945 года, в концентрационные лагеря было отправлено приблизительно 1 112 000 пакетов общей массой 4 500 тонн…» (том III, стр. 80).
В дополнение к продуктам, эти посылки содержали одежду и лекарства. «Пакеты послались в Дахау, Бухенвальд, Зангерхаузен, Саксенхаузен, Орениенбург, Флоссенбург, Ландсберг-ам-Лех, Флёа, Равенсбрюк, Гамбург-Нюенгамме, Маутхаузен, Терезиенштадт, Освенцим, Берген-Бельзен, в лагеря около Вены и в центральной и южной Германии.
Основными получателями были – бельгийцы, голландцы, французы, греки, итальянцы, норвежцы, поляки и не имевшие гражданства евреи…» (том III, стр. 83).
Во время войны «Комитет смог передать и распределить в форме гуманитарной помощи свыше двадцати миллионов швейцарских франков, собранных еврейскими благотворительными организациями во всём мире, в частности – американским Объединённым Распределительным Комитетом Нью-Йорка…» (том I, стр. 644)
(American Joint Distribution Committee of New York – в СССР эта организация была известна под названием «Джойнт», – примечание переводчика, perevodika.ru).
Этой последней организации немецкое правительство разрешало держать свои офисы в Берлине вплоть до момента вступления США в войну.
МКК жаловался, что препятствия для их обширной спасательной операции для интернированных евреев создавали не немцы, а плотная блокада Европы Союзниками. Большая часть продуктов для программы помощи закупалась в Румынии, Венгрии и Словакии.
С особой похвалой МКК отозвался о тех либеральных условиях, которые существовали в концлагере Терезиенштадт вплоть до времени их последних посещений этого лагеря в апреле 1945 года. Этот лагерь, «в котором находилось приблизительно 40 000 евреев из различных стран, представлял собой относительно привилегированное гетто…» (том III, стр. 75).
Согласно Отчёту, «делегаты Комитета смогли посетить лагерь в Терезиенштадт (Terezin), который предназначался исключительно для евреев и управлялся по специальным правилам. По информации, полученной Комитетом, этот лагерь создавался определёнными лидерами Рейха, как экспериментальный...
Эти люди хотели дать евреям возможность жить единой городской общиной, под собственным управлением, в условиях почти полной автономии... два делегата смогли посетить лагерь 6-го апреля 1945 года. Они подтвердили то благоприятное впечатление, которое произвёл лагерь во время первого посещения…» (том I, стp. 642).
Также МКК с похвалой отозвался о режиме Иона Антонеску в фашистской Румынии, где Комитет смог распространить свою программу помощи на 183 000 румынских евреев, эта программа действовала вплоть до начала советской оккупации. С этого момента помощь прекратилась, и впоследствии МКК горько жаловался, что никогда не мог «послать что бы то ни было в Россию» (том II, стp. 62).
То же самое относилось ко многим немецким лагерям после их «освобождения» русскими. Из Освенцима в МКК поступал буквально поток почты, это продолжалось даже когда многие интернированные были эвакуированы на запад, до периода советской оккупации.
Усилия Красного Креста послать помощь интернированным, оставшимся в Освенциме под советским контролем, были безуспешны. Тем не менее, продовольственные пакеты продолжали посылаться бывшим заключённым Освенцима, переведённым на запад, в такие лагеря как Бухенвальд и Орениенбург.
Вибори як підстава для посилення контролю над спецслужб
- 31.03.19, 10:35
Власне, цивільний та демократичний контроль над силовими структурами не є українським винаходом. Будь-які країни, які піклуються про власну безпеку, і особливо – розвинені демократії Заходу, приклад яких Україна намагається наслідувати, мають чіткі та недвозначні механізми, що забезпечують такий контроль, зокрема, над спеціальними службами та правоохоронними органами.
Наскільки можливо судити із доступної інформації, ця тема – щодо необхідності повноцінного запровадження такої системи в Україні – піднімається буквально на всіх тематичних зустрічах представників України із західними партнерами. Останній раз про необхідність здійснення парламентського контролю за діяльністю спеціальних служб та правоохоронних органів наголошувалося на засіданні Міжпарламентської ради Україна-НАТО, яка відбулася 14 січня поточного року в Брюсселі.
Фактично, посилення демократичного цивільного контролю за діяльністю спеціальних служб та правоохоронних органів України шляхом створення спеціального парламентського комітету та реформування Служби безпеки України є послідовною вимогою Європейського Союзу та НАТО до України в плані демократизації і становлення верховенства права в нашій державі.
І ці вимоги не «впали з неба». Адже саме Україна вже у новітній історії яскраво продемонструвала, до чого може призвести відсутність або ослабленість такого контролю над спеціальними службами.
УРОКИ ІСТОРІЇ
Очевидно, що всі спеціальні служби в усіх країнах світу для того і створюються, щоб усіма доступними для них спеціальними заходами та засобами забезпечити національні інтереси та безпеку власної країни. Інколи ця діяльність виходить за межі захисту зовнішніх інтересів держави та протидії зовнішнім загрозам, і використовується для впровадження внутрішньої політики. За відсутності необхідних інструментів контролю з боку суспільства, таке «внутрішнє» застосування спецслужб часто створює небезпечні прецеденти вже для нормального функціонування самої держави, а також для стійкості її політичної системи та громадського устрою.
Раніше і сьогодні українці є свідками, що спеціальні служби стають стороною тих чи інших резонансних міжнародних та міждержавних скандалів.
Не будемо ходити далеко, адже саме Україна подає «хрестоматійні» приклади. Згадаймо «касетний» скандал, який мав наслідком потрясіння для усього державного устрою України та для її міжнародного авторитету. Чи були зроблені висновки? Відповідь надав уже наступний, «кольчужний» скандал, який, фактично, призвів до міжнародної ізоляції України та на десятки років відтермінував демократичний розвиток держави, не кажучи вже про амбіції рухатися у напрямку НАТО та Європейського Союзу. Питання, кому такі удари по основам української державності були вигідними, є риторичними, адже відповіді лежать на поверхні.
Згадаймо й події 2014 року, коли одного «прекрасного» дня майже всі керівники силових відомств, включно з Міноборони, СБУ, МВС та навіть із певною кількістю функціонерів із розвідувальних органів – просто дістали з кишень заздалегідь заготовлені російські паспорти та втекли до Москви. Не будемо ламати голову, чим саме ці люди займалися весь цей час, перебуваючи на втаємничених державницьких посадах.
Шалена кількість зрадників серед працівників спецслужб у Криму – це також не було чимось таким, що випадає із загального логічного ряду – ці люди зрадили Батьківщину задовго до початку відкритої російської агресії проти нашої країни.
Останній випадок – прес-конференція у Москві такого собі колишнього співробітника СБУ Прозорова 25 березня ц.р. Цей «перебіжчик» розмахував службовим посвідченням, поширюючи на Росію та на весь світ найбільш мерзенні й брехливі російські наративи про Україну. Цей покидьок точно не впав із неба. Зрозуміло, що це прорахунки служб внутрішньої безпеки. Але, знову ж таки, система цивільного, зокрема, парламентського контролю над спецслужбами власне й створюється для того, щоб у принципі в спецслужбах унеможливити появу таких зрадників, та ще й у такій кількості.
І мова – не лише про зрадників. У випадку відсутності дієвого контролю з боку держави та суспільства за діяльністю високооснащених та потужних спеціальних служб, у них з’являється спокуса та реальна можливість збирати й використовувати критичну інформацію щодо внутрішніх партійно-політичних, громадських і кримінально-бізнесових кіл в країні та щодо їх лідерів. Такі дані, – і це азбука, – можуть використовуватися спецслужбами у корупційних, провокаційних, дезінформаційних або інших прихованих цілях, або для прямого шантажу фігурантів. Це загальне питання, яке стосується далеко не лише України. Ми бачили подібні прецеденти навіть у найбільш потужних та найбільш розвинених демократіях світу.
Ця проблема лише загострюється з бурхливим розвитком кібернетичних технологій, коли інструментарій та методи діяльності спеціальних служб сягають глобальних масштабів.
Треба розуміти, що ця проблема стосується далеко не лише СБУ. Йдеться про діяльність всіх органів спеціального призначення з правоохоронними функціями, правоохоронних органів, а також правоохоронних органів спецпризначення. Цю тенденцію, до речі, ми всі відчуваємо на сьогодні, навіть у ці останні дні перед президентськими виборами.
СПЕЦСЛУЖБИ І ВИБОРИ: РИТОРИКА НЕ ЗАВЖДИ ЗБІГАЄТЬСЯ З ДІЯМИ
Сьогодні в Україні можна на власні очі побачити, що замість злагодженої роботи між правоохоронними органами (СБУ, ГПУ, НАБУ та МВС) напередодні, а також з наближенням президентських виборів, – спостерігається загострення протистояння між силовиками всередині країні.
Крім того, відчутно зростає й рівень вже фізичного протистояння між силовими структурами та окремими парамілітарними утвореннями, на кшталт «Національних дружин», пов’язаних із партією «Національний корпус».
Публічно ці структури декларують скоординовану роботу і нормальну співпрацю щодо забезпечення чесного та прозорого виборчого процесу. А неофіційно – звинувачують одна одну в роботі на того чи іншого кандидата. У ряді випадків (у це навіть важко повірити!) доходить до відкритого їх протистояння, як це вже відбулося в Києві та Черкасах, а надалі проявилося також і в інших регіонах. За нашим висновком, і за оцінками ряду провідних незалежних експертів, думку яких ми цінуємо, силове протистояння подібного роду цілком ймовірне й на дільницях безпосередньо в день виборів, тобто, 31 березня поточного року.
Відкриті заворушення, влаштовані «Національними дружинами», – це фактичний наслідок того, що українська влада протягом кількох років заплющувала очі на діяльність різного роду парамілітарних утворень (воєнізованих ультраправих та ультралівих угруповань, приватних військово-спортивних структур і воєнізованих охоронних відомств тощо), а в ряді випадків – і практично загравала з ними. Зрештою, така політика вийшла боком самій владі.
Можна впевнено говорити, що такого роду протистояння між силовими структурами, а також сутички між силовиками та парамілітарними утвореннями, значно послаблюють державу зсередини. Замість того, щоб забезпечувати правопорядок всередині країни і спільно протистояти російському впливу, російським спецслужбам та їх «п’ятій колоні», українські силовики, схоже, віддають перевагу внутрішній боротьбі одне з одним, що неминуче ослаблює державу та паплюжить її імідж як в Україні, так і за її межами.
У випадку продовження подібного протистояння надалі – це може призвести до загрози виникнення серйозної політичної кризи в державі, пов'язаної з легітимізацією результатів президентських виборів.
Саме таку мету ставить перед собою кремлівська верхівка й особисто російський президент В.Путін, які намагаються представити Україну перед Європою та загалом перед Заходом як «недодержаву», державу-невдаху, вибору якої не можна довіряти. Не випадково в Росії вже сьогодні, навіть не дочекавшись виборів в Україні, вже оголошують про «невизнання» їх підсумків. У цьому контексті, свідома або несвідома участь у підриві виборчого процесу є злочином проти Української держави, яка прямо грає на руку її ворогу – путінському режиму.
Саме вороги України зацікавлені, щоб на президентських виборах в Україні пролилася кров, з наступним переведенням зіткнень силових та парамілітарних структур у формат внутрішнього конфлікту, наслідком якого можуть стати вже неконтрольоване насильство та хаос у всій країні. Ми можемо з великою ймовірністю припускати, що саме таке завдання отримали російські спецслужби, і цю загрозу не можна недооцінювати, а ставитися до неї легковажно – взагалі злочинно. Тому що саме штучно створений хаос може стати аргументом для Кремля щодо необхідності проведення Росією так званої «миротворчої» операції для захисту російськомовного населення України, або православних вірян УПЦ МП, – суть формулювання у цьому контексті вже не є такою важливою.
Для фахівців очевидно, що Кремль може спровокувати та скерувати подібні криваві акції ряджених парамілітарних утворень в Україні не напряму, а через законсервовані «треті структури», в тому числі з середовища «п’ятої колони» та колабораціоністів.
Ще більшу небезпеку та загрозу демократії в Україні становить демонстративне зрощування парамілітарних утворень як із деякими правоохоронними органами, так і з відверто кримінальними структурами. Варто чітко усвідомлювати, що нинішня показова активність та войовничість парамілітарних угруповань – це загроза для безпеки й демократії в країні, й не лише під час виборів.
ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ЯК ВІДПОВІДЬ
Поточна ситуація та фактори, перераховані вище, переконливо свідчать на користь кричущої необхідності створення нового спеціального парламентського комітету Верховної Ради, який прямо буде опікуватися контролем за діяльністю спеціальних служб та правоохоронних органів, а також сприятиме реформуванню Служби безпеки України.
Відчутний поштовх цьому процесу надав проект Закону України «Про парламентський контроль за дотриманням положень законів у діяльності спеціальних служб та правоохоронних органів держави», розроблений групою народних депутатів ВР України. При цьому варто зауважити, що цей законопроект було розроблено на виконання вимог ст.6 (п.2) нового Закону "Про національну безпеку України" від 21 червня 2018 року.
Крім того, безсумнівної актуальності цьому законопроекту надало схвалення 7 лютого ц.р. Верховною Радою Закону "Про внесення змін до Конституції України щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору", ініційованого Президентом України.
Цим документом внесені зміни до Конституції (Основного Закону) України, якими закріплюється незворотність стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.
Очікувалося, що парламент найближчим часом розгляне законопроект щодо створення та визначення повноважень нового Комітету Верховної Ради України для забезпечення здійснення парламентського контролю за діяльністю спеціальних служб та правоохоронних органів. Але цим сподіванням не було суджено збутися й досі. Зараз це може відбутися лише в період між президентськими та парламентськими виборами в Україні, що викликає запитання: не було б запізно?! На наш погляд, час для такого розгляду було просто безвідповідально втрачено.
Це при тому, що законопроект «Про парламентський контроль за дотриманням положень законів в діяльності спеціальних служб та правоохоронних органів держави» – створює широку законодавчу базу для ефективного захисту національних інтересів та суспільної безпеки. Законопроект пропонує запровадити ефективний інструментарій парламентського контролю у цій сфері, який практично відсутній у нашій країні на сьогодні.
При цьому важливо, щоб запропонований нормативно-правовий акт повною мірою відповідав загальноєвропейській практиці, що є важливим для процесів європейської та євроатлантичної інтеграції України.
Оскільки автор цих рядків детально ознайомився зі змістом законопроекту, доцільно розглянути декілька зауважень, які було б варто врахувати в подальшій роботі над цим документом.
ЗАУВАЖЕННЯ ПО СУТІ
По-перше, закон України має бути спрямований на унеможливлення використання спеціальних служб та правоохоронних органів в інтересах тих чи інших політичних сил або партій, відстоювати головне призначення спецслужб, яким є захист конституційного і демократичного порядку.
Це означає, що до проекту згаданого Закону необхідно ввести норму, яка створювала б чіткі правила щодо опрацювання інформації з обмеженим доступом та містила чіткі запобіжники проти зловживань з її використанням. У цьому ж контексті, Закон має чітко визначити регламент профільного парламентського Комітету, тому що в іншому випадку, за будь-яких розпливчатих формулювань або можливості їх подвійного трактування, ця структура потенційно може завдати більше шкоди, аніж користі у побудові відкритого демократичного суспільства.
По-друге, не зовсім зрозуміло (а точніше – повністю не зрозуміло!), чому єдиний поки запропонований законопроект не передбачає відмінності у підходах до двох різних за призначенням секторів: спеціальних (розвідувальних) служб, призначених для виявлення та оцінки зовнішніх загроз національним інтересам і безпеці держави, з одного боку, а з іншого – правоохоронних органів з функціями оцінки внутрішніх загроз національним інтересам і безпеці України. Ці два різновиди діяльності об’єктивно мають різну природу, механізми застосування та інструменти протидії загрозам.
Взагалі-то, це лежить на поверхні та обов’язково мало б враховуватись розробниками законопроекту. Тож, найбільш доцільним виходом може бути створення єдиного профільного Комітету Верховної Ради України, але у складі двох підкомітетів, кожен з яких буде займатися лише одним із визначених вище напрямків.
По-третє, доволі слабким місцем проекту цього Закону України є наділення його виключно наглядовими повноваженнями за діяльністю спеціальних служб та правоохоронних органів. Проте, цей документ не має жодного згадування про зворотний зв’язок Верховної Ради України з силовими структурами України, які займаються спеціальною (розвідувальною, контррозвідувальною, розвідувально-пошуковою та правоохоронною) діяльністю. Очевидно, що, окрім загального нагляду, парламентський Комітет має розробляти заходи для покращення діяльності спеціальних служб та правоохоронних органів України. Це обумовлює присутність у складі або у робочих органах такого Комітету винятково професіоналів, які можуть адекватно оцінювати роботу спеціальних служб та пропонувати шляхи для її вдосконалення.
Четверте. Як ми вже говорили, вкрай чутливим залишається питання щодо надання доступу членам парламентського Комітету до інформації з обмеженим доступом, а також створення запобіжників проти прямого втручання політиків, включаючи членів парламенту, в оперативну діяльність спеціальних служб та їх керівних органів. Це положення має знайти відображення в законопроекті, благо, міжнародних прецедентів для подібних рішень більш ніж достатньо.
П’яте. В проекті Закону України «Про парламентський контроль за дотриманням положень законів в діяльності спеціальних служб та правоохоронних органів держави» відсутні професійні вимоги до членів Комітету та його секретаріату, окрім передбаченого в його ст.7 і 8 порядку надання цим представникам допуску до державної таємниці, а також можливостей залучення позаштатних консультантів до перевірок діяльності спецслужб. Водночас, це важливе питання. Наприклад, у Швеції голова та заступник голови парламентського Комітету обов’язково мають мати досвід роботи в юридичній галузі. В інших країнах доволі важливим вважається попередній досвід роботи членів парламентського Комітету в державних безпекових та правоохоронних органах. У цьому ж контексті ця парламентська структура має отримати запобіжники проти інфільтрації до її складу представників іноземних розвідок, зокрема, Російської Федерації, що передбачає процедуру спеціальної перевірки, яка має бути передбачена законом.
І на останок. Говорячи про парламентський контроль за діяльністю спеціальних служб, неможливо обійти питання щодо посилення координації діяльності розвідувальних органів шляхом створення окремого спеціального державного органу: Комітету з питань розвідувальної діяльності при Президентові України. За роки незалежності України такий Комітет створювали і ліквідовували тричі. Між тим, саме такий орган може підвищити ефективність роботи із забезпечення повноважень Президента України з керівництва, координації й контролю за діяльністю розвідувальних органів України.
ПІСЛЯСЛОВО
Обговорюючи всі ці складні питання, варто завжди тримати у полі уваги просту істину. Країна перебуває у величезній небезпеці. Вже п’ять років триває російсько-українська війна, у різних формах та проявах. І вона не завершиться ані завтра, ані у найближчому майбутньому. Тому що Кремль і особисто В.Путін ні в якому разі не змирилися із власною поразкою в Україні, і не мають наміру залишити її у спокої.
Для спеціалістів у галузі розвідки є очевидним, що російський ворог докладає й докладатиме всіх зусиль для того, щоб скористатися тривалим електоральним циклом, включаючи президентські й, згодом, парламентські вибори восени поточного року, щоб дестабілізувати Україну, спровокувати в країні хаос, безлад та насильство.
Над цим варто замислитися всім українцям. Правоохоронцям. Військовим. Аналітикам. Просто громадянам. І, не в останню чергу, – тим рядженим «патріотам», яких, як баранів, використовують зараз у якості силового тарану в момент виборів, коли держава особливо вразлива до внутрішніх та зовнішніх загроз.
Зауважимо – вчергове використовують. Подібний сценарій уже був реалізований, принаймні один раз. Трапилося це у 2014 році. Про це не варто забувати.
Юрій Радковець, військово-політичний експерт, екс-заступник начальника ГУР МО України (2000-2003; 2013-2015 рр.), кандидат військових наук, доцент, генерал-лейтенант запасу. Київ
Вітаю благородних, мужніх і незламних їжаків з Днем Добровольця!
- 14.03.19, 19:13
Вітаю благородних, мужніх і незламних їжаків з Днем Добровольця!
ОДА ЇЖАЧКУ, АБО ЦАР ЗВІРІВ
Я чув, що десь у Африці далекій
Тварюка є. На неї кажуть лев.
І звірі всі великі та маленькі,
Її вважають ніби королем.
Можливо, що у них там так і треба,
Та в нас – скажу без зайвих балачок –
Володар і керманич лісу-степу –
Безстрашний, благородний їжачок.
Хоча він зростом зовсім невеличкий,
Та вдачею зухвалий і стрімкий,
І дух його нескорено-величний,
Та розумом іскристий і меткий.
Щоденно, щовечірньо і щонічно
Із полчищами гаспидів і змій
Веде він принципово-люто вічний,
Священний і безкомпромісний бій.
Відважно проти нечисті всієї,
Супроти орд гадюк, мишей, щурів
Він бореться з метою однією –
Добробут-щастя батьківських країв.
Його бояться рисі та лисиці,
Ведмеді, вепри, лосі і вовки,
Ніхто не хоче спробувать на пиці
Його могутню зброю – колючки.
І кожен звір – і сильний і слабенький:
Всеїдний, травоїдний та хижак –
Дрижить, тремтить і труситься дрібненько
При імені прегрізному «їжак!»
Сміливий і надійний охоронець,
Невтомний захисник і вірний страж,
Від зла, пітьми, наруги оборонець,
Найкращий друг, спаситель добрий наш.
Не знаю, що у Африці тій дикій,
І хто у них там цар чи ватажок,
А в нашім лісі гетьман ясноликий –
Хоробрий гордий мужній їжачок!
Нинішній курс України - це здійснення мрій поколінь українців
- 13.03.19, 20:45
Європейській вибір України – мрія багатьох поколінь українців. Це гасло збирало на початку дев’яностих під прапори націоналістичних організацій України всіх національно орієнтованих українців. Тоді їх було не так багато. Врешті націоналізм дев’яностих в цьому гаслі переважно і полягав. Тепер цей вибір зафіксований у нашій конституції. Тобто те, що було мрією небагатьох, набрало у Верховній Раді конституційну більшість. Ми рухались до цього рішення довгих 28 років, але найшвидшим цей рух став в останні п’ять років. Це попри те, що перші три президенти України намагались маневрувати в рамках багатовекторної зовнішньої політики. Четвертий президент просто кинув українську самостійність до ніг Москви, за що і отримав тривалий термін ув’язнення вироком українського суду. І лише нині діючий президент України Петро Порошенко переломив цю ситуацію на прямо протилежну – на безкомпромісний шлях у Європу.
У дев’яностих роках минулого сторіччя національно свідомі українці не раз казали, що війна з Московією – це питання часу. Але думка чотирьох перших президентів України була іншою: «Братній російський народ ніколи не підніме руку на українців». Тут відразу дві помилки. Перша – московити це не братній народ. Українці і московити належать до двох різних європейських рас (загалом їх п’ять). Українці – це переважно динарська раса, до якої належить більшість народів центральної Європи включно з австрійцями і південними німцями, московити – це переважно східно-балтійська раса. Друга помилка – ніколи не нападе. За підрахунками українських істориків остання війна з московитами – це вже двадцять друга подібна війна. У дев’яностих роках у нас за плечима вже була двадцять одна війна. Яким мав бути рівень державного мислення очільників нашої держави, щоб зігнорувати такий багатий історичний досвід нашого народу? Такою ж була і доктрина національної безпеки України, яка за інерцією все ще вбачала певну загрозу з боку західного кордону України. З такої доктрини випливала і цілком згубна для української держави практика. Три перші президенти просто не вбачали потребу у потужній українській армії, систематично скорочуючи її числовий склад, зменшуючи рівень її професійної підготовки, розпродаючи її матеріальні ресурси, згортаючи розробку нових систем озброєння, демонструючи у такий спосіб свою недалекоглядність. Ці процеси набули просто катастрофічного характеру під час каденції четвертого президента, якого український суд визнав злочинцем. Тоді всі силові відомства України очолювали громадяни Московії і наполегливо готували українську армію до капітуляції під час майбутньої агресії Московії. Рішення про таку агресію у Москві тоді вже було прийняте. Залишалось лише питання вибору слушного моменту. Результат – ми зустріли військову агресію Московії фактично без боєздатної армії. Тільки останній президент переломив цю ситуацію .твадцять три роки армія лише руйнувалась, аж поки її практично не стало. За останні п’ять років ми знову маємо доволі сучасну армію – на тепер одну з найкращих армій Європи. Вона ще поступається за багатьма показниками агресору, але динаміка зростання її військової потуги значно перевищує російську. Недалекий той час, коли наша армія буде здатна не лише ефективно оборонятись від подальшої агресії Московії, але і активно наступати там, де вважатиме за потрібне в ім’я наших національних інтересів.
За сприяння перших двох президентів Україна знищила свій статус однієї з найбільших ядерних потуг світу в обмін, як тепер вже остаточно стало очевидним, на нічим не підкріплені гарантії своєї безпеки і територіальної цілісності. При цьому очільники нашої держави наївно вважали, що подібні гарантії з боку Московії чогось варті. Перше протверезіння настало у 2003 році, коли Московія спробувала захопити силою український острів Тузла в Керченській протоці. Тут другий український президент виявив чоловічий характер і абсолютну безкомпромісність у відстоюванні територіальної цілісності України. Конфлікт був зупинений на українських умовах.
Московити є штучним народом: чужа назва країни, чужа історія, чужа мова, чужа державна символіка, відсутність етнічної самоназви. Угро-фінські племена Залісся об’єднала в один народу православна релігія. Після хрещення Русі у десятому сторіччі почалося навернення у християнство мешканців Залісся – дикої і віддаленої від Русі території між Волгою і Окою, що хоча і контролювалась представниками Київської династії Рюриковичів з одинадцятого сторіччя, але ніколи не вважалась корінною землею Русі. На цій території виникли десятки монастирів, навколо яких почали утворюватись міста і села з навернених у християнство тубільців. Їх навчили орати землю і назвали «крестьянами», на відміну від решти аборигенів, що християнами ще не стали і продовжували своє традиційне життя мисливців і збирачів. Зауважимо, що на землях Русі населення навчилось орати землю ще за п’ять тисяч років до нової ери у часи Трипільської культури. Разом з релігією прийшла і церковнослов’янська мова – насправді македонський діалект староболгарської мови. Ця мова спочатку була лише мовою завойовників-Рюриковичів, але поступово за сторіччя потому стала і мовою місцевого населення. Це єдине, що у нас є спільного з московитами. Це єдине, що дозволяє нам і московитам називати себе слов’янами, тобто народами, спорідненими не ознакою крові, а лише належністю наших мов до однієї мовної групи. Але українська мова від початку була близькою до церковнослов’янської мови через спільність їх походження, а майбутнім московитам вона була лише примусово накинута церквою і правлячою верхівкою завойовників, не маючи нічого спільного з мовою місцевого населення. Християнство у Заліссі, на відміну від Русі, відразу відіграло провідну роль в долі цих земель. Спочатку воно сприяло завоюванню цих земель, далі допомогло утвердженню на них влади князів. Нарешті, після ослаблення Русі внаслідок татаро-монгольської навали, воно освятило зворотну експансію колишньої колонії Русі на метрополію – саму Русь і стало одним з потужних механізмів утримання тепер уже Русі в якості колонії Московії. Захопивши Русь, Московія (це її офіційна назва до 1721 року) перебрала на себе її самоназву, правда у варіанті Росія (1721 рік). Проте не перебрала на себе етнічну самоназву її мешканців, нинішніх українців, «русини». Так і залишилась у них і по тепер їх зовнішня назва «русскиє», що завжди вказувала лише на їх приналежність до данників Русі, але не до корінних її мешканців русинів. Московити і натепер є єдиним народом у світі, назва якого є прикметником, а не іменником. Московське православ’я завело нас у духовну кабалу до держави Московії. Тому звільнення від колоніальної залежності для України неминуче мало б означати обов’язкове звільнення і від всевладдя Московського патріархату на нашій землі. Перші три українські президенти намагались щось робити для створення української помісної православної церкви, але лише останньому президенту Петру Порошенку вдалося поставити останню вагому крапку у цьому процесі. Україна тепер має ТОМОС від Вселенської патріархії. Віднині і навіки ми отримали релігійну свободу і право буди рівними серед рівних народів Європи. Такі події в історії кожного народу бувають лише один раз. До речі, у Московії ТОМОСу немає і понині.
Другим ланцюгом, що прив’язував нас до Московії став у двадцятому сторіччі російський націонал-комунізм. Він поступово перетворився у панівну релігію на теренах колишнього Радянського Союзу, відтіснивши на другий план Московське православ’я. Правда, тепер вони знову поступово міняються місцями. Ця ідеологія і водночас релігія становили і досі становлять на теренах України найбільшу загрозу українській самостійності. Лише за час каденції останнього президента і за його активного сприяння був зроблений рішучий крок у декомунізації українського суспільства. Декомунізація одночасно означає розірвання ще одних духовних пут, що пов’язують нас з метрополією. Тому сучасна боротьба Московії за «руський мир», одночасно є боротьбою за збереження всіх зовнішніх атрибутів радянської епохи. Єдині території України де ці символи збережені у недоторканості, - це окуповані території Донбасу і Криму. Єдина країна світу, де культ кривавого диктатора Сталіна знову відроджується – це знову Московія. Зовні декомунізація майже завершена, але підґрунтям більшовизму завжди був російський шовінізм, тому декомунізація може стати насправді успішною лише з одночасною дерусифікацією українського суспільства.
Самостійність – це, в першу чергу, категорія духовна. Духовна самостійність і самодостатність завжди є предтечею самостійності державної. Ідеальним підтвердженням цієї тези є держава Ізраїль. Можна сказати і інакше, загроза державній самостійності залишається реальною доти, доки суб’єкт цієї державності не стає самодостатньою культурною одиницею світової цивілізації. Це розуміли всі українські президенти. Найдалі пішов цим шляхом Віктор Ющенко. За його каденції ми вперше відчули, що очільником України є українець. Лише у нього вистачило сміливості і наполегливості підняти питання геноциду українців у Радянському Союзі на рівень першочергового питання внутрішньої і зовнішньої політики української держави. Україна постала як самостійна держава в першу чергу для того, щоб геноцид українців ніколи більше не постав на порядок денний як чергова реальність сьогодення. Основою духовної самодостатності нації завжди є культура в найширшому сенсі цього слова. Це українська мова, українська книга, українська пісня, українське кіно і, нарешті, українська наука, як один з головних локомотивів культури двадцять першого століття. В цьому плані всі українські президенти, крім четвертого, щось робили, але реальне зрушення відбулось лише під час президентства Петра Порошенка. Ще ніколи не видавалось стільки українських книжок, ще ніколи за державної підтримки, і це у часи війни, не знімалось стільки українських фільмів, ще ніколи так часто не звучала на радіо і телебаченні українська пісня, ще ніколи державні інституції не приділяли стільки уваги ефективному функціонуванню української мови, ще ніколи українська наука не бралась за такі, справді масштабні, наукові і технологічні задачі як сьогодні. Ми отримали у спадок від колишнього Радянського Союзу колосальний науковий, технічний і промисловий потенціал, але всі роки незалежності життя в ньому ледь жевріло і він поволі вмирав. Лише в останні роки ми взялись за розв’язання справді масштабних завдань, в авіабудуванні, ракетобудуванні, машинобудуванні, енергетиці і, я сподіваюсь, взялись без зайвої реклами, за розробку ядерних технологій всіх рівнів і призначення. Але все це і є справжня, покликана потребами українського суспільства, розбудова української держави. Неозброєним оком видно, що очолює цей грандіозний похід за утвердження нашого достойного місця у сучасному світі наш п’ятий президент України – Петро Порошенко.
Армія, мова, віра – це не дань політичній кон’юнктурі. Це логічне продовження того вибору, що зробив наш президент багато років тому. Згадайте, доволі довгий час єдиним телевізійним каналом в інформаційному полі України, який можна було назвати дійсно українським, був П’ятий канал, що належав Петру Порошенку. Він зробив безкомпромісну ставку на Україну і українців ще багато років тому і по сьогодні невпинно йде цим шляхом. Він мав колосальний досвід у зовнішній політиці і той факт, що сучасний цивілізований світ практично одностайно на боці України – це, в значній мірі, його заслуга. Він має колосальний досвід у сфері економіки і той факт, що попри втрати території внаслідок окупації і руйнування на ній промислового потенціалу, Україна не просто економічно вижила, але впевнено вже декілька років підряд стабільно і впевнено нарощує свій економічний потенціал, теж, в значній мірі його заслуга.
Україна сьогодні нагадує потужний літак, що розганяється злітно-посадковою смугою для злету. Не дати українському літаку злетіти – це головне завдання Московії натепер. Крім майже сорока учасників президентських перегонів ми маємо ще одного потужного учасника – Московію. Вона ставить у цих виборах на аферистів, клоунів, відвертих і прихованих українофобів, людей несамостійних, нерозумних, безвідповідальних. Хто завгодно, аби не нинішній президент. Черговий раз українське суспільство перевіряється на міцність. Не даймо себе обдурити. Україна рухається правильним курсом. Оберімо того, хто найкраще поведе корабель української нації до мети, цілком визначеної за п’ять років останньої війни: перемоги у війні, миру на умовах святості і недоторканості наших кордонів, економічного процвітання і достойного місця серед провідних націй світу. Пам’ятаймо, що під час війни ми обираємо не стільки президента, скільки Верховного головнокомандувача, якому доведеться приймати доленосні рішення військового характеру. Слава Україні.
Доктор фіз.-мат. наук, професор Валерій Швець
Ополченочка Світлана Дрюк
- 10.03.19, 12:12
04.03.2019 - УКРІНФОРМ
Загалом, йдеться про колосальний успіх вітчизняних спецслужб. Але чому ж спецоперація з “Вєтєрком” викликає запитання?
Сенсаційна новина про спецоперацію СБУ несподівано заскочила українців недільного вечора. І уже традиційно розділила на тих, хто передусім вимагає суду за «все, що скоєне до того», і тих, хто просто і беззастережно радіє успіху українських контррозвідників. Нагадаємо про що ідеться.
Заступник командира 11-го полку 1-го армійського корпусу РФ, розміщеного на території так званої "ДНР, перейшла на бік України і тепер співпрацює з українською контррозвідкою.
У відеосюжеті журналіста Андрія Цаплієнка розказано, як "останнім часом" Світлана Дрюк (позивний «Вєтєрок») передавала важливу інформацію українським спецслужбам, і після того як завдяки цій інформації були знищені 8 новітніх російських танків під Торезом, контррозвідка організувала її евакуацію з окупованої території: спершу самої Світлани, потім її дітей - сина і доньки.
Що сталося...
«Ювелірна операція контррозвідників. До сьогоднішнього дня Світлана вдало водила за ніс своїх колишніх роботодавців, розповідаючи про те, що перебуває в Ростові…», йдеться в сюжеті. Розкрили цю таємницю лише тоді, коли опинился в безпеці її діти, старший з яких, 18-річний, до речі, і сам був в «ополчении».
"Перехід став завершальним етапом тривалої операції контррозвідки Служби безпеки України, внаслідок якої отримано цінного очевидця російської військової агресії в Україну, а також важливі матеріали щодо керівної ролі кадрових офіцерів ЗС РФ і співробітників російських спецслужб в організації терористичній діяльності на Донбасі", - йдеться у повідомленні прес-служби СБУ.
Для росіян ляпас тим сильніший, що вони тільки-но зняли пропагандистське кіно про жінку-танкіста, «народну героїню» і намірялися показати його на 9 травня. Тепер: або «кіна не буде», або встигнуть за два місяці переробити фільм до ступеня «шоб никто не догадался».
«Феноменальна пам’ять і працездатність швидко піднімала її кар’єрними сходами в підрозділах найманців. Вершина кар’єри – командування 11-го полку - найбоєздатнішого підрозділу бойовиків», - йдеться в сюжеті. Згаданий «11-й полк» більше відомий як батальйон «Восток», сформований ще на початку травня 2014 року, брав участь у штурмі Донецького аеропорту, захопленні Донецької ОДА, атаці на КПП «Маринівка».
«Мені кажуть: ти воювала, ти вбивала людей ... Так, в 2014 році я стала начальником штабу дивізіону ... Я себе не виправдовую, просто тоді був такий час».
Повністю змінити своє життя і опинитися на українському боці Світлану змусив «особистий мотив».
«У мене є, сподіваюся, друг, який мені набагато ближче зараз. Він співробітник спецслужби ... Я нормально живу. Зараз вирішиться певне питання, і у мене взагалі все буде в ідеалі ... Ті люди, які там, він потім зрозуміють, чому я так вчинила, чому я дітей звідти відвезла, - розповідає вона і додає: - Так, зараз будуть і мої рідні проти мене налаштовані».
Як розділилися думки
Соцмережі повні коментарів – і спектр їх широкий від краю до краю, вибираючи і не вибираючи слів: від «на кічу мразь» до «красава»:
«Я не зрозумів, вона вбивала українських воїнів, а тепер перейшла на бік України і у неї все буде все добре? Що за нах? »,« Її судити треба, а як же матері солдатів убитих нею - зрозуміти і пробачити, чи що ». І тут же «Добре хоч усвідомила, і прийняла правильний вчинок. Якщо в Гаазі буде говорити, то доведеться пробачити».
Сторінка Світлани Дрюк на сайті «Миротворець»
Багато хто хвалить спецслужби: «8 Танків !!!! Красавчіґі .... !!!! Контррозвіднікам Повага !!! »,« Таки працює контррозвідка, молодца !!! »,« Треба привітати СБУ з чудовою операцією !»« можуть коли хочуть ... так тримати мужики ! ». Припускають, що «пані була давньою закладкою спецслужб», що «…тітка виконувала завдання, а скільки ще таких тіток і дядьків впроваджено в ордлостан - прийде час ми - дізнаємося».
Втім, чимало сумніву в правдивості всієї цієї історії. Саме оприлюднення викликає підозру, навіщо шум, адже розвідки працюють тихо. Що це - чиїсь ігри?.. Чи піар?.. Чи намагання заслати «троянський коней»? І чому саме перед виборами?..
Багато сподівань, що «це тільки початок»: «Перехід на бік України скоро буде масовим», «Причина мутна, і незрозуміла, але то що у вати горять дупи, однозначно ...», «... здається сцикотно стало зараз на передку на лугандоніі», « пацюки втікають з тонучого корабля »,« Вчасно зрадити - не зрадити, а передбачити! »,« Навіть на дикому дамбасі дехто вже починає прозрівати. Згодом вся грязь руського миу відійде в минуле ». «В Іловайську на все місто не залишилося ЖОДНОГО педіатра! Всі поїхали ((((. За що тоді воювати?»,« Раніше були ідеї: "укрофашисти", "бандерівці їдять дітей", вічна казка про розіп'ятого хлопчика. Але вони бачать, що ми абсолютно нормальні. І розчаровуються».
Ну і, нарешті, «змішані почуття».
«Дуже дуже змішані почуття з приводу цієї перебіжчиці, з одного боку хочеться щоб вона понесла покарання, бо воювала і, швидше за все, вбивала наших хлопців. З іншого боку, це привід показати що ми не такі, як нас малює Росія і її пропаганда»…
«Дай Боже, щоб скоріше закінчилася ця війна. Щоб усі «сепаратиси» скоріш прийшли так, як зробила героїня цого сюжету. Особисто я б їх простив, тому що, якщо вони не прийдуть зараз, всерівно рано чи пізно війна кінчиться, а от горя буде ще більше. Та й наша сторона має бути мудрішою.
«Порядність її, м'яко кажучи... сумнівна. Інше питання, що дати їй амністію вигідно»… «Слушно. Тоді ми зможемо багатьох людей звідти повернути в нормальне життя. Думаю, що і путіноїдам після цього буде там складніше».
Укрінформ звернувся по коментар до експертів у сферах розвідки, права та політтехнологій.
Юрій Радковець, генерал-лейтенант запасу, екс-заступник начальника Головного управління розвідки МО України (2000-2003; 2013-2015 рр.):
Юрій Радковець
«Не вигороджувати, не нагороджувати і не поспішати називати “легендарною”, а, перш за все, провести ретельну, ба більше, прискіпливу перевірку»
“Я звик до всього ставитися критично. Вже п’ятий рік іде війна, на носі – президентські та парламентські вибори. Задача ворога проста: за будь-що вплинути на внутрішньополітичну ситуацію в країні, внести розкол, сіяти сумнів або, навпаки, необґрунтовану ейфорію, що ось, нарешті, почалося й таке інше. Йому потрібен повний хаос. Своїх планів Путін не міняв, ані по відношенню до Криму, ані по відношенню до ОРДЛО. І те, що російські війська стоять уздовж кордону – порядку 90 тисяч – і постійно оснащуються, зокрема, війська наступального характеру, говорить про те, що ці сили можуть бути залучені, головним чином, у момент, коли в України пануватиме політичний розбрат. Відтак до цієї ситуації потрібно віднестися з критичною обережністю.
По-перше, не вигороджувати, не нагороджувати і не поспішати називати “легендарною”, а, перш за все, провести ретельну, ба більше, прискіпливу перевірку всіх даних. Проаналізувати все: де вона вчилася і працювала, хто її батьки та родичі, з ким вона контактувала, вивчити також думку тих, хто знаходиться по ту сторону, всілякі чутки про неї тощо. Це велика і кропітка робота. Це той випадок, коли не треба поспішати з тим, щоб робити із неї Надію Савченко №2.
Мені б, звичайно, хотілося, щоб переходили на українську сторону, щоб діяла амністія, в першу чергу, для тих людей, які були обмануті, яких втягнули туди залякуванням. Але! Якщо ти доросла людина, здобула освіту, жила в незалежній Україні, а потім добровільно перейшла на бік ворога, а тим більше, коли командувала танковим підрозділом терористів – наслідки для тебе можуть і повинні бути жорсткішими.
По-друге, ми повинні діяти виключно в рамках міжнародного права. Інакше, якщо спиратися тільки на національне законодавство, пробачте, але ніякий суд, ніяка Гаага цьому не повірить”.
Надія Волкова, юрист-міжнародник, координатор організації “Українська правова консультативна група”:
Надія Волкова
«Якщо особа добровільно перейшла на сторону України, і при цьому дійсно володіє цінною інформацією, готова співпрацювати, то, як правило, слідство укладає з такими людьми угоду»
“Якщо слідчі проведуть належне розслідування, і встановлять, що вона дійсно вбивала або сприяла скоєнню воєнних злочинів, то, звісно, таку особу судитимуть. Що вона отримає – інше питання. По-друге, якщо така особа добровільно перейшла (здалася) на сторону України, і при цьому дійсно володіє якоюсь цінною інформацією, і готова співпрацювати, давати свідчення, приміром, щодо інших осіб, то, як правило, слідство укладає з такими людьми угоду, і вирішує, що робити далі, а саме: амністувати чи судити за статтею, яка передбачає менший термін ув’язнення? Тобто, як і що робити з такою особою – регулює національне законодавство країни. Але якщо ми внутрішнє законодавство намагаємося адаптувати до міжнародного, то, вважаю, як мінімум подивитися, а чи не суперечимо ми законодавству міжнародному – точно не буде зайвим.
Ну, і по-третє. А що, коли від самого початку вона співпрацювала, тобто наперед уклала якусь угоду з українськими спецслужбами чи Міноборони? Ну, якщо це справді так, то нічого їй не світить. Вона отримає імунітет від переслідування, і про це ніхто нічого більше не почує”.
Дмитро Бачевський, політтехнолог:
Дмитро Бачевський
«Не виключено, що ніякого коханця-контррозвідника не існує у природі»
З тієї інформації, яку ми всі поки що маємо, можна зробити висновок, що Світлана Дрюк вже давно працювала на українські спецслужби і була виведена з гри у найбільш зручний для цього момент як з погляду пропагандистського ефекту, так і з погляду її власної безпеки.
Ми не почули жодного слова про кримінальну справу проти неї, навіть формальну, яка могла б закінчитися хоча б умовним терміном, як для особливо цінного свідка. Це означає, що в її службі на боці ворога складу злочину не вбачається. Таке можливо тільки у випадку, якщо вона була агентом і працювала з санкції спецслужб.
До того ж, слід врахувати, що її син, за даними терористичних ЗМІ, також перебував в “ополченні”, а донька була волонтером, але при цьому вони перебралися з нею на підконтрольну територію України.
Настрій після повернення на підконтрольну територію в Світлани Дрюк чудовий, явно відчувається полегшення після вдало виконаного завдання.
Нарешті, історія про кохання до співробітника українських спецслужб виглядає гарно і має слугувати логічним поясненням такого кроку, але як технічно відбулося це знайомство, кохання та вербовка? Через інтернет? Це також не має поки що пояснення і не виключено, що ніякого коханця-контррозвідника не існує у природі.
Питання також про підірвані танки. Якщо цей акт відбувся за участі Світлани, значить вона контактувала на тому боці з нашими диверсійними групами. Де гарантія, що вона не вела свою гру під керівництвом російських спецслужб і не здала би наших хлопців ворогу? Якщо довірили, значить були переконані у її вірності.
Навіщо вона продовжує грати за легендою “Вітерця”, якщо вона справді є агентом? Існує дві ймовірні причини. По-перше, пропагандистський ефект від переходу “легендарної ополченки” на бік України набагато більший, ніж просто вдала операція спецслужб, тим більше напередодні прем’єри фільму “Ополченочка”. По-друге, свідчення “терористки” для міжнародного суду є більш переконливими, ніж свідчення співробітника українських спецслужб.
Якщо ця версія вірна, то будь-які здогадки та припущення щодо використання Світлани Дрюк у політиці – скоріш за все безпідставні, як і конспірологічні теорії навколо неї. З усього видно, що політика – не її сфера інтересів. А тому нам варто підтримувати офіційну версію спецслужб та робити все, щоб використати цей привід для максимального пропагандистського ефекту”.
* * *
Кортить уявити, що «Вєтєрок» виправдає свій позивний і виявиться вітерцем перед справжнім вітром зміни настроїв на окупованому Донбасі; що там зріє готовність не тільки припинити спротив, а й поскручувати руки зайдам. Так бувало, коли велика проблема, дозрівши, немовби сама себе вирішує – була і ось вже нема. От як КПРС 70 років тримала владу непорушно, а зникла за два дні – мов здмухнув хтось; 30-річний режим Саддама Хуссейна з мільйонною армією впав за два тижні.
Чи буде так само з Путіним і філіями «русского мира» на захопленій території України? Буде. І Україна наближає цей день, зокрема і вдалими операціями спецслужб. Як зазначив голова СБУ Василь Грицак: «Ця операція була змаганням інтелекту і професіоналізму між російськими та українськими спецслужбами, а отриманий результат – черговий доказ російської збройної агресії».
Олександр Волинський, Мирослав Ліскович, Київ
