Елізіум чи казарма Франко та його візії ХХ століття

Зазирати за межі теперішнього часу можна по-різному. Є ірраціональні способи пізнання майбутнього, на які завжди буде масовий попит: таємнича магія видінь і відчувань новітніх Нострадамусів нестримно вабить можливістю «побачити» те, що буде завтра, колись. А ось у випадку з Іваном Франком доводиться говорити передусім про можливості «здисциплінованого розуму» (так висловився про особливості його інтелекту Євген Маланюк). Прогнози цього мислителя випливали з його аналітики, що спиралася на логічні аргументи. Якщо Леся Українка володіла даром Кассандри, трагічної пророчиці, якій «сила чарівна» фантазії не раз малювала перед її внутрішнім зором моторошні картини майбутнього, то у Франкових «пророкуваннях», схоже, небагато містики. Зрозуміти завтрашній день людського буття йому допомагало «углибання» в суть явищ та ідей. Він бачив їх у динаміці, а це означає, що його цікавив не лише їхній теперішній стан, а й розвиток, перспектива. У вагітному соціалізмом ХІХ столітті проектування майбутнього було мало не лихоманкою. Молодий Іван Франко також захоплювався соціалістичними ідеями, які орієнтували свідомість на «світле майбутнє». Саме «за соціалізм» його, духовного учня Михайла Драгоманова, арештовували і судили (вперше це сталося 1877 року). Проте Франкова інтелектуальна біографія засвідчує разючу світоглядну еволюцію мислителя. Минув час – і він став жорстким критиком соціал-демократичних доктрин. Причому його критика мала прогностичний ефект, адже йшлося про доктрини, які претендували на те, щоб уже в найближчому історичному часі стати сценаріями ощасливлення людства. ХХ століття давно позаду, тож Франкові думки тепер можна проектувати на історію, що відбулася. Маю на увазі передусім праці, написані наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть: «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897), «Поза межами можливого» (1900), «Що таке поступ?» (1903), «До історії соціалістичного руху» (1904) тощо. У радянський час їх приховували від читацької аудиторії, оскільки «революціонер-демократ» Іван Франко поставав у них зовсім не таким, яким його показувало «марксистсько-лєнінське» франкознавство. Уявити тільки: Франко критикував Маркса й Енгельса! Взявшись за реалізацію їхніх ідей, доводив він, можна потрапити не в рай, а в казарму.

«ОБЩЕРУСИЗМ» І УКРАЇНЦІ

Серед ілюзій молодості, від яких Франко згодом звільнився, була віра в те, що вирішення політичних завдань (зміна суспільного устрою) мало не автоматично зніме з порядку денного й національні проблеми. Головне – соціалізм, а решта розв’яжеться сама собою – таким було поширене уявлення в колах молодих соціалістів другої половини 1870-х років. Озираючись на той час, Франко писав, по суті, й про свої  невиправдані сподівання: «Під впливом непереварених соціалістичних теорій одна часть найгарячішої і найздібнішої молодіжі доходила до повної негації всякої народності (національності. – Авт.), до погляду, що в Елізіумі будущого, недалекого (як тоді вірили) соціалістичного раю потонуть усякі національні артикуляризми і що загалом розв’язання економічних питань безмірно важніше від усіх інших. /…/ В кругах української молодіжі – та й не тільки молодіжі – панувало переконання, що розвій іде до зливання народностей докупи і що плекання якоїсь національної окремішості, то регрес» («З остатніх десятиліть ХІХ віку», 1901). Про «Елізіум… недалекого соціалістичного раю» зрілий Франко писав з іронією: у 1901 році він уже добре уявляв, ЩО то за Елізіум. І якби машина часу могла перенести «круги української молодіжі», про які він згадує, рівно на 100 років уперед, себто в другу половину ХХ століття,то виявилося б, що «упованіє» тієї «молодіжі» на «зливання народностей» перейняла верхівка КПРС, яка майже тими самими словами  аклинала: з розвитком соціалізму відбуватиметься процес «злиття націй»! І комуністична машина робила все для того «злиття»: уніфікувала, асимілювала, боролася з «буржуазним націоналізмом», розчиняла все, що не російське, в російському.... Франкові така печальна перспектива була зрозумілою. Тому він рішуче виступив проти «общерусизму», який відбирав в українців кращі молоді сили і кидав їх у горнило загальноросійської політичної боротьби. Згадавши імена Желябова й Кибальчича, що, так само як і «сотки інших українців», «пішли… на боротьбу за всеросійську революцію», він зрештою пожалкував: «Якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбивих умках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам’ять у ряді  аших найліпших борців і – справа вільної, автономної України стояла б нині і в Росії, і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення, і, може, зовсім іншим шляхом ішов би розвій молодих українських  околінь!» («З кінцем року», 1897). Франкова стаття викликала полеміку «між своїми»: розлогою реплікою «Не так тії вороги, як добрії люди» на неї відреагувала Леся Українка. Торкнувшись теми «Желябових і Кибальчичів», вона зауважила, що боротьба за «політичну волю» є «неодмінною умовою» національного визволення. Виходило знову-таки «за Драгомановим»: головне – повалити старий по­літичний устрій і запровадити новий, соціалістичний… Іван Франко вважав, що так мислять «українські радикали, які  ризнавали себе в першій лінії соціалістами, а тільки в другій – українцями». Нагадаю: йдеться про 1897 рік. Хронологія тут важлива, оскільки й Українка також змінювалася, причому саме у Франків бік! Її захоплення соціалістичними ідеями зміняться кассандринськими візіями ХХ століття: 1907-го вона напише драму «Руфін і Прісцілла», чи не першу європейську антиутопію, перейняту тривожними застереженнями стосовно того ж таки «Елізіуму соціалістичного раю». У ній виразно відчувається національний біль поетеси, її передчуття того, що зрештою й станеться з Україною в часи «розстріляного Відродження». Так ось, уже наприкінці 1890-х Франко чітко усвідомлював, що національна проблематика самодостатня і що її не варто ставити в залежність від наслідків «класової боротьби». Історія СРСР, що завершилася крахом «червоної імперії», підтвердила його правоту. Ті,хто проповідував «злиття націй», зазнали жорстокої поразки. Мимоволі пригадується останнє інтерв’ю першого і єдиного президента СРСР Міхаіла Ґорбачова, яке він дав невдовзі після прийняття відомих Біловезьких угод грудня 1991 року. На запитання молоденького журналіста Діми Діброва, який тільки-но приїхав із провінції завойовувати Москву: «Що ви вважаєте своєю головною помилкою?» – той відповів: «Мы недооценили значения национального вопроса». Характерне зізнання: комуністи завжди вважали (вслід за Марксом та Енгельсом), що «у пролетариата нет отечества». А виявилося, що є! Для того щоб зрозуміти це раніше, потрібно було читати Івана Франка (та й Михайла Драгоманова також). «НОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ»

У статтях, написаних на рубежі століть, Іван Франко не раз піддавав критичному аналізові головні постулати марксизму. Спираючись на широкий спектр європейської політичної думки першої половини ХІХ століття, він демонстрував історію ідей, їхнє визрівання та зіткнення й доходив висновку, що «для сучасних і дальших поколінь буде добре, коли буде розбита легенда про їх (Маркса й Енгельса. – Авт.) месіанство і непомильність, про те, що вони майже з нічого сотворили «науковий соціалізм» і да и в своїх писаннях нову об’яву, нове євангеліє робочому народові всього світу». Франко навів безліч прикладів, які свідчили, що автори «нового євангелія» «черпали свої ідеї» не з повітря, а з праць попередників і «переробляли їх відповідно до складу свого ума для людей свого часу» (див. статті Франка «Соціалізм і соціал-демократизм» та «До історії соціалістичного руху»). Проте річ не тільки в запереченні «месіанства», а й у застереженні щодо небезпеки «партійної заїлості й фанатизму». Франко як у воду дивився: згодом, коли «науковий соціалізм» стане в СРСР політичною практикою, хід подій остаточно переконає, що марксизм-лєнінізм справді перетворився на «нову релігію», за найменше порушення догматів якої можна втратити голову! Власне, Франків критичний аналіз цінний саме застереженнями, адресованими «дальшим поколінням». Незгоду в нього викликав економічний фаталізм, що виплив із закону концентрації капіталу. Думку про неминучість «щасливої будучини», яку начебто «приготовляє для нас» цей закон, мислитель вважав ілюзією, роль економічних чинників в історії –перебільшеною. В економічному фаталізмі він вбачав недооцінку духовних чинників, штучне культивування ролі мас і відповідно недооцінку особистості, індивідуального «Я». Проте найбільшої критики з його боку зазнала ідея «всевладства держави», яка начебто й мала стати гарантом справедливості в грандіозному соціалістичному розподільнику. Його діагностика не може не вразити бездоганною точністю: у статті «Що таке поступ?» (1903) Франко, по суті, передбачив моторошні сценарії ХХ століття. Не знаю, чи був іще в Європі початку 1900-х років мислитель, який би так яскраво змалював суспільство, уражене тоталітаризмом. Судіть самі: «Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник, – прогнозував Іван Франко. – Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого по­одинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди б виростали і жили би в такій залежності, під таким оглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках кермо тої держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та й в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда – нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була б всевладність керманичів – усе одно чи родовитих, чи вибраних – над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли б ті керманичі захопити її назавсігди!» Як точно «прочитав» Іван Франко майбутнє! Деспотизм замість свободи, закабалення замість соціальної  справедливості, тюрма замість раю… Джордж Орвел писав 1948 року свою широко відому антиутопію «1984», маючи перед очима досвід соціалізму по-сталінськи, Франко ж спирався лишень на аргументи власного «здисциплінованого розуму». І його висновки були підтверджені ходом самої історії; зрештою, печальним досвідом не тільки СРСР, а й усіх країн соціалістичного табору.

ДОРОГУ ЗДОЛАЄ ТОЙ, ХТО ЙДЕ

Спробою прозирнути в майбутнє є і Франкова поема «Мойсей» (1905). Я часто згадував її наприкінці 2004-го, коли вирувала Помаранчева революція. І студентам своїм казав: після Різдва ми на семінарі говоритимемо про цю поему, але прочитайте її краще зараз – зрозумілішими будуть нинішні події. У Франковій поемі народ гебрейський, ведений пророком до землі обітованої, сподівається, що, коли мета буде досягнута, настане рай. І тільки сам пророк знає гірку правду: раю не буде. І тоді в нього з’являється сумнів щодо мети: якщо «раю не буде», то для чого взагалі шукати ту землю обітовану? Трагедія пророка Мойсея у Франка саме в цьому його знанні й у цьому сумніві. Але пророки не мають права сумніватися в меті, інакше за ними ніхто не піде. Тому Бог і карає Мойсея, причому кара його тяжка: він ніколи не побачить омріяної землі! А що народ гебрейський? Він продовжує свою ходу. І місце пророка недовго було вакантним. Перед нами розгортається універсальна модель людського поступу(хоча думалося поетові, звичайно, про свій народ, схожий на «паралітика на роздорожжу»). Раю не буде, але йти треба, переконує нас поет. Адже дорогу здолає лише той, хто йде. І сенс цього прямування не в очікуванні раю, а у вічному пориві домрії, у важкій ході, яка й називається поступом. Тому й завершив Іван Франко свого «Мойсея» словами про те, що історія – це грандіозне драматичне дійство, якому немає кінця:

І підуть вони в безвість віків,

Повні туги і жаху,

Простувать в ході Духові шлях

І вмирати на шляху.   Володимир Панченко http://www.ut.net.ua/History/29331