Кривий шлях до «Великого діалогу»

породив безліч вторинних явищ, ситуацій і симулякрів, означився на житті багатьох українських родин, товариств, політичних партій, наукових згромаджень, освітніх закладів, мистецьких тусовок, ідейних напрямів і трудових колективів. На цей «рамковий» (стратегічний, фундаментальний) розлом додатково наклалися ще й «внутрішньоцивілізаційні» (більш локальні, але від того не менш гострі) конфлікти-«тріщини». Такі, до прикладу, як конфлікт між імперським дискурсом і національними дискурсами в межах «П-масиву» та конфлікт між ліберальним і правоконсервативним дискурсом в межах «ЗЄ-масиву».

Саме в такій ситуації Українська суб-цивілізація (яка була і продовжує бути об’єднаною – попри всі розломи і конфлікти – певною територією мешкання, спільною історією, мовою, етнічними і мистецькими традиціями та менталітетом плюс «народницьким проектом» ХІХ ст., про який мова піде нижче) почала затверджувати себе в якості самобутнього, титульного (в кордонах держави) «цивілізаційного топосу». Головне конфліктне «вістря» цього затвердження було спрямоване супроти імперського дискурсу, а, відповідно, проти його потенційного (у 90-ті роки) носія – Російської суб-цивілізації в межах цивілізаційного «П-масиву».

Тепер, коли пройшло два десятиліття, ми вправі підвести проміжний підсумок. Він невтішний. Означене затвердження Української суб-цивілізації не відбулося. Попри окремі екстенсивні досягнення, вона й досі не володіє ані принциповими атрибутами ані фундаментальними ознаками титульності і самобутності навіть в межах тої держави, котра на офіційному рівні виступає як суспільно-політична форма цієї суб-цивілізації і «підтверджує» цю свою місію синьо-жовтим прапором, тризубом, гімном, Пересопницьким Євангелієм та єлейно-державницькою картиною у фойє зали засідань Верховної Ради.

На побутовому рівні (й на рівні «політичної вулиці») ця сумна ситуація зазвичай означена розмовами про те, що «ми живемо в Україні без України», «окупація триває» тощо.

Виникає питання: чому ж так вийшло? Простої відповіді, на жаль, немає. При першому аналізі на поверхню спливають принаймні чотири стрижневі причини:

1. Носії самосвідомості Української суб-цивілізації (інтелектуали, митці, освітяни, науковці, дисиденти, речники діаспори) вибрали неправильні інструменти (мотиваційні, просвітницькі, культурні «опорні сигнали») у цивілізаційному «великому діалозі» з реальною господарською елітою, локальними елітами великих міст-мільйонників і з першими поколіннями пострадянських технократів (себто, іншими словами, з директорами заводів, підпільними «цеховиками», провідною інженерно-конструкторською верствою, військовими, правоохоронцями, колишніми комсомольськими функціонерами, які пішли у бізнес, з перспективною російськомовною молоддю). Причина: Українська суб-цивілізація в 90-ті роки була переважно сільською, до міста вона відносилася вороже і в принципі не була готова до конструктивного діалогу з містом.

2. У той момент, коли закладалися основи стосунків держави і великого бізнесу (1992-1998), в межах Західної України (ЗЄ-масиву) не виникло жодної місцевої великої фінансово-промислової олігархічної групи, на фундаменті якої могла б формуватися справжня (а не опереткова) орієнтована на Європу політична сила. Всі олігархічні групи (й, відповідно, усі ресурсні центри формування влади в нашій державі) сформувалися в межах цивілізаційного «П-масиву». Галичина (репрезентант «ЗЄ-масиву») опинилася без інструментарію для ефективного впливу на процеси формування Української держави. Грубо кажучи, «принципові гроші» опинилися в руках людей, світоглядно, культурно і ментально орієнтованих на Російську суб-цивілізацію, а не на Українську.

3. Переоцінка представниками Української суб-цивілізації впливу Заходу (корінного «ЗЄ-масиву») на процеси в Україні також спричинилася до поразки. Згідно з давніми українськими політичними міфами, Захід буцімто є принципово зацікавленим у «відриві України від Росії», як гарантії того, що мілітарна Євразійська імперія ніколи не відродиться як геополітична сила, здатна загрожувати Європі і США. Цей міф не витримав випробовування часом. Виявилося, що Захід не є достатньо однорідним (в першу чергу у актуальному в наші дні корпоративному форматі) щодо настільки категоричного й прямолінійного бачення своїх інтересів. Окрім того, міжнародна ситуація змінилася і примара Євразійської імперії перестала бути «провідним жахом» західних політиків і обивателів.

4. Вичерпався «український народницький проект», який здійснювався (до революції – під пильним наглядом світового масонства) від доби «Руської трійці» і Тараса Шевченка аж до часів «шістдесятництва». Цей вичерпаний проект не було замінено рівноцінним постмодерним. Доки «народницький проект» працював, він у своєрідний спосіб протистояв актуалізації «розлому Гантінґтона». Але час йшов і в постмодерній реальності кінця ХХ – початку ХХІ століття (в умовах того, що Т.Фрідман свого часу назвав «Глобалізацією 3.0») «просвітянські» принципи, методи і методології перестали працювати. Блискучі (хоча й різнорідні) приклади вичерпання народницьких практик: провал спроб «реставрації» архаїчного правопису 1929 року і фактична бездіяльність різноманітних фінансованих державою «етнічних» та «оперетково-козацьких» згромаджень. До певного часу виглядало, що постмодерністським «спадкоємцем» народницького проекту стане «помаранчевий проект 2004 року», але так не сталося. В цьому випадку – чітко за Геґелем – маніфестальна форма не знайшла відповідного суспільно-політичного змісту і швидко деградувала.

 Детальний аналіз усіх чотирьох заявлених причин виходить за межі даної статті. Спробуємо розібрати лише першу(і, частково, четверту) з них. У 90-их роках в Україні було лише одне велике україномовне місто – Львів. При цьому виникають сумніви, що тоді у Львові існувала повноцінна урбаністична (міська) україномовна цивілізація, уякій народжувалися б власне культурно-цивілізаційні «українські змісти», адекватні глобальним настроям і процесам, які мають місце в сучасній епосі.Скоріше, тодішній україномовний Львів формували прибульці – вчорашні селяни, а незначні «вкраплення» недобитих корінних мешканців довоєнного Львову не робили погоди у Місті Лева. Вони перебували (й досі перебувають) на маргінесі,особливо в політичному форматі. У переважної більшості селян, які заселили Львів у 40-90-их роках ХХ століття, не проявлялося бажання стати мешканцями міста. Навпаки, вони «де-факто» принесли до міста свою сільську цивілізаційну домінанту (принесли її функційно і оречевлено  – як цілісний побутовий світ). Ця домінанта проявляла себе комплексом певних ознак: вузьким («здоровим») прагматизмом, сільськими побутовими смаками, надмірним вживанням алкоголю (при тому не вина і коньяку, як у європейських містах першої половини минулого століття, а горілки, самогону), грандіозними витратними весіллями, поведінковим та інтелектуальним конформізмом тощо. Ще виразнішою ситуація була у Тернополі та Івано-Франківську. Там сільська домінанта переформатувала навіть архітектурне обличчя цих міст. Всі інші великі міста України українськими практично не були. Тому, коли після формального окреслення атрибутів державності виникла необхідність «великого діалогу» між Українською суб-цивілізацією та реальними (й переважно російськомовними) елітами великих міст Центру, Сходу і Півдня, замість цивілізаційної пропозиції свідомі українці почали здійснювати (у кращих традиціях «одномірних» сільських прагматиків) такий собі «культурний наступ». При цьому його стратеги і  олководці (здебільшого вихідці із сіл з кандидатськими та докторськими дипломами) наївно вважали: достатньо встановити адміністративні рамки українізації (таких як державна мова, зовнішня символіка, «козакофілія» у шкільних підручниках) і сам процес перетворення Неукраїни в Україну піде автоматично. Цей міф також не витримав випробовування часом.Великі міста з їхнім віковим культурним укладом наші «культурні хрестоносці» намагалися «перекодувати» на селянський спосіб мислення (чомусь вперто ототожнюючи його з «правдиво українським»), але місто не дало перетворити себе на сервісно-торгівельний додаток до хутора. Місто не схотіло обміняти технології і модерні свободи на старосвітський субстрат «духовності». Воно відторгло і висміяло новітніх «хлопоманів».  

З одного боку, «хлопоманія» (одна із складових народницького дискурсу) увійшла в конфлікт з так само вузько прагматичним совковим міським жлобством, яке побачило в «неотрипільських» ідеалах спробу нової комуністичної зрівнялівки, але вже під іншим прапором. З іншого боку, «культурний наступ» з боку Української суб-культури здійснювала не традиційна самобутня сільська цивілізація, а цивілізація села «яке вигибає» (за влучним словом Мартовича), села на стадії розкладу, села, духовно-цивілізаційні основи якого вже були зруйновані по перше, модернізацією, а, по друге, радянською колгоспною системою. У російськомовних містах у відповідь на «культурний наступ» українства відбулася ніким не передбачена (й досі мало досліджена культурологами) мобілізація «совкового» культурно-цивілізаційного ресурсу. Радянсько-ностальгійні «старые песни о главном» вступили у культурний синтез (переважно стихійний) з православними та консервативними ідеологемами, породивши прийнятну основу для теперішніх концептів на кшталт «Русского мира». Цей новий культурно-цивілізаційний субстрат пережив вже кілька «мутацій» і швидко мутує далі, в бік більш стійкої (православно-містичної) форми свого існування. «Великий діалог» з представниками цього субстрату буде важким в силу його підставової ворожості до більшості фундаментальних українських культурних міфологем.

Віковічне селянське прагнення справедливості

Існують також й глибші причини поразки «культурного наступу» Української суб-цивілізації, які криються у специфіці селянського світогляду. Всі селянські культури світу об’єднує спільний ідеал. Селянин за жодних обставин не погоджується, що хтось окремий має право багатіти швидше за громаду. Нехай краще усі лишаються бідними. Збагачення євроатлантичних народів почалося саме з подолання цього уявлення про соціальну справедливість. Ще триста-чотириста років тому тамзникла класична сільська община, відповідно відбулася модернізація свідомості. 

Почалося ХХІ століття, але більшість українців (як не дивно, рівнозначно і в «П-масиві» і в «ЗЄ-масиві») залишається в межах старосвітського общинного мислення. Бідність толерується, успіх вважається непокараним злочином. Зазвичай прийнято казати про тотальну «заздрісність», котра буцімто притаманна «нашим». Насправді міф про «жабу-душительку» є лише міфом. Коли Іван уночі не спить, молячи Всевишнього, щоби у Василя корова здохла, його мучить не заздрість. Йому не дає спати віковічне селянське прагнення справедливості, міцно вмонтоване у найглибші, найфундаментальніші структури його психіки. В його бажанні звучить заклик тисячоліть. Голоси незліченних предків, які переживали цей світ в общині, через общину і завдяки общині.

Народна традиція стверджує: багатство не має праведної основи. Цю істину стверджують дитячі казки, де багатій обов’язково є товстим негативним персонажем. Цю істину підкріплює класична література з її сентиментальною «народністю для бідних». На цій істині успішно паразитують політики всіх видів і кольорів – від крайніх правих до дворових лідерів з кухонними портретами Сталіна. Ця істина колискова, всмоктана з молоком і першим словом. Можна піддати її сумніву. Її можна системно критикувати. Але «вишкрябати» її зі свідомості неможливо. Якщо її вбити, разом із нею помре віковічний дух народної традиції. Адже ким був з точки зору сучасної «теорії успіху» Тарас Шевченко? Звичайнісіньким невдахою з безнадійно домодерним мисленням.

Тому жодному «культурницькому Мічуріну» не вдасться  органічно схрестити «Кобзар» з принципами Карнегі. Переможе або традиція, або гуманітарні технології самоствердження західного типу. Варто зауважити, що «великий діалог» між елітами можливий лише в рамках останніх. Натомість, у рамках традиції все може закінчитися керованою ззовні (й зовсім не дружніми Україні силами) такою собі «постмодерністською гайдамаччиною», яку Українська суб-цивілізація у державній формі пережити, радше за все, не зможе.

Західні культурологи вважають, що «культ бідності» базується на теоріях і практиках колективного виживання. В народній пам’яті зберігаються спогади про війни, епідемії і голодомори. Спогади про те, що всі ці катастрофи долалися виключно солідарним колективним напруженням етносу. Окремі особистості відмовлялися (або їх «відмовляли») від заможності і комфорту в ім’я виживання роду. Західні культурологи кажуть, що подібні «колективні інстинкти» втратили свою актуальність у технічно розвинутому глобалізованому світі. Що у сучасних умовах жодний общинний колективізм не врятує від катастрофи на штиб Чорнобильської. Що при подоланні подібних катастроф важливішими є принципи професіоналізму, корпоративної дисципліни та особистої відповідальності. Можна сперечатися, але щось у тому є.

Інерція сільської домінанти

Суспільства із сільською домінантою вмирають по всій планеті. Вмирають з різною швидкістю. Завдяки колективістській анти-ринковій ідеології, яка панувала в СРСР, Українська суб-цивілізація не змогла подолати інерції сільської домінанти, яка в нас розкладалася повільніше. Тепер ми опинилися в оточенні більш модернових(відповідно, багатших та успішніших) соціумів. Наслідком цього, на жаль, стало не бажання прогресу і «великого діалогу», а тотальний суспільний переляк. Замість конструктиву, наша «перелякана» суб-цивілізація почала звично продукувати нові міфи, що перебувалив межах домінування сільського світогляду. Найвідомішим із них, в силу певних обставин, став міф про «ясноокого Месію», приналежного до давньої козацької традиції і з «руками, які нічого не крали». Згідно з міфом, він мав прийти до Києва з глухого села рятувати Вітчизну. Цей міф національно свідомі представники нашої суб-цивілізації у 2001-2004 роках запропонували російськомовним «торгово-пролетарським» містам Центру, Сходу і Півдня у якості замінника «великого діалогу». Історія занадто свіжа, щоби знову її переповідати. Проте, треба зазначити, що політичний крах «міфу про Месію» промислові міста сприйняли вже не як поразку чергової минущої ідеологеми, а як яскравий «знак безнадійності» на чолі базового («помаранчевого») національного проекту. Тепер вже необхідність нового національного проекту вимогливо стукає в двері. «Великий діалог» з бажаного перетворився на безальтернативний.

Але хто братиме в ньому участь? І про що він казатиме опонентам?

 

 Володимир Єшкілєв