Вікно в кінці тунелю

Не знаю, чи зверталася російська культова дволикість одна до одної з криками: «Глеб Егорыч, уходят!» — але реальність підписання Києвом угод із Брюсселем про асоційоване членство та зону вільної торгівлі примушує керівництво Росії діяти концентровано, жорстко і швидко.

 Можливі втрати від змін газових угод; український чинник на парламентських і президентських виборах у Росії; втрати від товарно-загороджувальних воєн у різних сферах — усе це дрібниці, порівняно з основною загрозою — втратою України як члена Митного прайда. Тому що, згідно із задумом альфа-самця, Митний союз, а за великим рахунком — просто Союз, без України неможливий, як Київ без Подолу. Згубний вплив формального вибору Банкової на користь Брюсселя може поширитися на вже закріплені за Москвою Мінськ (он Лукашенко, який пожив під одним митним дахом, вже заявляє про готовність випустити політв’язнів...) і Астану. А це вже зовсім нікуди не годиться. Саме тому тему газових контрактів, наче гачок, який зачепився за життєво важливі органи української економіки, в Москві намагаються використати за повною програмою. Україна зазнає втрат, які обчислюються десятками мільярдів гривень. І в Москві чудово розуміють, що всі гучні заяви про звернення до Стокгольмського арбітражу — лише стрясання повітря. «Якщо не домовимося до початку опалювального сезону, то Україна звернеться в Сток­гольмський суд», — загрожують із Печерських пагорбів. До суду треба було звертатися замість підписання Харківських угод. По-перше, тому що вони були подачкою і пасткою, а не відновленням справедливості. А по-друге, тому що такий судовий процес у середньому забирає близько двох років. Тоді як дуже невигідні для України контракти й реальні штрафні санкції діють уже тепер. Російська позиція сформульована чітко: «або нам — усе, або вам — нічого».

 Проте українська влада не схильна вважати ситуацію у відносинах із Росією безнадійною. Янукович не втрачає надії домовитися з Москвою на якихось прийнятних, як він для себе визначив, умовах. На Банковій переконані: раціо в Білокам’яній візьме гору над емоціо, чомусь забуваючи, що сам Янукович зі справою Тимошенко демонструє прямо протилежний результат, коли емоціо взяло гору над раціо... І все-таки повернімося до пунктів, які дають надію Банко­вій на результативність переговорів про зміну умов газових контрактів.

 По-перше, загальмувалася історія з «Південним потоком» — Туреччина не зустріла проект транспарантом Welcome! Схоже, у цій ситуації спрацювали не тільки теплі відносини, які встановилися між Януковичем і Ердоганом, коли один був губернатором, а другий — мером Стамбула. За даними DT.UA, Вашингтон досить уважно поставився до українських побоювань, пов’язаних із реальністю запуску «Південного потоку». Це означає, що наразі в Москви немає твердої альтернативи українській «трубі».

 По-друге, газові угоди, укладені з «Газпромом», мають намір переглянути (і деякі вже перемогли) як у судовому, так і в переговірному порядку ціла низка країн ЄС. Криза примушує економити Німеччину, Польщу, Італію, Болгарію та ін. У цій ситуації передбачається, що Європа з більшим розумінням поставиться до позиції, яку, у разі загострення ситуації з Москвою, обстоюватиме Київ.

 По-третє, збунтувався Ашгабад. Туркмени з цілої низки причин висловлюють невдоволення діючим контрактом, згідно з яким весь обсяг експортованого ними газу продається виключно «Газпрому». Візит Януковича до Бердимухамедова, призначений на 12——13 вересня, — багато в чому є наслідком цього невдоволення. Цікаво, Дмитра Фірташа вже включено до складу делегації? У принципі, сумніватися в тому, що без нього при нинішній владі не зростеться схема поставок середньоазійського газу, не доводиться. В Ашгабаді його знають давно, добре і з вигідного боку. Постає інше запитання: якщо туркмени почнуть частину газу продавати, наприклад, РУЕ, то чи погодиться Росія надати транзит своєю територією? Відповіді поки що немає. Але є привід для торгів. Оскільки середньоазійський газ має серйозне значення для життєдіяльності східної частини Росії, а в РУЕ — 50% належить «Газпрому».

 По-четверте, в оточенні президента переконані, що керівництво Росії, розпочавши холодну війну з Януковичем, дискредитує себе в очах власного електорату як недалекоглядне. Адже стільки років пропагандистська машина розповідала росіянам, який чудовий Віктор Федорович і жахливий Віктор Андрійович. Що ж тепер? Самошмагатися? Однак, якщо ви звернули увагу, Банкова, яка має практично тотальний контроль над електронними ЗМІ, продовжує обвинувачувати в усіх смертних гріхах «папередніков» і не квапиться тикати пальцем у «старшого брата». Але в тому-то й річ, що в позиції Москви нічого братерського стосовно Києва немає. Умови контрактів асиметричні й несправедливі. І для самосвідомого здоров’я країни було б дуже важливо, щоб ілюзій половини населення України позбавила саме ця влада, яка перемогла на виборах великою мірою завдяки експлуатації тези про те, що Росія — наше все. Одне слово: якщо Янукович своїми ведмежими діями всередині країни сприяє об’єднанню опозиції, то Путін — своїми щодо Києва — може сприяти об’єднанню України.

 Ні, звісно, зрозуміло, у кожного з медіамагнатів — Хорошковського, Пінчука, Ахметова — свої відносини з Росією. Просто цікаво знати: чи є в держави Україна власна інформаційна політика? Адже тезу про неможливість ефективного розгортання російської медійної гармати ставлять під сумнів і логіка, і практика, і недавній сюжет на ГРТ, який, порівняно з циклами фільмів «Крестный Батька», виглядає пуп’янком. Але те ще зацвіте й заплодоносить…

 По-п’яте, Київ вважає, що з урахуванням усіх, у тому числі вищеописаних обставин, російська сторона могла б піти назустріч, задовольнившись частковим заходом в українську трубу. Не поглинанням НАК «Нафтогазу», не Митним союзом, що ковтає владу Януковича (ну й попутно — незалежність України), а міноритарною присутністю в «Укртрансгазі», який вийшов зі складу НАК «Нафтогаз України». До речі, Київ переконаний у тому, що ціла низка країн ЄС, серед яких ключові, тепер із великою увагою й активністю готові ставитися до ідеї створення СП з управління та модернізації української газотранспортної системи. Криза примушує економити. Тут не до циган, ведмедів і мрій про шредерівську «газпромівську» пенсію. Тут би кінці з кінцями в бюджетах звести.

 Можливо, у Януковича щось би й вийшло, якби справа стосувалася виключно газових контрактів. Однак вона стосується українських перспектив і геополітичного вибору, які абсолютно не влаштовують Росію. І в цьому питанні Віктору Януковичу каменем на шиї — справа Юлії Тимошенко. Величезна кількість політиків та журналістів у Євросоюзі обурені тим, що відбувається. І обурені абсолютно правильно. Тільки єзуїтство ситуації полягає в тому, що привід, яким є політичне переслідування найбільш рейтингового політичного лідера, може бути використаний деякими країнами не для відстоювання демократії та принципів верховенства права, а для підігрування Росії в її бажанні не пустити Україну до Європи. У тактичному газовому питанні Європа може Україні допомогти. У стратегічному ж для нас питанні — підіграти Москві. Адже угоди між ЄС і Україною будуть тільки парафовані, а потім їх має ратифікувати кожна країна ЄС. Чи є впевненість у тому, що німецький, французький, італійський, а можливо, і голландський законодавчі органи захочуть асоціюватися з такою країною? І не причепишся: справді — корупція зашкалює; справді — політичні репресії; справді — зменшення громадянських свобод. Це як в айкідо, коли ти використовуєш проти супротивника його ж власну енергію.

 Хорошу справу потрібно робити чистими руками, не залишаючи 50-відсоткових відбитків на всіх активах і на всіх потоках, на горлі опозиції і суддів.
 Те, що внутрішньополітична загроза в Україні велика, розуміють практично всі. Але ризикну стверджувати, що сьогодні зовнішньополітична загроза висока як ніколи. Наша країна зобов’язана скористатися шансом і вскочити у відкрите європейське вікно, щоб потім не шкребтися в задраєні двері. А там — розберемося…

Юлія Мостова
http://dt.ua/articles/87194