Третя імперія - Революціонер (5)

Революція не може бути скасована.

З революцією можна було боротись, коли був ще час, коли була ще віра, що допомога прийде до нужденної нації. Така допомога найбільш легко могла бути знайдена в уряді, котрий до цього часу залишався найкращим захисником нації. Однак коли революція стала фактом, мислячим людям нічого не лишилося, як прийняти її як нову данину, як нову точку відліку.

Ніщо не може скасувати революцію, ніщо не зможе повернути речі в такий стан, начебто революції не було. 

Перед війною ми вірили - і думали, що маємо підстави в це вірити - що в Німеччині революція неможлива. "Німецька революція" це два терміни, котрі суперечать один одному. Німецька історія була антиреволюційною історією, історією реформ, оновлення, відродження, котра впливала на інтелектуальне та духовне життя Німеччини та всієї Європи набагато більше ніж це міг зробити будь-який революційний злам у минулому. Яке б питання не виникало, будь то питання відношень між духовною та світською владою, питання співвідношень секуляризованого управління та теологічних принципів, питання віри чи питання знань, ми любили добиратися до основ. Тут ми об'єднували, там ми роз'єднували, але ніколи ми нічого не відкидали. Всі революційні пароксизми проходили, лишаючи ледь помітні перманентні відбитки.  Наш найбільший революційний рух завдячує Лютеру, також, до речі, він завдячує Францу фон Зікінгену. Але пасіонарний вогонь Реформації "помер у темряві", як це назвав Ульріх фон Хуттен, і був втрачений для нації. Селянська війна, породжена Реформацією, не була позбавлена генія, але вона не мала політичного спрямування. Її наслідки були швидше консервативними, ніж революційними. Тридцятирічна війна була великою подією у нашій історії, але це не була Французька революція чи Англійська революція. Наші пізніші політичні баталії велися не за конституційні принципи, а це були питання домінування у Німеччині Австрії чи Пруссії. Навіть у 1848 році наші люди швидше хотіли реформ ніж революції, думаючи що перебування серед них деяких революційних елементів принесе такі зміни, котрі наступили в їхні дні. Заснування імперії Бісмарка, яка втілювала собою порядок, здавалося поклало край усім революціям.

Доля вирішила інакше. Врешті решт ми були приречені на нашу революцію. І ми обрали для цього найбільш несвоєчасний момент, момент коли саме існування нації було під загрозою. Ми думали, що зможемо уникнути цієї іноземної загрози шляхом внутрішнього перевороту; ми сподівалися уникнути цього шляхом повалення власної держави. І зараз ми один на один із руїною, руїною, котру не можуть заперечити навіть ті, хто влаштували її. Нам тепер більше нічого втрачати і ми можемо спробувати трансформувати цю невдалу революцію з епізоду внутрішньої політики в епізод міжнародної політики, з німецької події в подію міжнародну - трансформувати та зробити її корисною для нас.

Творці революції самі не можуть нічого зробити. Вони підвели нас. Вони нічого не можуть для нас зробити, але ми можемо вирвати революцію з рук революціонерів. Чи зможемо ми продовжити її далі? Ні. Ми маємо вплести її в нашу історію. Революція це завжди відправна точка. Неминучий елемент не може зникнути.  Він має лишитися і змінити свідомість народу назавжди. Німецький заколот 9 листопада ніколи не збудить силу традиції. Цей заколот назавжди залишиться потворною плямою у німецькій історії, яка заслуговує мовчання, у яке ми маємо обгорнути її. Якщо німецька нація бажає навчитись перетворювати страждання у політичну свідомість, вона повинна бачити 9 листопада в світлі всього жахливого досвіду, який ми здобули за останні чотири роки.

Революціонери старанно намагалися змусити німецький народ забути цей досвід. Поверхневий огляд може скласти враження, наче їм це вдалося. Прийшов час, коли ми впали у забуття. Ми мали перемоги позаду нас, проте не відсвяткували їх належним чином. Ми зробили все, що країна вимагала від нас. Зараз ми не хочемо згадувати, бо це ще дуже болить. Які б не були причини, ми не звели пам'ятника нашому невідомому солдату. Два мільйони наших загиблих на Марні, на Соммі, у Фландрії, в Росії, Фінляндії, Польщі, Італії, Румунії, Малій Азії і на всіх морях здавалося загинули марно і щоб бути забутими. Ми не відповіли на глузування наших ворогів, не протидіяли їхньому самовихвалянню, з яким вони зазначали з простою гордістю - з тінню презирства - що ми народ світової війни, історія якого увійде у звичну течію. Ми не змогли повторити і повторити те, що ми підтримували самих себе: один проти десяти. Ми не змогли повторити те, що нас заманили у пастку інтернаціональними ідеями, котрі були потрібні революції, котрій єдиній зобов'язані своєю перемогою ті десять наших ворогів. Навпаки, ми дозволили нашим інтелектуалам і пацифістам співати нам їхній божевільний гімн Gloria Victis, котрий був цинічним знущанням над аполітичним народом, котрий вони вели в оману своїми політичними діями.

Після 1918 року було багато людей, імена котрих невідомі широкому загалу, це офіцери старої армії та посадовці старої держави, котрі покинули державу та епоху, в якій жили, через те, що вони втратили для них будь-яке значення. Ми не чули про жодного революціонера, жодного демократа, жодного пацифіста - ідеологія котрих породила революцію - хто б відмовився служити зраді Версалю, тому що для них їхня імперія мрії починається зі зради та самообману.

Давайте не будемо порівнювати якими німці були у 1914 році і стали у 1918 році. Давайте краще помітимо цікавий факт сьогодення: у кожному русі, у Правому не менше ніж у Лівому, росте переконання, котре є одним з тих, що тримає нашу націю у єдності, переконання, що нам треба відвернутися спинами до всього, що пов'язано з епохою Вільгельма ІІ. Реставрація є марною справою, котрою дорожать лише емігранти, які втратили вже патріотизм, але й досі готові повернутися у свої крісла. З усіх монархій, монархія Вільгельма ІІ була самою нікчемною. Історія його розсудить. Він типовий представник епохи, котра названа його ім'ям. Він найбільш значний вираз всіх незначних невиразностей. Він був лідером своєї ери, примхливий і безвідповідальний лідер. Майбутнє засудить його менш поблажливо ніж теперішнє. Ми побачили підтвердження пророцтва Германа Конраді, котрі були написані за рік до входження кайзера на престол: "Майбутнє виллє на нас зливу війн і революцій. Який буде результат цього? Ми знаємо тільки, що власність буде на кону, цивілізація буде на кону. Одна річ зрозуміла: Гогенцоллерни пройдуть маршем по нашій голові в туман окутаного таємницею майбутнього. Чи буде нова епоха служити їм?...Цього ми не можемо передбачити".

Якби ми повернули Вільгельма ІІ, то ця знівечена імперія, котрою він колись керував, котра носила назву Германської Світової імперії, завдала нам би навіть більшу біль, ніж ми відчуваємо зараз.

Ми незрілий народ. Можливо позаду нас і довга історія. Ми завжди йдемо обхідним шляхом, щоб знайти себе. Світова історія не скінчилася нашою революцією, як вважали утопічні мрійники, що вірили у світову справедливість. Вони обіцяли нам земний рай, в якому всі народи, всі нації і всі мови зійдуться разом і житимуть у вічному мирі. З революцією, з розчаруванням, котре породила ця революція, почалася нова епоха в нашій історії: вирішальна епоха, де нам прийдеться пройти вирішальний та останній тест. Ми повинні як народ завершити нашу трансформацію у політично свідому націю: або як нація ми припинимо своє існування. З нашого критичного розгляду революції ми маємо почерпнути дещо: з цілковитого приниження, яким ці останні вісім років - і скільки вони ще триватимуть? - цілком переповнені, ми можемо навчитись розрізняти, які речі були реальним програшем, які були нашим реальним виграшем, і які, можливо були програшем і виграшем одночасно.

Одну річ ми отримали від революції, яку, між іншим, можна сприймати лише емоційно. Вона ще досі є безпомилковою. Це тонка зміна, присутня в усіх нас. Суспільна згода була досягнута. Народ зіштовхнувся з проблемами, які ніхто не не міг вирішити за них, проблеми, які вони повинні були вирішити самі. Цю зміну не треба плутати з демократією, яка так легко перетворилася на демагогію. Ця зміна з часів революції домінує у нашому публічному житті і у приватному житті кожного індивіда. Вона з'єднує людей і створює такі стосунки між ними, котрі до цього були соціально неможливими. Вона принесла нам корпоративний дух. Війна cтерла багато існуючих відмінностей, котрі переважно базувалися на упередженнях. Незважаючи на ненависть, військові дії, класові відмінності, політику партій, кожен німець у Німеччині відчуває сповнену долею згуртованість, що свідчить про початок народження нації.

Коли ми подумаємо про це до кінця, то зрозуміємо, що тягар, котрий впав з наших плечей був демоном аматорства, котрий лежав на всій нації прокляттям впродовж всієї епохи Вільгельма ІІ.  Якби він переміг у війні, ми можливо б і здолали його у кінцевому рахунку власними зусиллями. Повертаючись переможцями з поля бою, де ми довели свою відвагу, наша молодь могла б зробити нас вільними. Але ми програли Світову війну, котра відкрила для нас вікно у світ. Революція кинула шестимільйонний народ назад у в'язницю з охоронюваними кордонами. Проте ці події сприяли духовному перетворенню і перетворила німців - котрі стали рабами своєї мрії про досконалість, своєї традиції та свого процвітання - знову на людей. 

Ми народ, котрий не має актуального сьогодення. Ми не маємо нічого, окрім можливостей. віддалених і складних в досягненні. Все ще ми віримо, що революція відкрила нам шлях до цих віддалених цілей: шлях, який би без революції не був би відкритий і який буде, якщо нація сама знову з нього не зійде.