Леся Українка мамі: «Листи так довго йдуть…»

Колись, на початку 20 століття, скаржилась Леся Українка мамі – Ользі Косач, що «…листи так довго ідуть». Це рядок із багатої епістолярної спадщини Лесі, яка зберігається у празьких архівах.
 
Згадала Лесю днями, коли побачила по телевізору сценку, від якої завмерла від жаху, гадаю, не тільки я: на порозі однієї львівської тюрми плакала старенька жінка, її знову не пустили на побачення з сином. Протягом останніх трьох місяців мама бачила його, змарнілого і хворого, тільки раз.
 
Що це за такі нелюдські закони, щоб не дозволити двом найближчим людям побачення! Це ж не Сибір часів сталінського режиму і не совєтські роки брежнєвського свавілля, це Україна у 20-ий рік незалежності!
До підсудної Юлії Тимошенко також не пускають – то адвокатів, то близьких, влада крутить законом, навіть не дуже обтяжуючи себе поясненням причини.
Але й цього у своїй ницості владі мало. Копіюючи східного сусіда, і в Україні загнали Людину до клітки. Яке принизливе беззаконня: на очах у всієї країни, з порушенням усіх демократичних принципів – на вільний і достойний прояв почуттів, на гідний Людини діапазон спілкування і мислення, у клітках тримають Людей – Юрія Луценка та Валерія Іващенка. Український Президент у Польщі, в Бельгії, повсюди, на всіх доступних трибунах твердить про європейський вибір країни, а на ділі клітками на Людей штовхає її у джунглі. Та немає такого ні в українській ментальності, ні в історії, фольклорі, щоб Людина сиділа, неначе дикий звір чи непередбачливий психічно хворий, у клітці. Дивується весь цивілізований світ диким витівкам судочинної влади, а українці, здається, вже звикли, тільки одиниці виступили проти.
В одному з листів із тюрми до дружини Ольги в 1982 році дисидент, політик і драматург Вацлав Гавел написав, що «завжди знову, завжди від початку і завжди з тією самою проникливістю має кожне суспільство рівняти свої задуми з кінцевою метою, знову і знову перевіряти, чи не тероризує або не фанатизує себе і світ зайвою «правдою»..,  незважаючи на всі цільові спокуси, потрібно зважити, що є правдою, а що брехнею, що є правдивим, а що є фальшю, що моральне, а що ні. Ніколи не можна забувати, що перша мала брехня в ім’я правди, перша маленька несправедливість в ім’я справедливої мети, перша безсоромність, прикрита тінню моралі… є надійним початком кінця». Як добре, що чехи мають Гавела.
У квітні 1979 року в листі з тюрми до сина поет Василь Стус писав: «Воля – найвище в світі, чого потребує людина. Я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина має бути тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика – поки й ґеґне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід? Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хорого голуб’ятка … годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. В моїй пам’яті, – поки й житиму – буде той дідусь нужденний. Від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди – світ став кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі – жити так, аби голуби сідали на плечі». Як добре, що ми маємо Стуса.
Також Тарас Шевченко в листах із далекого Петербурга жадав достойного життя, прагнув рідного слова, якому молився, як до найвищої святині. В листі до старшого брата Микити у 1839 році він просив: «Сам, як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському».
Листи Вацлава Гавела до чехів дійшли, чехи їх знають. На щастя, листи Шевченка, Василя Стуса, Лесі, так само, як Олени Теліги (як шанобливо вона зверталась до своєї батьківщини – «Пані – Рідна і Єдина») також видані, їх можна прочитати, але, здається, до сучасників вони все ще не дійшли, вони ще в дорозі. Тому й згадались віщі Лесині рядки «Листи так довго ідуть»…

Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода