Україна без Кучми. Спогади Миколи Ляховича. Частина 1

Це сталось близько 17:00 09.03.2001. В цей час я направлявся від Республіканського Стадіону, до ( одноіменної ) станції метро. Несподівано я помітив декількох молодиків, які дуже оживились побачивши мене. Судячи з того як вони щиро зраділи помітивши мене, я їм був дуже потрібний. Тоді ж в мене промайнула думка, що я вже їх сьогодні бачив. Спортивні куртки на атлетичних тілах, і в’язані шапочки низько натягнуті на очі, придавали їм ознак вуличних хуліганів-гопників. Те, що це не були унсовці я знав точно, але це могли бути представники якоїсь молодіжної організації, що входила в опозицію. Так, можливо я їх бачив в той день, у колоні демонстрантів.
Тим часом вони наближались мені на зустріч прискорюючи ходу, і чим менша була відстань між нами, тим більше їхні обличчя розливалися радістю…
Дивлячись на них, я думав, що ці хлопці можливо є новими «перебіжчиками» з інших опозиційних структур, що хочуть приєднатися до унсовців. Після кожної антикучмівської акції наші лави завжди поповнювались за рахунок інших опозиційних партій. Здебільшого мігрувала молодь, яка захоплювалась гоноровими і енергійними діями УНА-УНСО.

- За вами що, мєнти гоняться? – Жартуючи запитав я, коли молодики підбігли, і зупинились переді мною… Удар чимось твердим по моїй голові після удару мені під дих, заглушив відповідь одного з них. Посмішка якого з близької відстані остаточно втратила будь-які риси щирості. Так швидко мені ще ніколи не надягали наручники. Це сталося ще скоріш ніж до мене наблизився асфальт. В той час як декілька пар ботів випробовували міцність моєї голови, поруч тріщала радіостанція:

- Ето точно он! – повідомляв радісний голос – что с нім дєлать дальшє?
- Счас к вам подьєдут, провєрят і скажут что дєлать дальшє – лунала відповідь з радіостанції.

Підходили не раз. Я навіть не зрозумів хто саме мав «провєріть». Перевіряли всі. Піднімали голову, вдивлялись в моє обличчя (яке на той час вже було залите кров’ю), і переконавшись, що це «точно он», промовляли якусь фразу типу «морда бандеровская», або ж перепитували – «что кучма нє нравітся?». Після чого мою голову опускали з такою силою, що на тому місці мав би залишитись трафарет з характерними рисами мого обличчя на асфальті…

Коли і куди зникли молодики у спортивних куртках, я не помітив. Мабуть побігли одягати мундири,щоб скоріше отримати нагороди, за арешт особливо небезпечного «антікучмовского авторітєта». Або як вони ще висловлювались – «одного із бандеровскіх главарєй».

Далі мною опікувались «специ» в чорних одностроях, і судячи з їх поведінки, з душами того ж кольору. Коли один з них мене обшуковував, інший зауважив:

- Смотрі вниматєльно, от етіх фанатов можно ожідать чєго угодно, і заточкі, і гранати..

Не виявивши ні «заточок», ні гранат, мене потягнули в підігнаний неподалік автобус.


ІІ

Те що відбулося в мєнтовському автобусі, вразило мене чи не найбільше з того, що я побачив протягом цього неординарного дня. Раніше мене вже транспортували подібним способом. Зокрема 23 січня 2001р. в м.Рівне. Коли після побиття мєнтовськими спецпідрозділами студентів, які намагалися встановити атикучмівський пікет в центрі Рівного, мене разом з іншими демонстрантами везли у відділок для подальших тортур. Як і тоді мене кинули в кінці автобуса на тіла інших затриманих. Зазвичай мєнти навіть не звертають уваги скільки «рядів» із тіл затриманих вже викладено. Зрозуміло, що тим які лежать найнижче – найтяжче. Так сталось і в цьому випадку.

Спочатку я лежав з самого верху, але походу руху автобусу, який час від часу зупинявся, його наповнювали новими затриманими. З часом і мене частково завалили тілами інших затриманих. По тому як люди (в основному молодь) важко дихали і хрипіли, не важко було здогадатись, що перед «загрузкою», їх добряче побили. Ту атмосферу яка була в автобусі описати дуже складно, та на одному характерному моменті варто зупинитись детальніше. Коли автобус зупинився в черговий раз для загрузки затриманих, то мєнти втягнули якусь жінку. Побачити її я не зміг, але дуже чітко чув як вона плакала і просила щоб її відпустили. Ця наївна жінка зверталась до мєнтовських нелюдів:

- Синочки, відпустіть!?
Не знаю, на що вона сподівалась, але коли автобус рушив ці покидьки у мундирах, почали її бити. При цьому приговорюючи:
- Что сука старая, гаваріш нє бандеровка!? А откуда у тєбя антікучмовская лістовка?!

Чим більше жінка плакала, тим сильніше мєнти реготали і били її.

Не витримавши від жіночого плачу і скигління, я зібрався силами і як можна голосніше прохрипів:

- Що ви робите, нелюди, це стара жінка!?

Почувши мої слова, мєнти полишили свою жертву і кинулись до нас. Тобто до «складених» в кінці автобусу. Важко сказати скільки б продовжувалося побиття, якби не зупинився автобус і яничарів не відкинуло вперед салону. На цій «зупинці» в автобус втягнули якесь молоде дівча. Вона теж плакала і перепитувала за що її затримали, адже вона нічого не робила, а просто йшла до подруги, і що їй всього 15 років. На що один з мєнтів прокричав їй:

- Кака я ж ти кіянка, єслі разгаваріваєшь на украінском!?

- і почав її бити. Старша жінка, на очах якої відбувалось побиття тінейджерки, не зважаючи на те, що перед цим сама була жорстоко побита, спробувала вступитись за дівча. Почала благати щоб не били дитину. Це дитині не допомогло, бо ці виродки почали бити обох. Мєнтовська нецензурщина і їх божевільний регіт, заглушував наші обурення. Жіночий стогін і плач, здається лише збуджував мєнтів до більшого насильства. Вони бачили біль своїх жертв, і їм явно хотілось цей біль збільшити, аби отримати більшу насолоду.

Раніше мені доводилось чути демагогію про те, що «наша міліція, мовляв, погано працює через низьку зарплатню, і слабкий правовий захист їхньої професійної діяльності…». Зараз я переконаний, що в разі якби тим мєнтовським покидькам платили б 150 грн не за місяць, а за день, і підвищили б їм «правовий захист», то вони б ту жінку і дівчинку-підлітка не лише побили, а й ще б зґвалтували, наспівуючи при цьому: «наша служба і опасна і трудна…». Варто наголосити, що злочин цієї жінки і дівчини полягав лише у тому, що одна мала «антікучмовскую лістовку», а друга «разговарівала на украінском». По прибуттю до Московського РВВС у м.Києві, їх обох випустили прямо завтобуса, за наказом якогось «камандіра», навіть не заводячи у відділок для оформлення протоколу затримання.

Відразу після того як прогнали жінок з автобуса, витягли з нього й мене. Біля автобусу ще раз переконавшись, що це «Ляхович», мене між рядами «бєркутят» потягли по сходах у відділок.


ІІІ

Московський райвідділок м.Київ, станом на час коли мене туди доставили, вже був наповнений затриманими. В основному це були молоді люди, більшість яких з піднятими руками стояли в декілька рядів попід стінами. Туди ж спочатку поставили і мене. Руками я змушений був опиратися в спини хлопців, які стояли попереду.

Поруч із затриманими проходжувалися екіпіровані мєнти з різних «пташиних» спецпідрозділів, наносячи при цьому гумовими палицями удари по головах затриманих. Особливо нещадно били тих, хто від втоми і болю починав зі стіни сповзати додолу.

Один з тих хлопців, що стояв переді мною, теж почав потроху присідати. Я почав його притримувати, він дещо повернувся, і я вжахнувся – це був мій молодший рідний брат Григорій… Саме в цей момент, з якогось кабінету, вискочив мєнтяра, і заволав на весь райвідділок – «Хто тут Ляхович!?». Наввіть не роздумуючи, я автоматично відізвався і повернувся обличчям до них, аби лише не встиг це зробити мій брат. До мене відразу підбігло два «спєца», і нанісши декілька ударів, потягли до якоїсь клітки. Там наручниками прикували мої руки вгорі до прутів клітки. При цьому мої ноги ледь торкалися підлоги, від чого дуже заболіли зап’ястя. Та цей біль мене турбував не довго, бо його заглушив біль в тих місцях мого тіла, куди яничари наносили удари. Оскільки простору було мало, а бажаючих нанести декілька ударів «брігадному бандеровцов» було багато, то вони заходили по троє-п’ятеро міняючись. І то при цьому не раз матюкаючись один на одного, після того як у метушні отримували удари від своїх колег, які призначені були мені.



Мій малюнок, виконаний простим олівцем на папері А4, ще в СІЗО СБУ у 2001 році.

Через якийсь час з’явилися люди-«товстолобики», в чорних довгих шкірянках. По тому як вони владно віддавали накази екіпірованим «спєцам», я зрозумів що то офіцерня. Уточнивши, що це той хто їм потрібен, «спєців» прогнали. Товстолобики в шкірянках уточнивши ще раз моє призвіще, запитали «кто по партійності?!». На що я відповів просто – «Українець!». Видно така «партійность» дуже не сподобалась товстолобикам, бо на мене посипались такі удари, що мій організм не витримав, і я почав втрачати свідомість. І тому все що відбувалось далі, я пам’ятаю лише фрагментами, і як в тумані. Жирні мєнтовськи писки нахилялись до мене і щось кричали, роззявлячи свої хижі пащі так, що видно було їхні гланди. Вони кричали, але я їх не чув. Так само, як не відчував вже болю від їхніх ударів, адже на той час я вже не відчував свого тіла. Час від часу я ніби віддалявся від всього, але мені пхали під ніс нашатир, намагаючись повернути мене до свідомості. І коли я приходив у свідомість, то мене охоплював неймовірний біль, через який в мені лунала думка: «Це все. Помилуй Господи…». А потім я знову непритомнів. Товстолобики розуміли, що недоб’ються від мене більше ні слова, і їх охоплював злий відчай, тому вони наносили удари частіше, цілячись при цьому в скроні, якоюсь палицею. В останній момент, перед тим як в очах остаточно потемніло, мені здалося що я не в Московському РВВС міста Києва, а в енкеведистських казематах на Луб’янці в Москві… Свідомість не дозволяла прийняти те, що мене катують в Україні, за те, що бачать в мені українця… (зараз би написав «фрустрація»:) )

З часом мене відчепили від решітки, і почали тягати коридорами по тілах молодих людей, які валялись прямо на підлозі. Моя голова була опущена вниз, і я бачив, як мєнтовські бєрци ковзалися по крові, яка великими плямами була по всіх коридорах і кабінетах. Це була кров тих, хто був затриманий за такими злочинними (в той день) ознаками, як вік від 18 до 25 років, і розмова українською мовою.

В одному з коридорів, мене помітили лікарі швидкої, які оглядали затриманих. Після короткого огляду, лікарі зробили укол, від якого мені стало легко і райдужно. Все що відбувалось навколо мене далі, було наче в іншому вимірі.

Чому я сказав, що по партійності «українець» - не знаю. Мабуть моїми вустами тоді говорив Сам Бог. Адже коли мене хотіли забрати лікарі, якийсь мєнтяра (може й сбушник) заявив:

- Куда!? У нєво єщьо вся ночь впєрєді!

Якби лікар не пригрозив, що офіційно перекладе всю відповідальність за моє життя на цього блюстителя порядку особисто, то я потрапив би не в лікарню – а в морг. А відповідь «Українець», була тією провокацією, яка змусила яничар зразу вказати мені всю їхню «любов» до українців, а не розтягувати задоволення від тортур на всю ніч. Пізніше лікарів до затриманих не допускали. А в цьому райвідділі я був єдиний, кого відносили до «антікучмовскіх главарєй», і щодо кого були конкретні розпорядження з СБУ. Тому мордування передбачалось довгим, якби не втручання лікарів. Воістину – що не робиться, робиться на краще.



ІV

Очікувати машину швидкої, довелось у фойє райвідділку. Поруч зі мною було ще декілька скалічених затриманих і допитаних. Оскільки допитані не могли стояти на ногах, нас саджали на стільці.

- Что оні здєсь дєлают? Ви что здєсь виставку устроілі? – спитав один зі «спєцов» у конвою, який стояв поруч з нами.
- Іх повєзут в больніцу. – відповів оди із конвоїрів.
- А-а-аа! – відповів «спєц».

Після чого підняв захисне скло свого шолома, відкривши своє обличчя неспотворене інтелектом, і нагнувшись до нас процідив крізь зуби:

- Значіт так! В больніце скажєтє: шьол, споткнулся, упал ну і такоє. Нє здумайтє там жаловаться что вас мєнти побілі, а то будєт с вамі, то самоє что с вашім Чорноволом і Гонгадзе. – після чого «спєц» самовдоволено засміявся так, ніби видав дуже розумний і дотепний жарт. А в мене все ж промайнула думка: ці слова означають, що швидку має переїхати КАМАЗ, чи нас відразу повезуть в Таращанський ліс?! А може одне й друге?! Принаймі в цій кучмівській державі, це не виглядало б як сюжет фантастичного жаху. Це звичайна буденна робота компетентних органів. Головне щоб був заказ і наказ…

По дорозі до лікарні, швидку не переїхав КАМАЗ, і нікому не відрізали голову. Та сталась інша, не менш цікава і дивна пригода. Швидка, наповнена людьми які потребують негайної медичної допомоги включно з хірургічним втручанням, була зупинена ДАІшниками.

- Что случілось? – запитав у водія один з конвоїрів, вдивляючись у темряву за вікном.
- Зараз проїде президентський кортеж. - спокійно відповів водій швидкої.

По його тону можна було зрозуміти, що для нього така подія звичайне явище. А й справді, хіба варті чогось життя вмираючих у швидкій, коли на карту поставлено життя всіма любимого президента?
За декілька хвилин, повз швидку проїхала колона темних іномарок, у супроводі численної охорони. В одній з іномарок сидів «гарант», який після тяжкого трудового дня їхав відпочити, у одну зі своїх заміських резиденцій. Так близько один від одного в цей день ми були вдруге. І в друге очікувати доводилось мені, навіть не зважаючи на те, що на цей раз мені було необхідне термінове хірургічне втручання, адже з відбитою селезінкою лишались лічені години на життя.

В перше, в цей день, так близько один біля одного, ми були біля пам’ятника Шевченку, близько восьмої ранку. В той час як «гарант» мов переляканий пацюк, ховаючись за кущі, пробирався до пам’ятника, я був серед молоді, яку мєнти відтісняли кийками від Кобзаря. Молодь тримала транспаранти з написом «Правди!», і теж саме вигукувала. І кучмівські яничари-мєнти, дали їм «Правди». Дали стільки тієї «Правди!», що в багатьох від неї стався струс мізків. А ще «Правда» віддавалась болем нирок, і розтікалась українською молодою кров’ю на мєнтовських палицях і щитах. В цей знаменний для кожного українця день, кучмівська влада як ніколи була щедрою на відвертість. Кожен зміг взяти тієї правди стільки, на скільки вистачало мужності і здоров’я. По великому рахунку не важливо хто скільки отримав тієї «Правди», головне що кожному вистачить її на все життя. А от хто і що з тією «Правдою» робитиме – залежить від кожної людини особисто.

Я зі своєю часткою тієї «Правди», поломаними ребрами, черепно-мозковою травмою і травмованими внутрішніми органами сидів у швидкій, яка із включеними мигалками стояла на узбіччі. Витерши із очей кров, я вдивлявся у віддаляючийся «кучмовоз» і думав:
- це ж треба, два рази за один день довелось сперечатися за перевагу у пересуванні з «гарантом», вибраним з 50 млн! Світ дійсно тісний, і рано чи пізно один з нас двох має бути витиснутий. А поки що «гаранта» чекала м’яка постіль, а мене холодний і твердий операційний стіл. Та я ні за що не помінявся б з ним місцями.


V

В приймальному відділенні лікарні швидкої допомоги, було людно як на вокзалі. Мене завели в кабінет і посадили на кушетку. Вибравши момент коли конвоїри вийшли, я попросив медсестру середнього віку, яка записувала мої дані, щоб вона зателефонувала по запропонованому мною номеру телефону, і повідомила де я знаходжусь. Спочатку мене дуже здивувало, як вона жахнулася від мого прохання, показуючи всім своїм виглядом, що ніколи цього не зробить. Вона дивилась на мене такими очима, наче я їй запропонував вчинити якийсь злочин. В мене в голові був туман, і тому я не відразу усвідомив, що вона мене вважає як мінімум затриманим п’яним хуліганом, а то й взагалі злочинцем, адже мене привели під конвоєм. І тоді мені довелось сказати їй, що я не злочинець, а «революціонер», затриманий за участь в антикучмівській акції. Після цих моїх слів, з її обличчя почала сходити гримаса огиди і почав вимальовуватися подив та зацікавленість. І вже через мить, вона змовницьким тоном швидко прошептала
- Давай номер телефону…

В той час як вона швидко записувала номер телефону, я дивився на цю жінку замучену (як і кожну пересічну українку) побутовими проблемами і розумів, що в кожній людині живе романтик, і тільки сіра буденність вбиває в людях віру в те, що можна щось змінити на краще. Люди просто скучили за романтикою в реальному житті, не пересікаючись в буденності з борцями і заколотниками які здатні на самопожертву.

Через деякий час, кабінет знову наповнився конвоїрами. А ще з’явилися лікарі. Під час обстеження лікар почав натискати на самі болючі місця, від чого я знову ледь не втратив свідомість і шокувався. В очах знову почало сильніше мутитись, і в якусь мить мені навіть привиділось, що лікар це переодягнений мєнт, і що я взагалі в якійсь мєнтовській спец-лікарні. Саме тому, після того як лікар повідомив, що в мене відбита селезінка, і що мені необхідна термінова хірургічна операція – я почав відмовлятись. Його аргументи що мені залишилось жити максимум півтори години, на мене теж не справляли ніякого враження. Я навідріз відмовлявся лягати під «мєнтовські ножі», до того часу, поки мене не переконали що це звичайна лікарня, та й сили мене швидко покидали, і я вже геть був виснажений.

Саму операцію я пам’ятаю погано, хоч і робили її без наркозу. Пригадую як прийшов до тями, від болю і печії, лежачи на лікарняному ліжку. В палаті було темно, і лише крізь відчинені двері, з коридору проникало трохи жовтого світла. Це була звичайна лікарняна палата на шість чоловік, і крім мене там спали ще четверо хворих. Я спробував піднятися, але це зробити було тяжко, адже біль охоплював все тіло. Піднявши простирадло, я побачив, що повністю голий, а із мого живота торчить якась трубка, по якій стікає кров, у прив’язану до неї резинову медичну рукавичку.

Сціпивши зуби, я все ж таки піднявся, і обмотавшись простирадлом, як грек тунікою, притримуючи дренаж, що торчав із живота, почав підходити до дверей. Це давалось не просто, і я був зігнутий в три погибелі. Та все ж досягнув мети, і виглянув на коридор. Там було порожньо, і тоді я гукнув медсестру. За деяку мить з’явилось декілька медсестер, а з часом заспаний конвоїр. Мене почали вмовляти щоб я приляг і більше не вставав, бо мені не можна цього робити після перенесеного хірургічного втручання. Я пояснив, що хотів лише води, бо дуже сушило. Та замість води, якої як виявилось мені теж не можна, мені щось вкололи, і я знову заснув.


VI
Щойно відкривши очі зранку 10 березня 2001р., я зрозумів, що в цій палаті я в центрі уваги. Хворі шептались зі своїми родичами, які прийшли їх відвідати, і з цікавістю розглядували мене. Розпитавши де знаходжусь, попросив конвоїра аби покликав когось із медперсоналу, щоб дали мені знеболююче, бо все тіло охоплював біль. Того ранку я отримав знеболююче останній раз, бо потім відмовлявся від нього, аби не звикати.

Помітивши що після уколу я дещо оживився, хворі і їх відвідувачі почали розпитувати, що зі мною сталось. З їх запитань я зрозумів, що Києвом ширилися чутки про ціле «збройне повстання», яке не вдалося. Власне людей не цікавило яке то було «постання», їх цікавило більше чому воно не вдалося. Всі співчували мені, і злостиво косилися на мого невиспаного конвоїра, працівника Московського РВВС. А коли почали сипатись слова типу «кати» і «фашисти», конвоїр не витримав і почав виправдовуватись, що не має жодного відношення до тортур у відділку. І що весь той бєспрєдєл влаштували «спєци» із різних «пташиних» підрозділів МВС. А їх лише примушували писати рапорти, і складати протоколи на затриманих, для адмін-арештів. В яких вони писали, що «бачили» як затриманні нецензурно висловлювались, або «дебоширили». Хоча насправді в той день вони бачили тих затриманих лише в своєму райвідділку після тортур. І взагалі він (конвоїр) всією душею теж на стороні антикучмівської опозиції.

Скориставшись моментом коли конвоїр прикипівши очима до ніг молодої медсестри поплівся за нею з палати, я попросив у однієї з відвідувачок мобільний телефон. Та взявши в руки мобільник, я зрозумів, що не пам’ятаю жодного номеру телефону, крім домашнього до батьків. Туди дзвонити я не міг, адже не знав де мій молодший брат, і що з ним. В той час доля брата, не давала мені спокою. І тому треба було видзвонити тих, хто може трохи прояснити цю ситуацію. Всі номери телефонів, які потроху почав згадувати, не відповідали. Кругом була стандартна фраза «абонент знаходиться поза зоною досяжності». Тому я припустив, що всі ці люди, скоріше всього як і я заарештовані. Зрештою додзвонився до хлопців у Рівне, яким в двох словах повідомив що зі мною, і де знаходжусь, аби вони переказали цю інформацію потрібним людям в Київ.

Ще до обіду до мене почали приходити відвідувачі. В основному це були незнайомі мені, знайомі моїх знайомих, і батьки моїх знайомих, частина яких на той час самі знаходилися у райвідділках, по всьому Києві. Конвоїр з ранку так був наляканий «народним гнівом», що пропускав до мене всіх. Для цього достатньо було назватись моїм «родичем», «братом», «сестрою», або навіть майбутнім «тестем» чи «тещою». З коротких розповідей моїх «нових родичів», я дізнався про тотальні арешти патріотичної молоді в Києві. Про безчинства влаштовані мєнтовськими спецами в офісі УКРП Степана Хмари, на Димитрова 6., де було заарештовано багато членів УНА-УНСО, і про безпредєльні арешти студентів на залізничному вокзалі Києва. Розмах мєнтовських репресій не мав меж, тому й звався він – «бєспрєдєл». Але доля мого молодшого брата залишалася невідомою.

Близько обіду в палату прямо увірвалися Юрій Тима, Таня Чорновіл і Степан Хмара, в супроводі журналістів. Бідолашний конвоїр забився в куток, закриваючи обличчя від камер журналістів. Степан Ількович з ходу почав зривати з мене простирадло, аби представити журналістським об’єктивам мій порізаний живіт, і понівечене побоями тіло. Передчуваючи, що Хмара з ходу може оприлюднити не лише мій живіт, а й інші інтимні місця (оскільки я був навіть без нижньої білизни), мені довелося вхопитися за простирадло, і що сил його утримувати. Таке протистояння визвало в мене сміх, і я пояснив Ільковичу щоб він був акуратнішим. Саме момент коли я посміхався, показали по телебаченню, і його побачили мої батьки в новинах. Для них це було «deja vu», адже після тортур в Рівному 23 січня 2001р, вони теж дізнались про мою долю, з теленовин, побачивши репортаж з лікарні.

Поки журналісти знімали і брали інтерв’ю в лікарів, я дізнався що мій брат з черепно-мозковою травмою теж знаходиться в одній з київських лікарень під конвоєм. Де саме на той час ще не знали, але обіцяли як найшвидше дізнатися.

(це приблизно 1/3, з написаного в Лукянівці у 2002 році. Далі йшло про доправлення в СІЗО СБУ і перші тижні перебування в ньому)

P.S.
Сьогодні в мене ночував мій земляк-посправник по "9 березня", Володимир Горощук. Він приїхав в Київ на 10-ту річницю,і привіз із собою картину, намальовану кульковими ручками на простині СІЗО. Намалював ту картину ще один наш посправник-політвязень, нині вже покійний Василь Назар. Василь був інвавлідом, і як ще двоє молодих хлопців, після перенесених в кучмівських катівнях фізичних і психологічних тортур не дожив навіть до 10-ї річниці. Царство Небесне хлопцям. Ганьба тим, які їхніх катів таких як герасименки, савченки, воліки - в часи "помаречевої" влади робили заступниками Голови СБУ, зам-міністрами МВС, підвищували до рівня суддів апеляційного суду і т.д.

Картина виглядає так:



Картина намальована Василем Назаром

А це Володимир Горощук, якому "інтелектуали" з КДБ-СБУ кучмівського періоду, приписували "клічку" - "Вован", і це було "доказом конспірації злочинного угрупування":) Володимир попросив щоб фото включало в себе різні ракурси:



Політв'язень Володимир Горощук - сьогодні.

Володимир мене вговорював піти з ним до пам`ятника Шевченку, щоб сфотографуватися на історичному місці з іншими посправниками. Та я відмовився, не лише в силу певних сімейних обставин, але й тому, що потім на тих спільних фото, деякі з наших колишніх посправників непогано зароблятимуть, паразитуючи на сентиментах людей до тих подій... Тому користуючись нагодою, хочу всіх застерегти, що не має жодної "спілки" чи індивідумів (навіть якщо то реальні наші посправники-політвязні!) яким би було делеговане право, "збирати" якусь "допомогу" політв`язням "9 березня" чи їх сім'ям. Памятайте, що Ви даєте кошти конкретно тим особам які до Вас звернулись, а не політв`язням взагалі!

А головне, давайте не до тягувати коли антиукраїнський режим знову хапатиме патріотичну молодь сотнями і тисячами... давайте зупиняти їх вже зараз, доки вони мордують лише десятки. Тому першим Вашим внеском, може бути будь-яка допомога політв'язням яких мордують в Запоріжжі!

Христос посеред нас!
Слава Україні!

http://maidan.org.ua/static/mai/1299767358.html