П’янке слово свобода. Найвища цінність для багатьох людей, найвища цінність для деяких народів. До таких народів найперше належать українці. Вся їх історія – відчайдушне прагнення до свободи. Нація козаків, нація вільних людей. Козак – уособлення вільної людини – мрія пересічних українців від давніх часів. Хмельниччина, Коліївщина, Махновщина, Атаманщина, війна УНР з Московією, війна ОУН-УПА з Московією, Помаранчева революція, Революція гідності, Війна на Донбасі. Хотілось би сказати, що жодний народ в світі не виявляв таких зривів в ім’я свободи, таких масових і тяглих у часі.

 Але є ще один народ, подібний до українського, - це поляки. Річ Посполита – фактично перша шляхетська республіка в Європі з виборним королем і повновладним парламентом – сеймом. Після третього поділу Речі Посполитої і практичного знищення польської державності все дев’ятнадцяте сторіччя поляки повставали проти Російської імперії з інтервалом у часі, необхідним для народження і досягнення зрілого віку наступного покоління. Повставали в ім’я свободи власного народу на відміну від українців, які найчастіше повставали заради волі, не пов’язуючи її з національним визволенням. 

Більшість українців найчастіше не розуміла, що лише через національне визволення, національну свободу можна говорити про свободу особистості. Можливо тому більшість українських зривів закінчувались поразками, у висліді яких особистої свободи ставало не більше, а менше. Характерним прикладом для українців є Хмельниччина. Саме за її результатами кріпацтво прийшло в Україну ім’ям Російської імперії. Характерним прикладом для поляків є битва під Варшавою у 1920 році, коли новонароджена польська держава і вже доволі зріла польська нація розгромила армію новітньої Московської імперії, і вберегла не лише власну свободу, але і свободу інших народів Західної Європи.

                Глибоке та здавалось би неосяжне, ірраціональне слово свобода. Чи можна виміряти сутність цього прагнення, його реалізацію у повсякденному житті. Думаю можна, якщо звузити поняття свободи до таких її проявів, які, хоча і не вичерпують всіх її іпостасей, проте передають її дуже характерні і визначальні риси.  Людина у чистому полі: у її волі рухатись в одному з безлічі можливих напрямків. Її свобода вибору нескінчена. Людина у вузькому коридорі: у неї є лише мінімальний вибір напрямку руху: або вперед, або назад. Її свобода мінімально можлива. Людина у в’язниці, у маленькій тісній камері. Тут у неї взагалі забрана можливість кудись рухатись хоча б протягом хвилини. У неї відсутня свобода. Отже на питання, чи можна формалізувати таку сутність як свобода, моя відповідь ствердна. Можна, якщо свободу розглядати лише як можливість вибору. Немає вибору – немає свободи. Є вибір – є свобода. Чим більший вибір, тим більша свобода. В різних ситуаціях можливість вибору, а отже і свобода вибору, у нас різна. Різна для різних людей, різна для різних народів, різна для різних країн. Будь-який вибір базується на порівнянні. Ми обираємо те, що у порівнянні з чимось іншим виглядає привабливішим. Отже, в основі свободи лежить можливість вибору, а вибір базується на порівнянні.

Здавалося б при чому тут математика? А при тому, що закони математики, насправді, і є законами природи. Математика стверджує, що порівнювати можна лише дійсні числа. Тільки для пари дійсних чисел мають сенс операції порівняння «більше» або «менше». Про всі інші об’єкти математики звичайно можна сказати, що вони або рівні, або не рівні. Сказане стосується колосальної кількості різноманітних математичних об’єктів, інколи надзвичайно складної структури. Насправді і для таких об’єктів існую механізм повноцінного порівняння, але не стосовно об’єктів в цілому, а стосовно їх різноманітних числових (маються на увазі дійсні числа) характеристик. Наприклад, найскладнішим об’єктом природи є людина. Як порівняти між собою двох людей? А так: порівняємо окремо такі їх числові характеристики як зріст, вагу, вік, платню, нерухомість тощо. Чи можемо на основі такого порівняння зробити якісь глобальні висновки щодо цих двох людей? Безумовно ні. Але корисність такого порівняння в кожному конкретному випадку може бути надзвичайно високою.

На наше глибоке переконання все в світі можна охарактеризувати дійсними числами. Ми або це вже зробили, або це робимо, або це обов’язково зробимо. Тепер ми вміємо вимірювати не тільки геометричні параметри різних конкретних об’єктів, але й такі абстрактні об’єкти, як інформація, точніше її кількість у повідомленні, або у сукупності повідомлень,  її невизначеність. Досі ми не вміли вимірювати інші абстрактні характеристики типу свободи, авторитаризму, демократії тощо. Проте приклад теорії інформації надихає на такі спроби. При цьому слід зазначити, що сама теорія інформації у своїх засадничих формулах не є оригінальною. Вона, фактично, базується на досягненнях статистичної фізики і навіть термодинаміки, на ключовому для цих наук понятті «ентропія». Так само вона використовує всі базові концепції і поняття теорії ймовірностей. Знаменита в теорії інформації формула Клода Шеннона для обчислення кількості інформації – це, фактично, один із варіантів відомої формули для  знаходження ентропії в статистичній фізиці.

Отже прорив у розумінні навколишнього світу, а теорія інформація – це один із таких проривів, не обов’язково має бути пов’язаним зі створенням нового математичного апарату, або нової фізичної концепції. Перш, ніж створювати нове, слід пошукати щось підходяще серед вже існуючого. Інколи потрібні речі виникли в математиці сотні років тому. Так диференційна геометрія була створена ще у вісімнадцятому сторіччі і вважалась доволі абстрактною наукою з незрозумілими перспективами. І раптом на основі саме цієї науки на початку двадцятого сторіччя, тобто аж за двісті років потому, виникла революційна для всієї фізики релятивістська теорія гравітації. При створенні математичної моделі свободи, як мені здається, не потрібно чекати двісті років. Досвід статистичної фізики і теорії ймовірностей був успішно використаний теорією інформації. Спробуємо й ми піти цим шляхом.

                Найпростіша ситуація, де можна оцінити рівень свободи суспільства – це вибори в країні. Будемо вважати, що вибори відбулися чесно й з усіх N виборців за першого кандидата проголосували n1 виборців, за другого – n2 виборців, …, а за  останнього nm виборців (N=n1+n2+…+nm). Якщо взяти довільного виборця щодо якого ми не знаємо як він проголосував, то цілком можна зробити припущення, що з ймовірністю p1=n1/N він проголосує за першого кандидата, з ймовірністю p2=n2/N - за другого, …, а з ймовірністю pm=nm/N - за останнього. Свободу прийняття рішення, яку він реалізовував би при кожному можливому акті голосування, доцільно виразити за допомогою логарифму від ймовірності, як це робиться в статистичній фізиці та теорії інформації. Логарифм – це єдина елементарна функція, що забезпечує властивість адитивності даної характеристики. Адитивність означає, що якщо голосування відбувається відразу з двох незалежних питань, то свобода прийняття рішення по сукупності цих двох питань дорівнює сумі свобод з кожного окремого питання. Отже у нашому випадку в кожному можливому акті голосування свобода визначатиметься так:              -log2(p1), -log2(p2),, …, -log2(pm),. Мінус перед знаком логарифму береться для того, щоб свобода вимірювалась додатним числом, оскільки кожна з ймовірностей є числом меншим за одиницю, а логарифми таких чисел є від’ємними. Логарифм береться за основою 2 лише з тою метою, щоб мінімальний акт свободи вибору характеризувався числом 1. Такому мінімальному акту відповідає ситуація, коли нам слід обрати одну з двох рівноправних кандидатур. Тоді p=1/2, а -log2(p)= -log2(1/2)=1. Так робиться в теорії інформації і така одиниця інформації називається бітом. У нашому випадку доцільнішим було б узяти за основу слово «свобода», або «freedom» англійською мовою. Початок останнього слова «freed» цілком міг би дати назву одиниці свободи. Кількісно оцінити все голосування в цілому, за всіма кандидатурами, можна було б взявши зважене середнє, або математичне очікування свободи, тобто всіх окремих актів свободи, виявлених при голосуванні за кожною окремою кандидатурою

S= - p1log2(p1) - p2log2(p2) - … - pmlog2(pm).

Така величина в статистичній фізиці називається ентропією. Її базова назва в теорії інформації – інформаційна ентропія. Зрештою це і є знаменита формула Клода Шеннона. В перекладі на побутову мову цей термін в теорії інформації інтерпретують як кількість інформації, а часто як невизначеність інформації. До речі, згадка про статистичну фізику та термодинаміку тут цілком доречна, оскільки ентропія є мірою невпорядкованості або хаотичності фізичної системи, фактично, взаємної незалежності рухів її окремих структурних складових. Звідси ентропію називають ще мірою хаосу в системі. Яку базову назву слід було б запропонувати для цієї величини у задачі про вибори. Думаю, що – ентропія виборів. А в перекладі на побутову мову, як рівень свободи виборів. Далі ми побачимо, що числові значення рівня свободи виборів цілком відповідають нашим уявленням про різноманітні варіанти результатів виборів. Це свідчитиме на користь нашого тлумачення строгого терміну «ентропія виборів».

                Одночасно, як відомо з теорії інформації, інформаційна ентропія є мірою невизначеності або неочікуваності, фактично, мірою непередбачуваності стану системи чи події. У нашому випадку виборів в країні, ентропія свободи фактично визначає свободу прийняття рішення, яку довільний, знеособлений виборець реалізував би при кожному можливому акті його особистого голосування.

                А тепер спробуємо застосувати запропоновану формулу до останніх президентських виборів в Україні. Тут ми мали 39 кандидатів на посаду президента. Ймовірності голосувань за кожного з кандидатів є долями голосів, поданих за них. Загалом проголосували, не зіпсувавши бюлетень 18670254 виборців. За окремих кандидатів голосувала наступна кількість виборців (прізвища кандидатів не мають жодного сенсу): 38872; 27182; 33968; 2206216; 22564; 5503; 784274; 5433; 1306450; 4648; 19542; 8453; 5714034; 15965; 14532; 5869; 4494; 307244; 9243; 4508; 20014; 1036002; 13139; 43239; 2579; 5587; 3114; 15589; 3014609; 5230; 15118; 1141332; 5331; 2532452; 117693; 18918; 18667; 109078; 18482. Скажімо ймовірність голосування за першого кандидата буде такою: p1=38872/18670254. Свобода голосування, обчислена за поданою вище формулою дорівнюватиме: S=3.045 фріда. Про що говорить цей результат? Поки що ні про що, оскільки у нас немає можливості його порівнювати з якимось іншим результатом. Підрахуємо свободу вибору виборця на останніх президентських виборах в Московії. Там кандидатів було вісім. Вони отримали наступні відсотки голосів: 0.65%; 11.77%; 5.65%; 1.68%; 0.68%; 0.76%; 1.05%; 76.59%. Щоб перейти від відсотків до ймовірностей, відсотки просто слід поділити на сто. Використання попередньої формули у цьому разі дає наступний результат: S=1.210 фріда. Тепер ми можемо порівняти свободу вибору на президентських виборах в Україні і Московії. Видно, що свобода виборів в Україні у два з половиною рази вище, ніж у Московії. Цей результат цілком очікуваний.

Спробуємо зрозуміти отримані результати з точки зору математики.  Припустимо, що ми маємо m рівноправних кандидатів. Рівноправність означає, що ймовірність довільного виборця проголосувати за довільного кандидата та сама для кожного кандидата. Тоді всі ймовірності рівні і кожна з них дорівнює 1/m. У цьому разі формула свободи матиме вигляд

S=log2(m).

Ця формула також добре відома в теорії інформації і називається формулою Хартлі. Тобто свобода вибору прямує до нескінченості, якщо кількість рівноправних кандидатів також прямує до нескінченості. Ясно, що за інших рівних умов, на тих виборах більше свободи, де більша кількість претендентів однієї політичної вагової категорії. Україна тут поза конкуренцією в позитивному сенсі. Сполучені штати поза конкуренцією в негативному сенсі.

Другий фактор, який слід взяти до уваги, це нерівномірність голосів, поданих за різних кандидатів. Чим більшою є ця нерівномірність, тим меншою є, реально, свобода вибору. В Україні на останніх виборах нерівномірність подання голосів була меншою, ніж в Московії, де нерівномірність присутня в найбільшій мірі і є настільки великою, що вже не здатна компенсувати доволі значну кількість претендентів.

Максимальна можлива нерівномірність вибору – це, коли одна з ймовірностей дорівнює 1, а інші нулю. Це відповідає ситуації в колишньому Радянському Союзі. Там завжди на виборах був лише один кандидат. У цьому разі кожна з двох наведених вище формул дає один єдиний результат – нуль. Тобто свобода виборів у Радянському Союзі завжди дорівнювала нулю.

Але країни, де кількість кандидатів на виборах дорівнює двом, в принципі не можуть мати рівень свободи виборів, що перевищує одиницю, і навряд можуть вважатися еталоном свободи.

Подібний аналіз виборів можна провести в будь-якій країні, що дозволить всі країни розташувати у певній послідовності щодо свободи вибору в них.

                Для перевірки, наскільки випадковими є отримані результати для України і Московії, проаналізуємо також останні парламентські вибори в цих країнах. За методикою, викладеною вище, свобода парламентських виборів в Україні дорівнює S=2.922 фріда. Свобода парламентських виборів у Московії – S=1.180 фріда. Звертає на себе увагу дивовижна близькість результатів парламентських і президентських виборів в Україні. Це свідчить про невипадковість отриманих результатів. Так само майже збігаються результати парламентських і президентських виборів у Московії.

                Цікаво також порівняти результати президентських і парламентських виборів в Україні у 2019 і 2014 роках. У 1914 році рівень свободи президентських виборів становив S=2.408 фріда, тобто дещо нижче, ніж у 2019 році. При цьому кількість кандидатів була значно меншою – лише 20. Політична ситуація в країні тоді була вкрай напруженою. Вибори у два тури були неприйнятною розкішшю. Виборці це розуміли і переможець виборів тоді набрав голосів суттєво більше, ніж переможець виборів у 2019 році у першому турі. Тобто і фактор нерівномірності розподілу голосів спрацював на зменшення рівня свободи виборів. Але навіть попри дію цих двох факторів рівень свободи виборів у 2014 році був значно вищим, ніж на попередніх виборах 2004 року рівень. Там він склав приблизно 2 фріда. Рівень свободи парламентських виборів у 2014 році становив S=3.286 фріда. Це дещо більше, ніж у 2019 році. Після успішних президентських виборів напруження в країні зменшилось. Виборці змогли дозволити собі більшу свободу і це матеріалізувалось у найвищому рівні свободи парламентських виборів у новітній історії України. Рівень же свободи виборів президента був найвищим саме у 2019 році.

Взагалі видається, що для українців, характерний безпрецедентно високий рівень свободи виборів. Таким є їх національний характер.

Разом з тим, результати проаналізованих виборів в Україні і Московії радикально відрізняються. Я б сказав, що вони полярні. Така полярність результатів голосувань є яскравим свідченням глибинної відмінності менталітету українців і московитів. Вони ніколи не були одним народом, вони не є ним зараз і, сподіваюсь, ніколи ним не будемо.

Зауважимо, що оцінити вільність виборів можна лише за їх результатами. Саме результати виборів дають нам можливість знайти ймовірності голосувань за того, чи іншого кандидата. Правда, напередодні виборів у нас також є певна інформація про ці ймовірності. Її дають різноманітні соціологічні дослідження. Але що таке соціологічне дослідження? Це також вибори напередодні виборів, але за участю лише декількох тисяч опитаних виборців з існуючих багатьох мільйонів.

Запропонований підхід до визначення свободи виборів є універсальним. Його практично можна застосувати у багатьох окремих сферах життя суспільства. На нашу думку, цей підхід можна застосувати і для оцінки свободи суспільства в цілому.

Роздавав листівки. “Обізнаність” наших громадян зашкалює. Таке враження, що вони не одриваються від путінських телеекранів. Радянський Союз в уяві багатьох є раєм на землі. А я жив у тому раю. Там законів дотримувалися лише в тюрмах, і то, не всіх, а для рецидивістів. І заслуга в тому була не керівництва а націоналістів та рецидівістів. В колгоспних магазинах на прилавках була лише крупа пшенична, і та з червячками. Візьмеш пучок тої крупи, а за тим пучком піднімаються ще пару “зв’язані адной цеп’ю”.

У Токмаці ще недавно бачив живих свідків сталінського “добробуту”. Вони розповідали, що працюючи в колгоспі, хліба наїлися вволю, лише під час окупації, при німцях. У Сересерії часів Сталіна було лише дві проблеми:

• нестача хліба;

• надлишок трупів.

Радянські “фабрики смерті” безперервно і ударно працювали постійно. Досить прочитати книжку якогось кацапика “Червоний терор в Росії”. У Світі не існували такі тортури над людьми, які б не застосовувалися в Сересерії. Особливо ударно фабрики смерті працювали у 1937-1938 роках. Якщо з тілами закатованих ще якось давали раду на території, де не було мерзлоти, то зовсім інша була ситуація в зонах, де копати яму було досить великою проблемою. Десятки мільйонів трупів. Через все те, українці пройшли, а багато хто, особливо ті хохли, що надійно замаскувалися додавши в прізвищі до букви “о”, букву “в”, та зрадили дідівську мову хочуть повторити. Можливо і справді, путін розумний і створив з китайцями ринок людських органів та пересувні крематорії, що були помічені на окупованих територіях. Тоді найбільшу проблему радянського часу буде вирішено.

Токмак. Залишки військового заводу. 200 кілометрів від фронту.

За Жукова. Коли у війні з Японією, його любов до розстрілів ще стримував відомий кат Єжов, бо навіть цього ката обурювала їх кількість, то в подальшому ця кровожерливість вже не знала меж. Війна, форсування Дніпра, все його прихильники можуть пояснити, навіть наказ про виселення всіх українців в “разниє мєста” Сересерії. Пояснять, що українці на то заслужили, або, що такого не було. Але навіщо було по війні влаштовувати військові навчання за участі радянської армії з застосуванням ядерної зброї, що привело до багатьох смертей?

Кількість закатованих голодом і іншими засобами цих “героїв” перевищує десятки мільйонів.

Аби вшанувати ці безневинні жертви, я б порадив Верховній Раді прийняти закон про декомунізацію. Оскільки, ті, хто зберігають пам'ятники катам України, агітують за Сталіна і Жукова заслуговують на повагу, бо ж громадяни, а за Сталіна пенсій не було, то і цих агітаторів варто залишити без права на пенсію, пожиттєво, і без права брати участь у голосуваннях. Має ж бути справедливість на Світі!

Часть 2. Оружие для Кавказа

Не хотелось бы утомлять читателей, но, по традиции, скажу несколько слов о себе. Я уже не молодой человек со своими устоявшимися взглядами, которые сформировались во время моей службы в КГБ, ФСК и ФСБ. Впрочем, совсем не так, как от меня ожидало руководство во главе с В.Путиным.

Действительно, в молодости, как и большинство других из моего поколения, я был убежденным сторонником СССР, который естественно ассоциировался у меня с Россией. И как могло быть иначе, если к этому меня подталкивала не только та мощная пропагандистская машина, которая была создана в Советском Союзе, но и моя собственная семейная история.

Оба деда воевали на войне, были ранены и вернулись домой с орденами и медалями, я практически вырос на рассказах об их боевом прошлом. По военной стезе пошел и мой отец, который был офицером Советской армии, не просто где-нибудь в пехоте, а всю жизнь прослужил под началом ГРУ ГШ, а, точнее, в частях радиоэлектронной разведки: от Дальнего Востока до ГДР (Германская Демократическая Республика, или Восточная Германия; прим. редакции), а потом и до Одессы, откуда он был родом и откуда ушел в армию в начале 1950-х годов.

Последним местом службы отца была 93-я отдельная радиотехническая бригада особого назначения, которая располагалась в тогдашнем пригороде Одессы – Красноселке. Вот там я и провел свои школьные годы, а также по-настоящему познакомился с армией. Конечно, в основном с солдатским бытом, казармой и полосой препятствий, куда водил меня отец, но, в общем порядке он познакомил меня и с тем, чем занимается радиоэлектронная разведка.

И какой жизненный путь я должен был выбрать после этого? Конечно, армию, и, конечно, радиоэлектронную разведку. В начале 1980-х годов специалистов в этой области готовили в двух военных училищах в т.ч. на одном из факультетов Киевского высшего инженерного радиотехнического училища ПВО, а также Череповецком высшем военном инженерном училище радиоэлектроники. Киев был ближе, но в Череповце у отца были кое-какие связи, поэтому именно туда я и поехал. В училище я поступил и стал так называемым «черепком», как назывались его курсанты и выпускники в среде радиоэлектронных разведчиков.

Опять же не буду описывать свои курсантские годы, тот кто был курсантом и без меня прекрасно знает, какими они были, а, кто нет, и кого интересует это тема, может найти множество подобных воспоминаний в сети Интернет. Хочется сказать несколько о другом. Именно в Советской армии, где были собраны люди со всего СССР, я впервые встретился с межнациональной рознью. И не только между различными народами Кавказа и Центральной Азии, которые всегда воевали между собой, но и русскими и украинцами, что стало для меня полным шоком. Ведь до этого я никогда не задумывался о различиях между этими двумя нациями и даже не предполагал о возможности вражды между ними.

Это был «первый звонок», а вторым стала «перестройка», которая была объявлена новым генеральным секретарем КПСС М.Горбачевым в 1985 году – буквально на следующий год после моего поступления в военное училище. Поначалу она действительно казалась нужным и правильным делом, но, уже буквально через год стало полностью ясно, чем все это кончится. Сначала, подрыв всех тех устоев, на которых я, по сути, вырос, потом конфликт в Нагорном Карабахе, который начался в 1988 году и стал первым прецедентом такого рода в СССР со времен Гражданской войны в России. А уже через год стал «трещать по швам» и весь Советский Союз вместе с Советской армией.

Мне было безумно больно воспринимать все это. Ведь все мои идеалы рушились прямо на глазах, поэтому после окончания военного училища в 1989 году я принял предложение КГБ вступить в его ряды. Как казалось мне тогда, Комитет государственной безопасности оставался становым хребтом СССР, в отличие от армии, которая уже начала расползаться по «национальным квартирам» советских республик.

На первый взгляд, это действительно было так, в чем я убедился с началом реальной службы в Комитете. Конечно же, не с первого дня, а после завершения обучения на специальных курсах при Высшей Краснознаменной школе КГБ СССР имени Ф.Э.Дзержинского. Я как сейчас помню этот закрытый объект на Мичуринском проспекте Москвы, где еще в 1930-х годах находилась Центральная школа ОГПУ, а сейчас находится Академия Федеральной службы безопасности России. Тогда, в мои времена, это была лесопарковая зона на юго-западе Москвы, где вполне комфортно могло разместиться высшее учебное заведение главной и наиболее влиятельной  спецслужбы Советского Союза.

Моей специализацией была работа в республиках СССР, а точнее, – против их возможного отделения от Советского Союза. На то время это, в основном, касалось Кавказа и Прибалтики, где проблемы национализма, а вместе с ними и сепаратизма (как это тогда называлось) имели наиболее острый характер. Не знаю почему, но мне достался Кавказ, что, наверное, было связано с моим «южным» происхождением. Конечно, Одесса была далека от Кавказа, но все-таки ближе, чем к Прибалтике. По крайней мере, по менталитету.

Именно там, в Высшей школе КГБ, я и узнал, как это все делается. Я имею ввиду установление контроля над любой страной или республикой, если тебе это нужно. Необходимо было просто организовать вооруженный конфликт на ее территории, а потом вмешаться в него под каким-нибудь предлогом. Как оказалось, все необходимые методики были отработаны ЧК, ГПУ и НКВД СССР еще в 1920-х – 1930-х годах и прекрасно работали в наше время.

Тем более, что ничего там сложного не было, хотя они и закрывались высшими грифами секретности. Конечно, я должен был хранить эти секреты, приняв присягу Советскому Союзу, но распад СССР снял с меня подобные обязательства. Поэтому теперь я могу рассказать то, как организовывались и сейчас организовываются все эти конфликты, причем не только на территории бывшего Советского Союза, но и в других странах.

• Во-первых, нужно изучить все внутренние проблемы в интересующем вас регионе и принять их во внимание.
• Во-вторых, установить связь со всеми теми, кто завязан на них: политиками, бизнесменами, экстремистами всех мастей, националистами и, конечно же, криминальными авторитетами.
• В-третьих, заинтересовать или надавить на них, для чего могут быть использованы множество различных факторов (власть, деньги, защита от криминальных преследований, секс, и многое, многое другое).
• В-четверых, мы используем свои связи для того, чтобы перейти к следующему активному этапу – организации противостояния в стране или же ее отдельном регионе и желательно с кровью, что и позволяет спровоцировать конфликт.
• В-пятых, мы вмешиваемся в него под тем или иным поводом и решаем все свои проблемы.

Вот именно по такой методике во второй половине 1980-х годов и был спровоцирован конфликт в Нагорном Карабахе. То, как это было сделано, мы детально изучали в Высшей школе КГБ, ведь он все еще находился в активной фазе, и нашей будущей задачей было поддерживать его в таком же состоянии до тех пор, пока это будет нужно Кремлю.

Это достаточно известно, в том числе и то, как через КГБ к организации войны в Азербайджане привлекались местные власти Нагорного Карабаха, включая обком КПСС, областной совет народных депутатов, исполком, а также директора промышленных предприятий НКАО (Нагорно Карабахская автономная область; прим. редакции). Ну, и, конечно же, армянские националисты, которые также поддерживались КГБ и выполняли основную ударную роль в столкновениях с местным азербайджанским населением.

Остановлюсь только на одном, на мой взгляд, наиболее интересном аспекте этой ситуации: как КГБ передавало оружие сепаратистам, ведь без него и не было бы никакой войны. Тем более такой, какая была в Нагорном Карабахе, а за ним в Абхазии и Южной Осетии.

Механизм поставок оружия в зоны конфликтов был так же хорошо отработан КГБ, как и их организация. В данном конкретном случае для начала был взят под контроль оружейный рынок Северного Кавказа, который существовал там с незапамятных времен. Чего там только не было: начиная от стрелкового оружия еще времен Второй мировой войны и заканчивая современными на то время образцами, захваченными, украденными или же купленными у армии и милиции.

В обеих этих структурах торговцев оружием хватало, включая начальников складов и даже командиров частей, имеющих к нему доступ. Тем более, на Северном Кавказе, где официальная власть всегда играла исключительно условную роль. Кстати говоря, именно по этой причине КГБ, в основном, работал с рынком оружия в Чечне и, в особенности в Грозном, где сложилась особенно благоприятная ситуация.

Именно на рынок Грозного через агентуру КГБ в большинстве своем и поставлялось оружие. В основном, это были автоматы, пулеметы, снайперские винтовки и пистолеты и, конечно же, боеприпасы, а также взрывчатка, но в ограниченном количестве. Через другую агентуру оно переправлялось в Нагорный Карабах, где передавалось армянским националистам, из числа которых готовились полувоенные вооруженные формирования.

Вся эта работа организовывалась и координировалась из специального центра в районе Ростова-на-Дону, который был замаскирован под одну из воинских частей Советской армии. Туда со складов Комитета завозилось оружие, которое потом распределялось по назначению. Как правило, военным транспортом в сопровождении сотрудников КГБ, решающих все возникающие проблемы, в том числе с ГАИ, ВАИ, местными военными комендатурами, всякого рода криминальными структурами и просто любопытными, которых могли заинтересовать наши машины и их груз. Впрочем, никаких проблем обычно не возникало, поскольку каждая операция тщательно готовилась заранее.

Автомобили приходили в заранее условленное место на территории Чечни или других республик Северного Кавказа, где их встречали заказчики. Обычно это происходило в горно-лесистой местности в местах, укрытых от посторонних глаз. Оружие перегружалось, после чего все расходились в свои стороны. А дальше оно уже двигалось по другим каналам, хотя, конечно же, так же под контролем КГБ. Как правило, на этом этапе проблем тоже не возникало. Все решали деньги, а местные правоохранительные органы, как и органы местной власти, были коррумпированы сверху донизу.

Были, конечно, и проколы, в том числе, случаи захвата оружия чужими группировками, а также гибели сотрудников КГБ и их агентуры. Но, это, в основном, были исключения из правил, связанные с обычными криминальными явлениями в регионе, где их активность была на несколько порядков выше, чем в других регионах СССР. Хотя от этого было совсем не легче.

Позднее, уже при мне, к делу поставок оружия в горячие точки региона была подключена так называемая Конфедерация горских народов Кавказа (КГНК), которая, кстати говоря, тоже была создана КГБ. Официально она якобы была «межэтническим объединением, призванным объединить народы Кавказа в условиях дезинтеграции СССР». В реальности же КГНК должна была воспрепятствовать этим процессам путем нанесения ударов по Азербайджану и Грузии, которые тогда активно рвались из Союза.

Тогда же в КГНК «засветился» и Шамиль Басаев – будущий «террорист номер один в России», «генерал армии» ЧРИ и активный участник всех ее войн против Российской Федерации. А в 1991 году он только что вернулся из Москвы, где учился в одном из ВУЗов, занимался бизнесом и был завербован КГБ на почве его участия в незаконной торговле оружием (этот его опыт и был использован Комитетом).

Конечно, часть оружия, которое поставлялось КГБ в зоны конфликтов в Азербайджане и Грузии, оставалось на Северном Кавказе. Именно оно и сыграло решающую роль в осетино-ингушских столкновениях в Пригородном районе Северной Осетии в 1992 году, а также в начале первой Чеченской войны.

Однако в конце 1980-х годов еще никто не задумывался над этим.

Но, все это было позже, а в 1990 году, после окончания Высшей школы КГБ, я был направлен в тот самый комитетский центр в Ростове-на-Дону.

Продолжения следует…