У Донецьку спровоковано сутичку під час ходи, присвяченій пам'яті героїв Крут.

Як передає кореспондент УНІАН, сьогодні (о 16.30) біля одного з корпусів Донецького національного університету зібралися близько 30 осіб з мегафоном, з прапорами ВО «Свобода», громадської організації «Сокіл» і розпочали ходу до пам'ятника Т. Шевченку, приурочивши свою акцію пам'яті героїв Крут.

Але з'явилися кілька невідомих чоловіків, які почали агресивно поводитися по відношенню до учасників акції, у тому числі й до фотожурналістів, які намагалися відобразити подію. Ці чоловіки викрикували: «Донбас – це російський край», «Бандерівцям і фашистам – смерть!» і з погрозами заважали вести фотографування. За словами одного з фотокореспондентів, «як мінімум, чотири фотокамери ці неадекватні люди розбили або пошкодили».

Міліція, яка пізніше втрутилася, відтіснила нападників, одного з них затримала, тим самим дозволила учасникам маршу продовжити ходу, а журналістам виконувати свою роботу.

За словами начальника управління по зв'язках з громадськістю Донецької міської ради Максима РОВИНСЬКОГО, до міськради було подано заявку на проведення маршу, присвяченого пам'яті героїв Крут від «групи громадян», жителів Донецька.

Коментуючи кореспондентові УНІАН дані події, голова Донецької обласної організації ВО «Свобода» Володимир ГУПАЛО назвав це провокацією і підкреслив, що «Свобода» нікого не уповноважувала проводити ходу в Донецьку.

«Це провокація, це в усіх відношеннях провокація. Зараз в Донецьку немає керівника міської організації ВО «Свобода», тому що Артур ШЕВЦОВ, який раніше посідав цю посаду, був з'їздом знятий, і це загальновідомий факт», - сказав В. ГУПАЛО.

При цьому він додав: «Ходу ніхто не планував. Це все провокація, інакше ніяк я не оцінюю і не характеризую. Це звичайні провокаційні дії, не знаю навіть, з чийого боку».

У свою чергу, заступник політичної партії «Конгрес українських націоналістів», голова Донецької облорганізації «КУН» Марія ОЛІЙНИК також висловила думку, що запланована раніше групою громадян смолоскипна хода в Донецьку на честь пам'яті героїв Крут «тільки відлякує жителів». Вона підкреслила, що вшановування пам'яті героїв Крут повинно полягати, перш за все, в роз'яснювальній, просвітницькій роботі серед населення Донецького регіону, в проведенні масових круглих столів, конференцій і семінарів.

http://www.unian.net/ukr/news/news-482646.html

Нинішня опозиція збирається в наступ, озброєна тими самими організаційними принципами, за якими здійснювалася політична активність усі останні роки

Звісно, питання темпераменту, але загалом доросла врівноважена людина намагається уникати натовпу, якщо це не Майдан, не концерт Пола МакКартні й не матч «Динамо» – «Мілан», а кожна з цих подій поки що трапляється раз на 20 років. Цього разу, на щастя, щоби відчути пульс часу, необов’язково було йти на Софійську площу: об’єднаний мітинг опозиції транслював у прямому ефірі канал ТВі. Телевізійна картинка буває оманливою, інколи вона прикрашає дійсність, інколи допомагає маніпулювати сприйняттям, а інколи, навпаки, дає відбиток моменту, адекватніший за враження безпосереднього учасника подій. І перше, що мені не сподобалося, – надмірна кількість однакових, дуже ошатних прапорів. Не те щоби я не любив салатового кольору (хоча мені більше до вподоби помаранчевий), на засніженій площі це мало ефектний вигляд, по-дизайнерськи – у тім-то й річ, що складалося враженя саме телевізійного шоу: замало драйву для революції, забагато гламуру.

Естетика багато що пояснює. Колись я випадково потрапив на мітинг однієї політичної партії в Парижі, точніше в «козирному» передмісті Ньойї. Запевняю вас, це мало значно менш презентабельний вигляд: гасла якісь саморобні, обладнання явно пристосоване, народ метушиться, бігає: таке враження, що випадкових людей майже немає, більшість народу – так чи так активісти. А нещодавно по CNN спостерігав за праймеріз Республіканської партії США. Не думаю, що Ньют Ґінґріч бідніший за Олександра Турчинова, а Мітт Ромні – за Арсенія Яценюка, та й у ресурсах американці навряд чи більш обмежені, проте їхні заходи відбувалися якось скромненько. Неозброєним оком видно, що там учасникам не платили ані по 50 грн, ані по $50.

Тепер по суті: об’єднана опозиція в особі лідерів «Батьківщини», «Фронту змін», «Свободи», «УДАРу» та інших дрібніших партій домовилася про спільні дії, зокрема про висунення єдиних кандидатів за мажоритарними округами та відмову від взаємної критики. І ось тут мимоволі проривається сакраментальне «Не вірю!». Що вам заважало виступити єдиним фронтом два роки тому? Невже припекло? Цей скепсис можна вважати невиправданим і навіть шкідливим, бо реалії останнього часу нібито провели певну сепарацію кадрів у політикумі: усі схильні до компромісів, до вбудови в панівну порочну систему стосунків уже покинули демократичний табір. Тобто серед нинішніх демократів потенційних «тушок» уже не мало б бути. Можна бурчати, що не всім пропонували, що в опозиції залишилися не тільки принципові пасіонарії, а й лузери, та й самі опозиціонери в кулуарах регулярно називають одне одного «проектами Банкової», але ті, хто опинився на трибуні, – станом на сьогодні «найкращі й найменш корумповані фахові політики».

До того ж їх об’єднало поривання, яке не можна не поділяти: зупинити банду «проффесіоналів», яка невпинно, крок за кроком занапащує демократію й саму країну. Тут, здавалося б, треба притримати критичний пафос із одного-єдиного міркування: не зашкодь. Спершу усуньмо пі…сів, а потім між собою розберемося. Боюся, що це пастка, в яку Україна вже потрапляла не один раз. Якщо замінити ідеї милицями у вигляді чергового слогана на кшталт «Кучму геть!», на виході отримаємо те саме, що й досі. Українцям бракує об’єднання за політичними поглядами, за спільними уявленнями про майбутнє, а не за тією чи іншою комбінацією інтересів. Адже нинішня опозиція збирається в наступ, озброєна тими самими організаційними принципами, за якими здійснювалася політична активність усі останні роки: а) бізнес-спонсори мають на утриманні b) партійну верхівку, яка має на утриманні c) партійних функціонерів, які мають на утриманні d) масовку. Цю піраміду треба перевернути догори ногами. Спершу запити й потреби певної верстви, соціальної групи, нації в цілому, які політики мають усвідомити, оформити в програмні гасла й технології реалізації, потім їх просування, потім ресурси, а не навпаки. Не хочеться виступати наївним дурником: політика без фінансування не робиться. Навіть той самий Майдан потребував грошей, і чималеньких, але бізнесмени приносили їх до штабу добровільно, з власної ініціативи (сам бачив ті валізи), бо вірили, що інвестують у безпечне майбутнє своєї справи й своєї країни. Адже це не найгірша й не найдурніша верства суспільства, якщо вони справді бізнесмени, а не конкретні пацани з-під даху. Надто прискіпливого скептика завжди можна зупинити, обізвавши його «противсіхом», знову й знову закликаючи: «Не зашкодь». Але хто більше шкодить перемозі демократії: ті, хто відчуває недовіру, спостерігаючи коштовне dj vu, чи ті, хто її демонструє?

Юрій Макаров

Вищий адміністративний суд дав зелене світло кримським сепаратистам

На одному з останніх шоу Савіка Шустера відома речниця Партії регіонів Інна Б., що цілком вдало заступає ідеолога влади Ганну Г. у разі її відсутності, емоційно розповідала, як біло-блакитні знемагають від українського патріотизму в боротьбі за національні інтереси, жертвують усім в ім’я «неньки-України». Хоча регіонал-патріот – це настільки ж поширене явище, як сахарський бедуїн – мисливець на полярних ведмедів. Проте виступи спікерів цієї партії – то таке собі «бла-бла-бла» для зовсім уже безнадійно довірливих людей. Реальна політика робиться не на ток-шоу, і про неї вважають за краще мовчати.

Привертає увагу той факт, що практично в усіх електронних ЗМІ не було повідомлень про дуже значущу подію, що сталася в зразково незалежному притулку вітчизняної Феміди – Вищому адміністративному суді України (ВАСУ). А там кримська сепаратистська організація «Народний фронт Севастополь-Крим-Росія» виграла процес за право судового скасування Конституції АРК, яку ухвалила Верховна Рада України 1998-го. За цим документом, півострів є автономією у складі Української держави. Сепаратисти тепер мають можливість за допомогою суду відродити скасовану Конституцію 1992 року, де Крим було потрактовано як незалежне державне утворення, що перебуває з Україною лише в конфедеративно-договірному зв’язку.

Завдяки Основному Закону 1992 року Юрій Мєшков зміг стати президентом Криму і почав активно розбудовувати щось на кшталт нинішніх Абхазії, Південної Осетії, Придністров’я і Карабаху. Створювалися власні не контрольовані Києвом силові структури: МВС, збройні формування, спецслужби тощо. У Ялті сиділа привезена з Москви група економістів, що мала створити кримську самостійну економіку як основу політичної незалежності. Колишній чемпіон прикордонних військ КДБ СРСР зі стрільби з автомата Калашнікова Юрій Мєшков усі принципові питання кримського життя вирішував як не в Москві, то в штабі Чорноморського флоту РФ у Севастополі. Цей президент серйозно збирався за російської підтримки воювати з Україною, принаймні були випадки, коли в центрі Сімферополя на дахах будинків влаштовували позиції снайперів і розповідали населенню, що в будь-який момент до адміністративно центру півострова можуть вдертися українські танки.

Ось саме таку Конституцію прагнуть відновити кримські сепаратисти, спираючись на можливості, які їм тепер відкрила українська судова система. Координатор «Народного фронту Севастополь-Крим-Росія» Валерій Под’ячий (що був засуджений за сепаратизм до умовного покарання) стверджує, що Юрій Мєшков був незаконно відсторонений Україною від влади, а Крим має повернутися до складу Російської Федерації. Таким чином, ВАСУ дав зелене світло кримським сепаратистам. Оскільки наші суди є зразково незалежними (як нині з’ясовується, не тільки від закону, совісті й здорового глузду, а й від національних інтересів), постає питання: навіщо це треба Партії регіонів? Дехто вважає, що такий практично незалежний півострів-«бантустан» готується на випадок провалу донецько-єнакіївської «гвардії» в Україні. Це має бути такий собі, як у російського письменника Васілія Аксьонова, «острів Крим», де «сім’я» могла б відсидітися від усіх претензій, сховавшись географічно та юридично за Перекопом і ставши знову каменем спотикання та предметом торгу між післярегіональним Києвом і Москвою. Власне, сьогодні ПР має в Криму чудові позиції: глава уряду АРК – донецький кадр Могильов, численні керівники республіканських управлінь МВС і СБУ, судді, прокурори, голови адміністрацій – усі свої хлопці. Лише за два роки хвацькі регіонали зуміли створити на півострові такий собі «малий Донбас». Чому вони не хочуть ховатися в рідному краю шахт і териконів? Та тому, що в згаданій вотчині дедалі більше стає людей, що люто ненавидять «своїх» у Києві. У Криму ж можна буде розіграти російську карту, повернутися до суперпромосковських гасел й утворити таку собі «донецько-олігархічну» республіку (зменшений у розмірі «ПІСУАР»), що могла б шантажувати пострегіональних переможців у столиці України. Може, й так. Однак, як продемонструвала Харківська капітуляція 2010 року, в геополітичних іграх регіонали є абсолютно безнадійними профанами, яким Кремль ставить шаховий мат у два ходи. Кримські ж інтриги можуть закінчитися для України утратою не лише півострова, а й усієї південної смуги узбережжя від Ізмаїлу на заході до Маріуполя на сході. А за фактом маємо ось що: ВАСУ об’єктивно відкрив шлях до правового виходу Автономної Республіки Крим зі складу України. На початку 1990-х років загроза втрати частини наших територій була дуже реальною. Сьогодні також. І куди дивиться СБУ?

Ігор Лосєв