Мама

Як тіні вечірні лягали на скло,
І я підійшла до віконної рами –
Побачила образ – високе чоло
І брови, і очі, і обриси… мами.

Якесь невловиме незриме тепло
Війнуло на серце, як ранішній вітер.
Ба, навіть холодне обрамлене тло
Було теплотою тією зігріте.

Сказати словами – та слів тих нема!...
Як скучила я… У душі защеміло,
Але то не біль, не журба, не пітьма,
А щось сокровенне, таємне і миле.

Візьму телефон, наберу, подзвоню…
Та ні… турбувати вночі? – для покути
Напевне вже пізно… я завтра… по дню…

А хочеться так її голос почути…

© Катерина Ільїна