Путіну подарували українську церкву

Митрополит Володимир остаточно припинив керувати  УПЦ МП. Лікарня стане для нього місцем своєрідного «домашнього арешту»  

 Церква в Україні давно припинила бути церквою — вона частина великої політики і машини із заробляння грошей. Власне церковного в ній майже не залишилося, окрім, звичайно, атрибутів. Тому те, як вчинили «святі мужі» зі своїм настоятелем Володимиром Сабоданом, навряд чи може викликати в когось здивування. Настоятеля УПЦ МП де-факто поставили до відома, що йому більше не дозволено розв’язувати будь-які церковні питання. Спроба Сабодана відмінити чергове напівлегітимне (в очах величезної маси вірян) засідання Синоду привела до того, що Синод був проведений, праву руку Сабодана Олександра Драбинка з Синоду вивели з формулюванням «за внесення смути», а відносно самого владики було прийнято просто вишукано-знущальне рішення «продовжити молитися за його здоров’я». На цьому тлі слід відзначити два моменти: по-перше, повне невтручання з боку Банкової, яка мала б розуміти, що від цих процесів багато в чому залежатиме і політична карта країни. І, по-друге, глибоке мовчання патріарха Московського Кирила, який в останні роки по три-чотири рази їздив до України і виступав з набагато менш вагомих приводів. Тобто можна не сумніватися, що відсторонення Сабодана повністю узгоджене з Кирилом, який фактично почав кастинг на нового керманича УПЦ МП. У результаті сьогодні в УПЦ МП утворився тріумвірат друзів-опонентів, кожен із яких вірить, що очолить церкву. Майбутніми владиками себе бачать настоятель Лаври Павло, Одеський митрополит Агафангел і митрополит Донецький Іларіон. Щоправда, Москва може мати зовсім інші плани.

Останнім часом у пресі з’явилося багато розмов про те, що Володимир Сабодан був автокефалістом, що він хотів розширення автономії церкви і т.д. Насправді ці розмови навряд чи мають під собою аж надто реальне підґрунтя. За всі роки правління він запам’ятався поміркованою політикою, лавіюючи між крайніми москвофілами і поміркованими українцями. Сабодан, до прикладу, так і не зміг свого часу перевести настоятеля Лаври Павла в якусь другосортну єпархію, хоч і пробував це зробити. Він не зміг звільнити Агафангела, хоча й дуже хотів. Він, зрештою, не наполягав на тому, щоб РПЦ нарешті затвердила статут УПЦ МП, який юридично закріпив би відносну автономію, яку зараз має УПЦ МП. Іншими словами, всі ці роки він пробував іти між крапельками, так і не наважуючись на будь-які не те що різкі кроки, а навіть на кроки, які можна було б вважати помірковано-різкими. Щоправда, тут слід зазначити, що без підтримки української влади він цього зробити б не міг. При Кучмі був невеликий період, коли екс-президент почав задумуватися над утворенням автокефалії. Як кажуть, причиною стала одна зустріч керівників кількох держав, які прибули зі своїми церковними ієрархами. Тоді Сабодан після недовгих розмислів став не поруч із Кучмою, а поруч із керівником Росії. Проте гнів Леоніда Даниловича був недовгим — почасти його погасила вірянка УПЦ МП Людмила Кучма, а потім почався кольчужний скандал, справа Гонгадзе — і Кучма почав шукати підтримки у Росії. Ющенко міг би розпочати гру на створення автономної церкви, але тут завадили амбіції «набожного брата» Петра, котрий, як кажуть у кулуарах, сам мріяв очолити цей процес. При Януковичі, з його наївно- примітивістичними поглядами на церковну світобудову, у Сабодана шансів не було. Тим більше що головним по трапезах у столиці завжди був настоятель Лаври Павло.

Та повернімося до перевороту в УПЦ МП. На сьогодні можна впевнено говорити, що головна війна ще не розпочалася. Тріумвірат, знаючи про тяжкий стан настоятеля, зараз займатиметься зачисткою всіх неугодних. Уже сьогодні відбуваються зустрічі «емісарів» із тими, хто сумнівається, і наразі вже видно, що ніякого серйозного спротиву не буде. Перш за все, тому, що немає держпідтримки. Але «зачистка поля» — це лише перший етап спецоперації. Другий етап набагато складніший і небезпечніший. Адже завдання московського патріарха і «українського тріумвірату» прямо протилежні. Головна задача української сторони — перемогти суперника і стати новим настоятелем УПЦ МП. Головна задача Кирила — поставити людину, яка зможе не лише придушити будь-які автономні рухи в Україні (ієрархи мають призначатися в Москві, і ніяких призначень у Києві бути не може), а й потім зуміти розпотрошити Київський патріархат після смерті патріарха Філарета. Іншими словами, в Москві дали карт-бланш усім трьом «зачинщикам смути», проте гарантій не отримав ніхто. Зрештою, в Москві прекрасно розуміють, що тріумвірат зачистить територію так, що потім, хто не був би призначений із Білокам’яної, ніяких бунтів ієрархів не буде.

На цьому тлі більш ніж дивною видається позиція Банкової і особисто Президента. Адже протягом наступних кількох місяців можуть відбутися тектонічні зсуви в офіційній церкві «біло-голубої» влади. Більше того, ця церква, яка досі не номінально, а реально багато в чому залежала від офіційного Києва, тепер повністю залежатиме від Москви. В тому числі й фінансово, після того як зміниться система розподілу податей.

От тільки на виборах ієрархи консультуватимуться не з Банковою чи обладміністраціями, а безпосередньо з емісарами Москви. І якщо найближчим часом церковникам буде сказано відкрито підтримати російські партії — вони активно агітуватимуть за «Русский блок» чи «Родину». Чи, точніше, найближчим часом церковники доб’ються закону про повернення майна і почнуть шантажувати владу: Або ви забираєте у Київського патріархату Володимирський собор і віддаєте нам, або ми вас не підтримаємо.

Безумовно, слід зазначити, що тут змальована дещо спрощена картина того, що відбуватиметься. Але вже зараз можна чітко говорити про те, що Янукович «без жодного пострілу» подарував Путіну один із головних ідеологічних інструментів. А віддавши росіянам остаточну владу над церковниками, Банкова фактично дарує свого виборця Володимиру Путіну або, точніше, його ідеологічній машині.

Вадим Деинсенко