Червона квітка – і на білий сніг… Вона лежала у легенькій льолі Й просила тихо: «Люди, підніміть, Негоже королеві бути долі…»

Зима ж така, що місяць захолов.

Дихнеш – обдасть холодна пара.

А може, янгол  пальчик наколов

Об голки квітки, що палала жаром?

Де ніжки Афродити до коханця

Творили в часі вічний біг, Напевно, кров додолу пролилася, З’явилась квітка – став червоним сніг.

 Розбуджений інстинктом звіра,

Ревнивий муж (це теж можливо), Був пристрасним таким, що юна діва Троянду мимоволі з рук впустила.

 Шаленець Данте, може, тут бував?

Залюблений в кохану до знемоги, Для Беатріче квітку у саду зірвав, Адже вели до неї всі дороги…

 О, стільки версій – і одна троянда!

Червона кров на білий сніг…

Що переможе: білий чи багряний? А світ все той же! Через стільки літ!  

Ты красива, умна и талантлива,
И, конечно же, ты не одна.
С восхищеньем влюбленного мальчика
Я тебя называю "Она"!

Не хочу быть нисколько навязчивым,
Твой покой не нарушу ничем,
Что бы ты не назвала ребячеством
Мой порыв среди множества тем.

Твоим голосом падшего ангела
Мир пустой свой наполню в ночи.
Назови это бредом романтика
Или, выслушав "бред" промолчи...

Знаю я: ты не мне предназначена,
Твой не мне улыбается взгляд.
Но как знать, наша доля обманчива...
И впервые я этому рад!

                                                  
     
               

                                 На ліжку, дуже рано вранці,
                                 Видно синій шовк пеньюара,
                                 Ми з тобою,як на гойдалці,
                                 Літаємо,і співає нам гітара.


                                 Це музика нам тихо грає,
                                 Ми закохані в один одного,
                                 Серафим над ліжком літає,
                                 І крилом торкається кожного.


                                 А на ліжку лежить королева,
                                 Від неі сяйво виходить скрізь,
                                 Чекає від пажа ця діва,
                                 Щоб троянди він ій підніс.


                                 На коліно однє припадаючи,
                                 Він підносить тій дамі квіти,
                                 Від любові завмираючи,
                                 Вона хоче лише ім жити.


                                 Краса любові надихає,
                                 Розбурхує і хвилює кров,
                                 Адже кожен закоханий знає,
                                 Що любов-це життя,а життя-це любов!
                                       
               

Куда приведет меня эта дорога? К далекому детству? К родному порогу? А может, в грядущее эта дорога... Мой искренний путь к позабытому Богу... Здесь все так знакомо, как детские грезы, Как сон наяву, непролитые слезы О чем-то желанном в жару и морозы, Несбыточном, чистом, как белые розы... Я делаю шаг в никуда ниоткуда На этом пути, в ожидании чуда Я сброшу печаль и обид своих груды И буду свободна душою...я буду! Я буду свободна теперь и отныне Я буду!... покуда душа не остынет. Без тени сомнений, не "с нами" не "с ними", Я все поменяю: свой облик и имя! И буду любить я, и буду любима, Желанна и, может быть, необходима, Чтоб кто-то, всем сердцем беззвучно, незримо, Простил наконец всех, кто против и мимо... Куда приведет меня эта дорога? Быть может, к давно позабытому Богу... На этом пути, в ожидании чуда,

Я делаю шаг... в никуда... ниоткуда...

Открываешь  карту – мимо?
Погоди,  вот  дама,  и  она  красива,
Кивают  все,  она  согласна  тоже,
Вдруг  за  углом,  с  коварной  рожей,
Явился  туз,  а  может  джокер,
И  в  результате  не  любовь,  а  покер,
И  сахар  превратился  в соль,
Которая  на  ране – боль,
Так  от  чего  струна  дружит?
По  щеке  слеза  бежит,
Сколько  разлюбив  уходят,
И  других  себе  находят,
Утешаться  этим – просто  грех,
А  кому-то  точно  смех,
Отчего  он  так  страдает ?
Разве  жизни  он  не  знает,
Всё  пройдёт,  ну,  как  туман,
Ведь  любовь -  то  есть  дурман,
То,  как  сладкая  отрава,
Убивает  волю,  нравы,
Пьёшь  её,  полынь  одна,
Обнажился – суть твоя   видна,
То  по  жизни,  как  стриптиз,
На  шесте  любви  повис,
Оголился  до  души,
В  результате  лишь  шиши,
Как  в  рулетку  ты  играешь,
Всё  в  азарте  забываешь,
А  потом -  куда  смотрел?
Куш  сорвал,  но  залетел,
Как  не  крути,  а  жизнь  игра  такая,
Смертельная,  азартная,  слепая,
Уж  если  проиграл  всю  жизнь  свою,
На  финише  стоишь,  как  на  краю,
А  если  выигрыш – она !
Хватай  его  и  выпей  всё  до  дна,
Кто  за  азарт  и  страсть,
Кому  невесту  хочется  украсть,
Кому  так  хочется  любить,
Кому  соперника  хотелось  бы  убить,
Тому,  кто  не боится  проиграть,
Кто  может  многое  прощать,
Кто  верен  и просто честен  с  ней,
Кто  чист,  как  запахи  полей,
Кто  не  обидит  никогда,
Тому  она  ответит:  «Да»!,
Я  в  этот  миг  играть  готов,
Услышав  «Да»  и  пить  любовь.

Сивина твої скроні покрила,
Смутком повняться очі твої.
Ти скажи мені, матінко мила,
Чом до мене приходиш ві сні?

Приспів
Мамо, тебе я кохаю,
Як без тебе я буду, не знаю...
Мамо, сивесенький птах,
Я до тебе все лину в думках.

Сниться: ти, як тужливий лелека,
Піднімаєш знесилені крила,
Відлітаєш  далеко-далеко,
Де тебе вже дістати несила...

Приспів.

Твої очі зі мною усюди,
І утоми не знають руки.
Не лети, моя матінко рідна,
Не лети, як без тебе я буду?

Приспів

Вітром віяло, перелесником...
Звабив...Вабила зваба ця....
Літо, літепло... Літечком...
Вже не звеш мене до вінця...

Світлом,  світлим, на осоннні...
Сонцем, сонячним, сон це, бач...
Серце, сердечко моє вийняв ти,
Взяти - взяв, а назад -- пробач...

Вчора, ввечері, в червні місяці...
Літ та літ, а неначе мить...
Поверни, мені, милий, сердечко,
Бо щемить мені, бо болить...

Поверни його, бо не можеться
Жити так, як колись жила.
Може, молодість...може...зможеться...
Може, злюбиться... Не змогла.

Есть радость и печаль,
Печаль - из них дороже,
Как это видно в голливудских кинолентах...
Кто к музам не взывал в житейской прозе,
Тот не оценит пафосность момента.

Есть совесть и любовь,
Любовь из них дороже,
Ведь без нее, как не крути, сценарий пуст...
Желательно, что бы любовь та вышла рожей
И сексуально обнажала в кадре бюст.

Есть жизнь и смерть!
И смерть из них дороже,
Поскольку "легче пробивает на слезу".
Не трудно "выдавить" финал с апофеозом:
Герой в гробу, и все винят судьбу!

И, наконец - бездарность и талант!
Вот тут не разобрать, что больше стоит
Бездарность пафосно плодит,
Талант же - строит...
А круче что???

......................................

А круче то - за что  Оскар дали.....