<![CDATA[графореве - BLOG.I.UA]]> http://blog.i.ua/community/416/ //i.i.ua/logo.gif <![CDATA[графореве - BLOG.I.UA]]> http://blog.i.ua/community/416/ <![CDATA[далі]]> http://blog.i.ua/community/416/69666/ http://blog.i.ua/community/416/69666/ Взагалі-то огорожа була магічною і покидати ВиШМ без дозволу було не можна. Тебе просто б не пропустила огорожа. Але риючись у бібліотечному мотлосі я якось натрапив на проект огорожі. І знайшов місце, де був “лаз”, але в цьому місці потрібно було перескакувати через огорожу.
При вході в кімнати я наштовхнувся на Тамілу-Оракул. Вона глянула, по-пташиному нахиливши голову набік, на мене і запитала-ствердила:
- Ну, що встиг?
- Угу, - буркнув я і прослизнув між старою і стіною. – Я спати піду.
- Краще в Закриту кімнату. Ти ж не виконав моє останнє завдання до кінця.
- Добре, - погодився я.
Краще вже сидіти за тією машиною ніж бути у товаристві Старої Тамки, а вона б від мене не відчепилася.
Тож я пішов до Закритої кімнати і вмостився перед візором зручніше. Я вперто обходив усі перешкоди, обманював, проявляв межі жорстокості, але пройшов усі тури. При цьому я навчився ще багатьом прийомам боротьби. Машина робила свою справу. І от перед очима з’явився напис: “Вітаємо! Натисніть вибрану вами кнопку для завершення”. Написи на кнопках було зроблено древньою і незрозумілою мені мовою, тож я тицьнув навмання.
Комментировать
]]> Fri, 28 Dec 2007 12:30:00 +0200 <![CDATA[продовження]]> http://blog.i.ua/community/416/63988/ http://blog.i.ua/community/416/63988/ По прибутті до ВиШМу нас усіх повели до Алатиру. Там за допомогою рави визначали наші здібності. Всі клали руку на стови і здавали кров. Серед тих, що прибули зі мною було кілька мішанців, але я виявився єдиним, на якому рави зламалася. Рави тільки і змогла, що призначити мені у вчителі Стару Тамку.
Стара Тамка або Таміла-Оракул колись дійсно віщувала майбутнє, а тепер завідувала ВиШМівським книгозвалищем (назвати це приміщення бібліотекою неможливо!).
Тож моє навчання полягало в упорядкуванні вікового безладу. Тут таки і проявилися вперше мої здібності. Виявилось, що варто покласти мені руку на книгу чи фоліант, побажати дізнатисяпро, що там написано, і я вже все знаю.
Стара Тамка часто пропадала десь по своїм справамі зовсім не займалася моїм навчанням. Через мсяць мені набридло копирсатися в книжній пилюці і став бігати дивитися як займаються інші.
Я старався, щоб мене не помітили, і в мене це виходило.
Якось я відкопав під книгами вхід у підземелля і став його досліджувати. Там я ховався від Таміли-Оракула, коли вона гримала на мене за якусь дрібну провину, і пробував повторити те, що підгледів на заняттях інших курсів.
Час від часу у моєї вчительки прокидалася свідомість і вона давала мені певні завдання. Були і такі, над якими я мучився довгий час. Так одного разу вона привела мене в Закриту кімнату.
- Ось це механізм другий по важливості після Алатира, - сказала вона, вказуючи на невеликий столик з візором. – Він допомагає вивчити здібності учня. Сідай!
Потім надягла мені на голову шолом і ввімкнула пристрій.
- Ну і до якого ти рівня дійшов? – запитала Стара Тамка, знявши з мене шолом.
- До тринадцятого, - я глянув у вікно. Там стояла глуха ніч. Я відчув як завурчало в животі. – Скільки часу я так просидів?
- Три доби.
- Я так довго мучив цих кілька рівнів?! – вихопилося в мене.
- Та це найкращий результат за чотири століття! – вигукнула Таміла-Оракул. – В нагороду я дозволяю піти тобі в місто.
Я аж підскочив від радості. Таке траплялося нечасто, щоб когось із учнів ВиШМу відпускали до Тазіру, а ще поночі то й поготів.
Тільки пробігши кілька кварталів вулицями міста, я зупинився від думки, що прийшла мені в голову: так Стара Тамка через п’ять хвилин забуде, що сама випустила мене в місто. Ох і влетить же мені від спостерігачів, якщо застануть мене на вулицях міста! У мене ж з собою і вихідного жетону немає!
Я став пробиратися на околиці, перейшовши на рівень Духу Ночі, щою мене менше хто бачив. Саме тоді я побачив як кілька молодиків намагаються присилувати дівчину до зносин. Дівчина пручалася щосили, але їй було вже не вибратись.
Взагалі я не з тих, що рвуться в бій на захист всіх сірих і убогих, але тут я кинувся на захист. І оскільки, ніхто не міг би довести, що я був у місті, я застосував кілька підглянутих прийомів. Мушу похвалитися, розкидав я їх швиденько (це й не дивно, бо поєдинок викладається тільки у ВиШМі та в Палаці). На мить зупинився, щоб глянути на дівчину. Вона стояла перелякана і здивована водночас. З-під чадри виднілися тільки великі блискучі від сліз, що рвалися на волю, очі. Я легенько торкнувся її руки, дівчина здригнулася, а я пересвідчився, що з нею все гаразд. Разом з тим до мене прийшло усвідомлення кого я щойно врятував.
Я припав на коліно перед геміною, єдиною спадкоємицею престолу Тазіру. І рвучко з місця подався чимдуж до стін ВиШМу.
Комментировать
]]> Tue, 11 Dec 2007 08:12:00 +0200 <![CDATA[____]]> http://blog.i.ua/community/416/53838/ http://blog.i.ua/community/416/53838/ - Вставай, ледащо! розлігся він тут! Засмагає! Всі тільки тебе і чекають. Думаєш у ВиШМі тобі таке просто так минеться!

Я встав і поплентався в напрямку, вказаному дивним бомжем. На мене чекала група дивних створінь. Від одного вигляду декого з них міг настати сердцевий напад.

Все це нагадувало чудернацький бал-маскарад. Вони нагадували героїв рольових ігр: ельфів, тролів. Були і вампіри. Серед усієї цієї "красоти" стояв один бондин у сліпучо-світлому одязі. Блиск взагалі ніби стікав з нього самого.

- Ти хто? - заапитав я, підійшовши до нього.

Він глянув на мене і , скривившись відійшов.

- Найшов з ким балакати! - приснив сміхом хтось позаду мене. - Аггели і з нами рідко спілкуються, а з тобою... До речі, я щось не можу зрозуміти якої ти...

- Балачки потім! Ми й так запізнюємося! Алатир визначить все, що треба. Поспішімо!

Комментировать
]]> Wed, 07 Nov 2007 11:44:00 +0200 <![CDATA[ех! буду сама! але попереджаю, мене тягне на фентезі]]> http://blog.i.ua/community/416/53800/ http://blog.i.ua/community/416/53800/
Отямився я вже на березі. Не на звичному мені з дитинства. На незнайомому...
Комментировать
]]> Wed, 07 Nov 2007 09:08:00 +0200 <![CDATA[початок1?]]> http://blog.i.ua/community/416/53589/ http://blog.i.ua/community/416/53589/ Я знову пірнув. Там в глибині ховався шпиль церкви, яка кілька століть тому пішла під воду. Вважалося, що коли доторкнешся до шпиля, збудеться найзаповітніша мрія...
"Ще одна спроба і все, - подумав я, виринувши за повітрям. - Джон вже хвилюється."
Я набрав побільше повітря в легені й з силою пірнув. Коли я розчарований вже надумав виринати, у темній каламутній воді я побачив його. Заповітний шпиль! Кілька сильних гребків і я його торкнувся!
Легені вже боліли від стримуваного повітря, треба було вибиратися на поверхню.
Комментировать
]]> Tue, 06 Nov 2007 15:46:00 +0200