Особистість проти Системи

Ще 6 грудня 1971 року в Одесі було заарештовано мікробіолога Ніну Строкату–Караванську, її посправник поет Олекса Різників сидів уже від 11 жовтня. Словом, список сягнув понад сотню осіб.

Добош після належної «обробки» показав, що зустрічався у Львові та в Києві і «обмінявся інформацією» з кількома шістдесятниками. Примітивна авантюра зі «шпигунськими» пристрастями закінчилася його прес–конференцією 2 червня, ретельно опрацьований звіт про яку республіканське телебачення показало 5 червня, а газета «Радянська Україна» опублікувала старанно зредагований звіт під назвою «Українські буржуазні націоналісти — найманці імперіалістичних розвідок: прес–конференція в Києві». Після неї Добоша «видворили» із СРСР. На першій же прес–конференції він відмовився від свідчень, які дав під погрозами в слідчому ізоляторі КДБ та перед журналістами в Києві.

Нікого із заарештованих українців не звинуватили в жодному «шпигунстві» чи «зраді батьківщини» — лише в «антирадянській агітації й пропаганді» (ст. 62 КК УРСР), що виявилася у розповсюдженні критичної щодо існуючого ладу літературі «самвидаву».

І жодна з вищезгаданих газет досі не вибачилася за наклеп.

А за тими арештами стояли сотні обшуків, тисячі людей були стероризовані викликами у КДБ та допитами.

Це справді не були ані підпільники, ані якимось чином організаційно пов’язані між собою люди (окрім трьох згаданих локальних юнацьких груп). Їхні осередки діяли на основі міжособистісних стосунків. Та коли докупи сходиться так багато таких талановитих, розумних, славних людей, то щось із цього мало бути, сказав якось Євген Сверстюк. Уже фактично існувала інфраструктура виготовлення та розповсюдження позацензурної літератури — самвидаву, особливо з появою 1970 року машинописного журналу «Український вісник» (редактор В. Чорновіл). Євген Пронюк ще 1964 року поширив анонімну статтю «Стан і завдання Українського визвольного руху (неповні тези для обговорення)», де пропонував розглянути питання про створення підпільної політичної організації. Ідея не була підтримана середовищем шістдесятників, бо це означало б швидке викриття, закриті судові процеси зі смертними вироками, посилення реакції.

У самвидаві шістдесятників прямо не ставилось питання про зміну державного ладу, про вихід України зі складу Союзу РСР. Це був рух просвітницький, який ставив за мету пробудження національної свідомості та подолання страху, посіяного репресіями минулих десятиліть. Але, діючи в рамках існуючої системи, шістдесятники відновлювали суму соціально–психологічних якостей інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. У цьому середовищі панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Воно об’єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України, про яку вголос не говорили, але мали на увазі, уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи. Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала — відроджувалась Особистість.

«Ти знаєш, що ти — людина?» — спитав Василь Симоненко ще на початку 60–х. Культурницькі вимоги Особистості неминуче переростали в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніальне становище було основною причиною нищення української культурної самобутності. Поезія Василя Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: «Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ». Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти Особистостей, які вже здатні були розгорнути великий національно–визвольний рух. Це розуміла й колоніальна влада — і з її точки зору удару по шістдесятниках було завдано дуже вчасно.

Український самвидав перетинав кордони. Він звучав по радіо «Свобода», виходив іншими мовами. Він розхитував імперію, яка вже не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом і мусила втягуватися у процес «відпруження».

28 червня 1971 року ЦК КПРС ухвалив секретну постанову «Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів», яку через місяць продублював ЦК КПУ, додавши «місцевого матеріалу». Затівався «ґенеральний погром». Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 року постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху розіграли цей примітивний детектив зі «шпигунськими пристрастями»...

Майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець — сiм років ув’язнення в таборах суворого режиму та п’ять років заслання — й етаповані за межі Батьківщини — у Мордовію та Пермську область Росії, потім на заслання в Сибір та в Казахстан. Найупертіші були запроторені до психіатричок (Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Борис Ковгар, Михайло Якубівський, Ганна Михайленко...).

Фізично розгромивши шістдесятників, Москва розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи цілковито ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та журналів, політичні чистки. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства. Вони перестали вчити своїх дітей української мови. Ще одне таке покоління — і рятувати Україну вже не було б кому і не було б для кого...

Суспільна атмосфера після арештів 1972—73 рр. була гнітючою. Поодинокі спроби протестувати проти арештів присікалися щонайжорстокіше. Так, перекладач Микола Лукаш запропонував ув’язнити себе замість Івана Дзюби. Йому пригрозили психіатричкою і перестали публікувати його переклади. Філософ Василь Лісовий 5 липня 1972 року подав до ЦК КПУ «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України», який закінчувався так: «Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується «справою Добоша», після подання цього листа я безперечно опинюся в числі «ворогів». Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а «справа Добоша» — це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така «справа» дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи — ось чому прошу мене також заарештувати і судити».

Наступного дня його «прохання» було задовільнене. Зі стосом нерозкладених машинописних відбитків листа, призначеного для розповсюдження (близько 100 примiрників), 6 липня був заарештований Євген Пронюк, 5 березня 1973 року в цій справі заарештований Василь Овсієнко. Василь Лісовий за лист на захист заарештованих дістав сiм років ув’язнення та три роки заслання.

Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи (відома «чистка» академічних інститутів: Михайло Брайчевський, Олена Апанович, Олена Компан, Василь Скрипка, Микола Роженко, Світлана Кириченко, Ярослав Дзира, Сергій Кудря та ін.). Інших викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або вiдраховували з інститутів, їм закривали будь–які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20–х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60–х — задушеним. Хто хотів вижити — мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Іван Дзюба, Василь Захарченко), ще хтось — писали криводушні пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних «українських буржуазних націоналістів — найманців іноземних розвідок», вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші — надовго йшли у «внутрішню еміґрацію» (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук) або й справді еміґрували в Росію (Лесь Танюк, Павло Мовчан).

Назагал же покоління шістдесятників не осоромило свого козацького роду. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними. Тут слід віддати належне КДБ: він добирав у концтабори — на цю новітню Січ Запорозьку — високоякісні кадри.

Шістдесятники продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи заяви й протести, які вислизали з неволі і звучали по радіо «Свобода», голодівками й страйками борючись за статус політв’язня, захищаючи свою людську гідність — а отже, й честь цілої нації. Зокрема, з ініціативи «зеківського ґенерала» В’ячеслава Чорновола ми відзначали 12 грудня День українського політв’язня голодівками і протестами. Нас підтримували політв’язні інших національних громад — литовці, вірмени, євреї, російські демократи, старше покоління політв’язнів — повстанці, які чесно і мужньо досиджували свої 25–літні терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців. Термін «в’язень сумління» набув справжнього змісту: кожен міг вийти на волю, потоптавши власне сумління. Шістдесятники заслужили моральної підтримки демократичного світу. Через них світ довідався про Україну, яка бореться, — і став їй допомагати. Адже світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами.

Це шістдесятники, а через 5 років після їх арешту Українська Гельсінкська Група, у час краху світової колоніальної системи поставили українське питання у контекст протиборства тоталітарного СРСР і демократичного Заходу — і разом з іншими чинниками подолали Імперію зла, здобули свободу і незалежність. Ще 1981 року відомий американський дослідник політичної думки Іван Лисяк–Рудницький відзначив: «а...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше».

Ці останні слова стосуються Тебе, молодий сучаснику. Чи скористаєшся Ти здобутою свободою, чи готовий Ти прийняти естафету особистого прямостояння і самонаповнення України українським змістом?

Бо нинішня влада пропонує Тобі жити в Україні — але без України...

АНОНС

14 січня 2012 року о 18–й годині в Київському міському будинку вчителя (вул. Володимирська, 57) розпочнеться Свято Різдвяних Василів, де пом’янемо не лише Василів — Стуса, Симоненка, Чумака, Еллана–Блакитного, які народилися в ці Різдвяні дні, а й згадаємо про події 40–річної давнини. Буде вручена премія імені Василя Стуса відомому правозахисникові й видавцеві Євгенові Захарову з Харкова, який представить третю частину «Міжнародного біоґрафічного словника дисидентів. Україна»; історику зі Львова Володимиру В’ятровичу за книжку «Історія з грифом «секретно»; поетесі Ірині Жиленко за книжку спогадів «Homo Feriens». Вестиме вечір Євген Сверстюк, який був заарештований саме 14 січня пам’ятного року Божого 1972–го.

http://www.umoloda.kiev.ua/number/2010/163/71564/