Населення сплачує за спожитий газ майже 100%. Бюджетні установи - теж, хоча ціни інколи перевищують $800 за тисячу кубометрів. А ось промислові підприємства заборгували державі мільярди. Але "Нафтогаз", Міненерго, суди та Генеральна прокуратура не поспішають вибивати гроші, особливо з провладних олігархів.



Уряд і чиновники менших калібрів постійно закликають комунальні підприємства погасити мільярдні борги за газ і не накопичувати заборгованості. Також Кабмін лякає населення відключенням від газової мережі та втручанням правоохоронних органів, якщо воно матиме газові борги.

Проте, чи чув хтось, щоб прем'єр Микола Азаров або міністр енергетики Юрій Бойко вимагали погасити борги за газ від хімічних підприємств Дмитра Фірташа, металургійних Ріната Ахметова або Віктора Пінчука?

Ми теж ні.

Ці підприємства відносяться до найбільших галузей економіки, та входять в сферу інтересів енергетичного лобі, для якого, як відомо, закони України не обов'язково виконувати.

Більш того, минулого року влада навіть "пробачила" олігархам 24 млрд грн. боргів. Життя продовжується, і борги напевно продовжують накопичуватись. Отже, цього року списання боргів може повторитися.

На відміну від населення та комунальників, статистика заборгованості підприємств олігархів ніде не публікується. Можливо, через політику - новини про те, що підприємство, дружнє до Партії регіонів, членів уряду чи президента Віктора Януковича, заборгувало за газ десятки, сотні мільйонів, а то й мільярди, не додадуть рейтингів на виборах.

Та і навіщо про це розповідати, якщо платити ніхто не збирається?

Проте, на олігархів, які не належать до провладних, недоторканність не розповсюджується.
[ Читати далі ]
 

Неделю назад парламентский комитет по вопросам социальной политике и труда провел круглый стол на тему оплаты труда в Украине.

Слушать чиновников было откровенно скучно. Дежурные фразы о том, как все плохо, какие злые работодатели и как важно для экономики  страны  зарплату всячески поднимать.

Работодатели вяло огрызались, кивая что зарплаты только кажутся маленькими,  а на самом деле отчисления по соц.фондам грабительские, больничные неподъемные и работодатель несет массу сопутствующих скрытых затрат на одного работника.

Ситуация выглядела особо циничной, учитывая что и за украинскими работодателями и официально обласканными профсоюзами стоит одна и та же политическая сила.

Причин, по которым украинцам  платят мало, называлось предостаточно. От низкой производительности труда до банальной жадности работодателя. Раздаточные материалы пестрели цифрами и диаграммами, но реальнее причины и ответы скромно умалчивались участниками круглого стола.

Близько четвертої ранку в понеділок понад 70 чоловіків у чорних куртках і масках увірвалися на територію столичного Лук'янівського ринку. У центральні ворота в цей час в'їжджав рефрижератор із м'ясом. Чоловіки збили з ніг охоронця і почали трощити прилавки. Столами забарикадували входи. Охоронців і продавців, які чергували, виштовхали з ринку.

— Тих, хто діжурив, побили і виштовхали. Троє з них попали в лікарню. Нам почали дзвонити, щоб приїжджали сюда. В шесть утра приїхали майже всі продавці. Почали пробиватися на свої місця. А ці рейдери давай у нас кидати всім, що під руку попало. В людей летіли картопля, мандарини, кірпічі, столи, — розповідає Алла Ігнатьєва, 45 років, продавець фруктів. Підмітає березовою мітлою залишки цитрусових та яблук, паперове сміття. — Людям товару на чотири тищі гривень поламали. Чоловіку, що при вході лампочками і молніями торгував, усе потрощили. Тікали через столову, вибили вікно.

У їдальні на ринку пахне гречкою й котлетами. За столами сидять зо два десятки чоловіків, п'ють каву, чай. У декого куртки забруднені білим порошком.

На фото: колектив газети "Хроніка" з своїм незмінним редакторм - Віктором Дідуриком.

У ніч з 17 на 18 березня в реанімації Уманської лікарні померла дорога мені людина. Мій друг і колишній шеф, головний редактор газети "Хроніка" Віктор Дідурик.  Справді золота людина, у котрої взагалі не було ворогів. Ми, друзі, називали його дядя Вітя.

Мені досить важко зараз писати цей блог.  Але мушу, заради таких людей, як мій друг, котрі зараз кинуті напризволяще.

Свого часу дядя Вітя виховав не одне покоління журналістів, в тому числі й мене. Багатьом допомагав. До Дідурика зверталися в будь-якій ситуацій – він не відмовляв.  Мене завжди питав: "Ну чого ти не біжиш до мене перед тим, як щось зробити? Чому робиш сама, а потім біжиш до мене з наслідками?".  Журив, але потім ставав і розбирався. З усим.

Навіть після свого звільнення з місцевої уманської газети "Хроніка", він все одно залишався моїм шефом. Працюючи у всеукраїнському виданні – я однаково зверталася до нього за порадою, ділилася своїми "журналістськими приколами". Він умів любити й жаліти людей.

Йому було 36 років. Два місяці тому у нього відмовили нирки. Він хотів жити.

Проблеми з нирками почалися у мого друга ще з 12 років. Коли прийшов на урок фізкультури без спортивної форми і його поставили на 45 хвилин біля холодної стіни. З тих пір він мучився нирками постійно. Але скаржився комусь дуже рідко. Він був не з тих, хто скаржиться. Більш за все боявся обтяжити когось своїми проблемами.

Його батьки померли, тож лише ми, друзі та підлеглі бачили як йому є насправді. Останні два роки йому було геть зле. Від хворих нирок постійно був підвищений тиск. Не допомагали ні лікування, ні приписані таблетки. Інколи головні болі від підвищеного тиску були такими, що він молився, а ми шукали пляшку з оцтом, бо за народними рецептами ноги опущені в оцет трохи нормалізують тиск.