Специалисты американского Центра хосписной и паллиативной помощи в Буффало завершили 10-летнее исследование и сделали довольно интригующее и загадочное открытие: оказывается,незадолго до смерти к людям начинают приходить одни и те же сны.

Люди, перенёсшие так называемую клиническую смерть, то есть обратимый этап смерти, который является своего рода переходным периодом между жизнью и биологической смертью, зачастую рассказывают о странных видениях. Как правило, у них перед глазами проносится вся жизнь, после чего они обнаруживают себя в тёмном тоннеле, который заканчивается ярким светом, а некоторые даже встречают давно умерших родственников.

Однако исследование, которым на протяжении 10 лет занимались врачи из Центра хосписной и паллиативной помощи в Буффало во главе с Кристофером Керром, показывает, что ещё за три недели до смерти людей начинают посещать странные видения — одинаковые сны. Наблюдая за умирающими пациентами, которых за это время набралось более 13 тысяч, специалисты обнаружили, что 88% людей накануне кончины видят невероятно яркие сны.

По словам пациентов, в 72% случаев во сне они общались с умершими родственниками и друзьями, испытывая при этом тёплые чувства. 59% пациентов в своих последних снах паковали чемоданы или покупали билеты — в общем, собирались в последний путь. Некоторые уже ехали в поезде или летели в самолёте, а иногда также обнаруживали рядом с собой давно умерших родных, с которыми радостно общались.

29% пациентов тоже видели во сне своих близких и друзей, но исключительно живых. Наконец, 28% наблюдали в своих предсмертных снах разные воспоминания из уходящей жизни — те или иные события, оставившие приятное впечатление. Исключением стали умирающие дети: чаще всего им снились покойные домашние животные, которых они узнавали. Снились и взрослые, но их маленькие пациенты не могли вспомнить.

Загадочные сновидения начинаются примерно за 1011 недель до смерти, причём за 3 недели их частота стремительно увеличивалась, а сны становились всё ярче. К сожалению, объяснить этот феномен Кристофер Керр и его команда не в силах.

Быть может, накануне смерти в мозге начинают происходить какие-то изменения, которые приводят к появлению подобных снов. Ясно одно: это успокаивает людей и уменьшает страх скорой смерти.

Аби розібратися в конфлікті який виник між "червоним українським отаманом" Боженком та чекістами, треба проаналізувати ситуацію, яка змусила Боженка відправити до Києва свою молоду дружину Єлизавету (досвідчену революціонерку) і чому підозра більшовика В. Боженка впала саме на ЧК.

В особистому архіві Л. Цуканова вдалося віднайти лист одного з вояків Таращанського полку, який проливає світло на цей епізод. Зазначимо, що інформація з цього листа цілком узгоджується з архівними документами, віднайденими Цукановим в архіві Червоної армії (нині архів ЗСРФ).

Отже, чи були мотиви у Боженка: більшовика, успішного червоного командира для подібних різких заяв та погроз? Лист невідомого боженківця Л. Цуканову дає всі підстави стверджувати, що так.

Він згадував, що навесні 1919 року "проти таращанців у центрі склалась несприятлива атмосфера. У Києві почали заарештовувати таращанців, які з дозволу Боженка у відпустку їхали додому і везли муку голодуючим рідним.

У таращанців відбирали муку, їх арештовували та били. Деяким червоноармійцям вдалося втекти з-під арешту і розповісти про це. Ця інформація викликала в таращанців хвилю незадоволення".

Нагадаємо, що саме Таращанський полк разом з Богунським полком Щорса були частинами, які першими вступили до Києва в лютому 1919 року. У полку відбулися мітинги, на яких лунали вимоги йти на Київ, "бо там засіли петлюрівці і вони можуть нас всіх перебити".

До Боженка вже не раз доходили чутки, що з таращанцями в тилу ведуть себе дуже погано: ображають та арештовують. Не вірити, бійцям, які поверталися з Києва підстав не було.

Отже, час початку конфлікту чекістів та тилових структур РСЧА з партизанами Боженка — квітень 1919 року. Це доба найгострішої кризи в стосунках повстанців з більшовиками та новий спалах повстанської активності, викликаний політикою "воєнного комунізму".

Боженко відправив до Києва свою дружину Єлизавету Іванівну з’ясувати реальну картину ставлення до таращанців з боку київських органів більшовицької влади. "Він дуже довіряв своїй дружині, яка неодноразово виконувала його доручення".

Далі цікаве і дуже важливе речення: "Ворог так само не спав і пильно стежив за всіма діями Боженка, а останній навіть не підозрював, який підступний намір готує ворог…".

Автор листа знову не конкретизує "ворога" — пізніше в телеграмі до Щорса це зробить сам Боженко. У Києві Єлизавета Боженко зупинилася на квартирі своєї подруги, дружини червоноармійця М. Котова.

Минуло кілька днів, а інформації від дружини не надходило. Тоді Боженко відправив до Києва самого Котова із завданням допомогти дружині й повернутися разом з нею до Новограда-Волинського.

Приїхавши до Києва, Котов з’ясував, що Єлизавету Боженко вбили, а її тіло вже кілька днів лежить у морзі.

Автор листа пише, що вбили Є.  Боженко люди, які представилися чекістами. Вони запропонували відвезти її до чоловіка в Новоград-Волинський і дорогою вбили.

Працівники штабу намагалися приховати вбивство від В. Боженка, вигадавши іншу версію. Але Котов розповів правду.

Відвертість Котова багато кому не сподобалася. Після вбивства Єлизавети Іванівни проти Боженка посилено велися провокаційні чутки (зокрема, що вбивство відбулося з ревнощів), але успіхів ця "грязная стряпня" не мала.

Боженко не повірив ні в легенди про петлюрівців, які засіли в Києві, ні в "гамлетівські сюжети". У нього не було жодних сумнівів того, хто насправді причетний до вбивства дружини.

Про свої рішучі наміри В. Боженко сповістив телеграмою свого друга та начальника М. Щорса: "Дружина моя соціалістка 23 років [помилка, імовірно має бути 33 — Ю. М.]. Убила її чека м. Києва. Терміново телеграфуйте розслідування її смерті, дайте відповідь. Через три доби виступимо для розправи з чекою, дайте відповідь, інакше не переживу. Арештовано 44 буржуя, буде знищена чека"..

Щорс направив цю телеграму В. Антонову-Овсієнку й додав від себе: "Прошу вас негайно запросити голову "чрезвичайкома" т. Лациса розслідувати вбивство дружини т. Боженко та повідомити до 10 годин ранку нам, аби ми змогли в свою чергу уникнути ще одного, "могущего произойти" сумного випадку".

Боженко планував свої селянські полки, обурені ставленням до таращанців та вбивством "матінки" (Є. Боженко), повернути на Київ. Його були готові підтримати й інші частини 1-ої Радянської дивізії. М. Щорс попередив, "що не може гарантувати, що хвиля не захопить і його полк" та інші частини дивізії.

Бійці 2-го Українського Таращанського полку 1-ї Української повстанської дивізії, лютий 1919 року

Боженківець у листі до Л. Цуканова згадував, що М. Щорс "непрозоро натякав на застосуванні рішучих мір проти …". Але не наважився написати до кого саме.

Проте архівні матеріали, зокрема спілкування Марочкіна з Малаховським (відповідальні за урегулювання конфлікту з В. Боженком — напевно члени ЧК або апарату РСЧА) свідчать, що головною метою переговорів з Боженком було переконати його в непричетності ЧК до вбивства.

Розмова Марочкіна та Малаховського переконує в цьому: "Як почуває себе Боженко? Чи вдалося його трохи заспокоїти та переконати в непричетності ЧК?".

Паралельно "посланные товарищи" мали з’ясувати настрій таращанців: "Який настрій таращанців, поганий? — Ситуація непевна. Командний склад носить траур. Таращанці відповіли, що будуть робити те, що й Боженко, тобто виконувати його накази".

Отже, настрої таращанців цілком відповідали ознакам "партизанщини" (в Армії УНР —"отаманщини"), коли накази свого отамана були вагомішими за позицію командирів самого Боженка.

Таким чином, залагодити ситуацію можна було лише порозумівшись особисто з В. Боженком. Опис перемовин із ним заслуговує на увагу:

"Посланные товарищи" повернулися від Боженко, де мали "бурные объяснения", поки справу тимчасово владнали. За їх словами 50%, що конфлікт буде залагоджено. Оскільки виявлено, що ЧК непричетне до вбивства Боженко, то боятися нема чого".

Боженківець згадав про делегацію представників українського радянського уряду на чолі із самим Андрієм Бубновим [нарком внутрішніх справ УСРР — ІП], які нагородили Боженка золотим портсигаром, який він мав отримати вже давно. Подарунок йому сподобався, він навіть заплакав.

Імовірно, вмовляв В. Боженка відмовитися від наступу і М. Щорс, мотивуючи це тим, що міжусобиці не на часі. Поки залагоджували конфлікт Київ готувався до ймовірного збройного зіткнення з полками радянської дивізії, але цього не сталося. Боженко заспокоївся і в другій половині травня після створення 2-ї Таращанської бригади, відправився на фронт.

Але на цьому історія не закінчилася. Якщо конфлікту з бригадою В. Боженка вдалося уникнути, то конфлікти із селянськими полками Н. Григор’єва та Н. Махна, що перебували в лавах червоних на договірних засадах призвели до серйозних наслідків.

Н. Григор’єв підняв у травні 1919 року велике антибільшовицьке повстання, а конфлікт з Н. Махном став причиною втрати червоними Донбасу та Приазов’я.

Можемо припустити, що повстання Боженка та інших полків 1-ої радянської дивізії призвело б до ліквідації більшовицького режиму в Україні під гаслом: "За владу Рад без комуністів!".

Спільним для Григор’єва та Боженка була ненависть до ЧК та симпатія радянській формі влади. Припускаємо, що до такої сили міг би долучитися і Махно як прихильник "вільних рад" на умовах автономії свого району.

Загони григор’євців на чолі з Федором Уваровим порозумілися з холодноярцями, які незважаючи на стійкі самостійницькі позиції, лояльно ставилися до ідеї української радянської влади.

Гадаю, що ймовірність такого союзу не могла не турбувати більшовиків. Феномен "українського професійного партизанства" був для більшовиків серйозною проблемою.

З партизансько-отаманською сваволею навіть під червоним прапором вирішили покінчити раз і назавжди. Наступні кроки Лева Троцького довели це.

У травні—червні 1919 року на сторінках впливового часопису "Комуніст" статтями, спрямованими проти системи повстанства в Червоній армії, вибухнули Лев Троцький, Християн Раковський і Андрій Бубнов.

У них засуджувалися не лише загони Н. Григор’єва та Н. Махна, а й система "партизанщини", що була властивою повстанським загонам, якими керували більшовики або прихильні до них ватажки.

Лев Троцький

Особливо різким у критиці "партизанщини" був Троцький. "З’являються загони та армії отаманів, батьків, дядьків. Цей особистий культ безпринципного отаманства є в першу чергу мостом до контрреволюційного партизанства, яке веде до зради…Чи можливо допускати виникнення на теренах Радянської республіки існування озброєних банд, які об’єднуються навколо отаманів і "батьків" і воюють з ким хочуть… Період партизанства занадто затягнувся на Україні… Треба негайно розігнати пройдисвітів-невігласів, які нікому не підлягають Партизанство себе вичерпало. З ним треба покінчити…".

Раковський підтримав його: "Українська армія залишилася в більшості випадків партизанською. Вона не розуміє, що є армією не того чи іншого командира, а військом всієї республіки в особі робітничо-селянського уряду".

Навіть прихильник партизанського війська Бубнов зазначив: "будуючи партизанську армію Всеукрревком планував цю роботу під кутом перетворення її в регулярну".

Метод запропонував Троцький: "випалювати партизанщину розпеченим залізом". Важливим для борців з "партизанщиною" була підтримка Леніна, який засудив "партизанщину" як гальмо на шляху до регулярної армії.

Уособленням "українського партизанства" були не лише Григор’єв та Махно, а й командири полків і бригад (колишні партизани), які були більшовицькими. Серед таких був і Боженко.

Партизанське минуле його Таращанської бригади, погрози походу на Київ та конфлікт з ЧК, образ В. Боженка як типового "отамана-батьки" вирішили не тільки його долю, а й всіх командирів 1-ої Радянської дивізії.

19 травня 1919 року було ліквідовано окремий Український фронт. 4 червня 1919 року розігнали Український радянський військовий комісаріат та Український фронт.

Українські частини донецького та керченського напрямку увійшли до складу Південного фронту, частини Західного напрямку — до складу Західного фронту.

Три Українські армії переформували та підпорядкували командувачам інших фронтів. 1-а й 3-я об’єднувалися в 12-ту армію у складі Західного фронту. 2-а Українська армія — переформатовувалася в 14-ту з підпорядкуванням командуванню Південного фронту.

За допущені прорахунки позбулися посад командувач фронту Володимир Антонов-Овсієнко та член Реввійськради фронту Юхим Щаденко, а також командувачі трьох українських армій — Сергій Мацилевський, Анатолій Скачко та Микола Худяков.

Микола Какурін — у 1919 році військовий діяч УНР, а в подальшому провідний працівник штабу РСЧА — саме партизанщину виокремив як один з головних чинників негараздів Українського фронту та факторів його розформування:

"Одна з причин невдач Українського фронту — причини внутрішнього порядку, викликані ідейним розкладом партизанщини, подібний процес болісно переживався усіма частинами Українського фронту".

Микола Какурін - помічник начальника Генерального штабу Української Держави (1918), начальник штабу IV корпусу Галицької армії (1919), начальник відділу історії Громадянської війни при Генштабі РСЧА (1920-ті роки)

Процес зростання у складі РСЧА частин партизанського та напівпартизанського типу призвів до прояву подібних кризових явищ, які привнесла отаманщина в Армію УНР. Репресивні заходи, запропоновані Троцьким, були спрямовані на їх усунення.

Однак улітку 1919 року реорганізаційна політика не принесла бажаних результатів. В умовах відступу під натиском денікінців та Армії УНР традиційно почав поширюватися ще один з недоліків партизанщини-отаманщини: невиконання наказів, відступ з фронту без відповідного наказу.

Становище багатьох частин Червоної армії визнавалося як ненадійне і потребувало заміни повстанських ватажків офіцерськими кадрами. Розформування Українського фронту та переформування його частин ще більш розладнали управління військами.

Після ліквідації фронту перейшли до ліквідації "червоних отаманів". У червні 1919 році в Таращанську бригаду відвідала військова інспекція. Між її членами та Боженком відбувся конфлікт. Висновок інспекції: Боженко схильний до партизанщини. Звинувачення у партизанщині отримав не лише Боженко, а навіть Щорс.

Голова Реввійськради 12-ої армії Семен Аралов негативно оцінив стан справ у дивізії й вимагав заміни Щорса. Цікаво, що народний комісар військово-морських сил України Микола Подвойський після інспекції дав діаметрально протилежну оцінку частинам Щорса та Боженка.

Утім, С. Аралов був значно ближчий до Л. Троцького і вперто наполягав на заміні, переконуючи що командирам українських повстанців довіряти не можна.

Однак заміна популярних повстанських ватажків могла призвести до бунту військових частин, якими вони командували. Було обрано інший спосіб їх усунення.

Протягом літа 1919 року всі три командири полків колишньої 1-ої радянської дивізії (Тимофій Черняк, Василь Боженко, Микола Щорс) загинули при таємничих і далеко не випадкових обставинах.

Чи існував зв’язок між цими фатальними випадками в долі "червоних отаманів"? Чи варто його шукати? На мою думку, він простежується достатньо чітко: конфлікт — інформаційна кампанія в пресі — ліквідація Українського фронту — звинувачення в "партизанщині" — загибель трьох "червоних отаманів".

Як доказ, наведемо уривок діалогу члена ЦК КП(б)У А. К. Ситниченко з керівником українських чекістів Мартином Лацисом. Спогади Ситниченко, які зберігаються в рукописному фонді Державного меморіального музею М. Щорса, вдалося відшукати досліднику М. Зеньковичу.

Ситниченко згадує про реакцію Лациса на смерть Щорса:

"У розмові про становище на Західному фронті зовсім несподівано тов. Лацис сказав:

– Отримано сумну звістку: вчора вбито М. Щорса.

– Як вбито? — спитала я.

– Подробиці поки що невідомі. Повідомлення зі штабу 12-ї армії.

Я гірко заплакала. Тов. Лацис занепокоївся.

– Ну нащо плакати? Хоча… Ти служила в 1-й дивизії у Щорса. Він заспокоював мене, а сам глибоко замислився. "Насправді,дуже дивно і незрозуміло: Тимофій Черняк вбитий, Василь Боженко отруєний і… Микола Щорс вбитий. Невже? Просто в голові не вкладається?... Якийсь зловісний ланцюг. І… тягнеться він зі штабу 12-ї армії. Все дуже заплутано, незрозуміло!..".

Першим загинув Тимофій Черняк — командир Новгород-Сіверського полку. Його вбили в Рівному під час мітингу. Василь Боженко отруївся на станції Славута в серпні 1919 року.

Інформація про загадкову смерть М. Щорса була засекреченою навіть для Олександра Довженка, який на замовлення самого Сталіна знімав фільм про "українського Чапаєва".

Могилу Миколи Щорса відшукали лише в 1949 році в Куйбишеві (Самарі) на території кабельного заводу під товстим шаром щебеню.

Ексгумація тіла довела, що М. Щорс загинув від пострілу в потилицю з близької відстані Версії, що він загинув від "своєї кулі з’явилися ще наприкінці 30-х рр.".

У 1959 році С. Аралов у спогадах "40 років тому в Україні (1919)" чи проговорився, чи виправдовувався: "На жаль впертість його (Щорса) особистої поведінки призвела до передчасної загибелі".

Після вбивств повстанських ватажків 1-у Радянську дивізію було розформовано. Бригади отримали нових командирів.

Вбивства "червоних отаманів", які були уособленням "партизанщини", традиційно списали на петлюрівців. Зокрема, М. Гарніч у книзі "Боженко (записки таращанця)" писав, що отруєння Боженка відбулося за дорученням "начальника петлюрівської контррозвідки Шапули".

Цікаво, що ці дані він отримав з дивного джерела: В. Рикуна — голови ревкому Дубна. Отруїла Боженка його коханка.

Версія про Шапулу також не витримує критики. Шапула дійсно був працівником контррозвідки Дієвої армії УНР, але у квітні 1919 року став учасником перевороту отамана Оскілка і разом з ним утік до Польщі. По-друге, начальником контррозвідки УНР був Микола Чеботарьов.

Командири й червоноармійці 1-ї Радянської дивізії прощаються з Василем Боженком 19 серпня 1919 року

Отже загибель українських партизанів — дії петлюрівських спецслужб, випадковість чи чітко розроблений план? Відповідь на це питання, гадаю, дали М. Лацис, С. Аралов, Л. Троцький.

Ще раз пригадаємо думку Л. Троцького про розбудову регулярного війська та долю партизанщини: "Зараз настав момент, коли потрібно твердо і ясно сказати: від імпровізованих повстанських загонів революція взяла все, що могла взяти. Далі ці загони стають не тільки небезпечними, але й прямо згубними для справи революції".

"Одночасно необхідна чистка командного складу. В українських частинах ще багато петлюрівських, партизанських і отаманських елементів... Нині доводиться вже застосовувати розпечене залізо".

І нарешті наприкінці 1919 року Троцький надав секретну інструкцію командирам армії Південного фронту, які наближалися до України для боротьби з партизанщиною. Наведу ряд пунктів цього важливого документа:

"Очищувати частини, які вступають в Україну від схильних до партизанства командирів… Приймати міри, аби червоноармійці українського походження не мали можливості повертатися в свої села, тим паче зі зброєю…Найбільш заслужені та дисципліновані партизани можуть і повинні нагороджуватися бойовими нагородами, а також орденом Червоного Прапора".

Нагадаємо, що навесні 1919 року до ордена Червоного Прапора були представлені пізніше оголошені "поза законом" Н. Григор’єв та Н. Махно, а В. Боженко та М. Щорс отримали цінні подарунки.

А в другій інструкції по боротьбі з партизанщиною в Україні, розробленою Григорієм Петровським, яка вийшла в січні 1920 року, чітко зазначалося: "жодних компромісів та угод з партизанами і партизанщиною. Винні під трибунал, незалежно від своїх колишніх заслуг".

Зліва праворуч: командир 1-ї Задніпровської Української радянської дивізії Павло Дибенко і командир її 3-ї бригади Нестор Махно, початок 1919 року

Аналіз інструкцій впливових більшовиків дозволяє зробити припущення, що саме на бійцях та командирах 1-ої Радянської дивізії було відпрацьовано механізм боротьби з партизанщиною, який став основою інструкції Л. Троцького для боротьби з "українським професійним партизанством, яке має в Україні глибоке історичне коріння".

Проте навіть такі кроки більшовиків у боротьбі з українськими повстанцями (державницької, радянської та анархо-комуністичної політичної орієнтації) вплинули на втрату більшовиками України влітку 1919 року.

Пізніше Троцький визнав: "Ні для кого не є секретом, що не Денікін змусив залишити нас кордони України, а грандіозне повстання, яке підняло проти нас українське сите селянство, в якому прокинувся дух запорізького козацтва та гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, який кипить, як сам Дніпро на своїх порогах і змушує українців творити диве хоробрості".

Для недопущення подібної ситуації в 1920 році й була розроблена інструкція для боротьби з українським партизанством вже випробувана на Боженкові та його бойових побратимах. Яких більшовики використали для своїх цілей, а потім знищили.